Справа № 152/1259/14-ц

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

27 серпня 2014 року Шаргородський районний суд Вінницької області у складі: головуючого судді Гаврищука А.В.

при секретарі Вішньовій А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Шаргороді в залі суду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Управління в справах міграційної служби України у Вінницькій області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання таким, що втратив право на проживання та зняття з реєстраційного обліку,

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 16.07.2014 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 третя особа: Управління в справах міграційної служби України у Вінницькій області про визнання таким, що втратив право на проживання та зняття з реєстраційного обліку. Ухвалою суду від 13.08.2014 року до участі у справі у якості третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору було залучено ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку в АДРЕСА_1. У даному будинку також зареєстрований її зять ОСОБА_2. Після того, як ОСОБА_2 в листопаді 2013 року пошкодив майно, а саме: побив вікна, двері, заподіяв ОСОБА_1 тілесні ушкодження він залишив своє місце реєстрації і почав проживати в с. Станіславчик Жмеринського району Вінницької області.

У зв'язку із викладеними обставинами позивач просить її позов задовольнити та визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на проживання у її будинку по АДРЕСА_1.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала з мотивів і підстав зазначених у позовній заяві.

Відповідач ОСОБА_2 будучи належним чином повідомленим про місце, дату та час судового засідання тричі на виклик суду не з'являвся.

Згідно ст. 224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Враховуючи викладене вище, суд вважає, що вжив усіх, передбачених законом заходів для повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи, а відтак, враховуючи згоду позивача слід провести заочний розгляд справи.

Представник третьої особи Управління в справах міграційної служби України у Вінницькій області Діхтяр О.Г. не заперечував щодо задоволення позовних вимог.

Третя особа ОСОБА_3 позовні вимоги підтримала просила позов задовольнити.

Треті особи ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до суду не з'явилися, хоча про дату час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином.

Заслухавши думку учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи суд встановив.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Зі свідоцтва на право власності на нерухоме майно від 30 листопада 2013 року вбачається, що ОСОБА_1 є власницею ? житлового будинку з приналежними до нього будівлями розташованого по АДРЕСА_1 (а.с. 38). Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно проведено 30.11.2013 року (а.с. 8). Із свідоцтва на право на спадщину виданого державним нотаріусом Шаргородської державної нотаріальної контори Масилюк Р.М. від 30 листопада 2013 року вбачається, що співвласниками вказаного житлового будинку в розмірі часток по 1/8 кожна являються ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (а.с. 6).

Із оглянутого в судовому засіданні технічного паспорта на садибу, що розташована в АДРЕСА_1 вбачається, що власниками даної садиби зазначено: ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_3.(а.с. 14-15).

Із пояснень третьої особи ОСОБА_3 та позивача ОСОБА_1 вбачається, що третя особа ОСОБА_5 свого права на спадщину не оформляла та свідоцтва на право власності на 1/8 вказаного житлового будинку не отримувала.

Згідно довідки виконавчого комітету Руданської сільської ради від 10.07.2014 року №545 у житловому будинку розташованому АДРЕСА_1 зареєстрований, але не проживає ОСОБА_2 1970 року народження (а.с. 5).

Згідно з ст. ст. 71, 72 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або члена його сім'ї за ним зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно з положеннями ст.212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Крім того, відповідно до положень ч.4 ст.212 ЦПК України, результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 надано суду належні та допустимі докази того, що відповідачі ОСОБА_2 не проживає у належному позивачу будинку з листопада 2013 року, не приймав та не приймає участі в його утриманні, не має права власності чи права на користування житловим приміщенням у вказаному будинку, і, крім того, зареєстрований в будинку 1/2 та 1/8 частин якого належить ОСОБА_1 та по 1/8 якого належать ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (остання щоправда свідоцтва на право власності на свою частку будинку не отримувала та не реєструвала), чим перешкоджає власнику у здійсненні прав власника будинку щодо користування та розпоряджання ним на власний розсуд.

Враховуючи, що усі обставини, які становлять предмет доказування, мають бути підтверджені визначеними у ч.2 ст.57 ЦПК України засобами доказування, суд вважає достовірно встановленими лише ті факти та обставини, які визнаються обома сторонами та підтверджуються письмовими доказами.

Зокрема, що позивач та треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 є власниками будинку по АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30.11.2013 року; що позивач набула права власності на вказаний будинок на передбачених цивільним законодавством підставах; що право власності позивача на вказаний будинок не оспорене в передбаченому законодавством порядку; що між позивачем та відповідачем виник спір з приводу чинення останнім перешкод у користуванні та розпоряджанні ОСОБА_1 її власністю внаслідок відмови відповідача добровільно знятися з реєстраційного обліку у вказаному будинку. Також судом встановлено, що відповідач з листопада 2013 року у вказаному будинку не проживає.

Відтак, суд вважає, що позов ОСОБА_1 в частині визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням для проживання в будинку по АДРЕСА_1, підлягає задоволенню.

Також підлягають задоволенню вимоги позивача щодо стягнення з відповідача ОСОБА_2 понесених при зверненні в суд судових витрат по сплаті судового збору при зверненні в суд в сумі 243,80 грн. відповідно до ст. 88 ЦПК України.

Так, за правилами ст.7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання здійснюється органом, уповноваженим на зняття з реєстрації, протягом семи днів на підставі, зокрема, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням). Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 16.01.2012 року у справі №6-57цс11.

Встановленим судом фактам відповідають правовідносини, які регулюють питання власності, питання набуття і втрати права на користування житловим приміщенням.

Вказані правовідносини регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Житловим кодексом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, згідно з ст. ст. 41, 55 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Права людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтями 29, 316, 317, 318, 319, 321, 328, 346, 347, 379, 380, 383, 386, 391 ЦК України встановлено загальні положення про право власності на житло, порядок його набуття та припинення права власності.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ч.2 ст.318 ЦК України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч.ч.1,2,3 ст.319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.ч.1,2 ст.321 ЦК України).

Згідно із ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника (ч.1 ст.346 ЦК України).

Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняються з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру (ст.347 ЦК України).

Ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка, відповідно до вимог ч.1 ст.9 Конституції України, ратифікована Законом від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 Конвенції» і є частиною національного законодавства України, встановлено право на вільне володіння майном. Відповідно до вказаної статті Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (ст.379 ЦК України).

Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст.380 ЦК України).

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ст. 383 ЦК України).

Статтею 386 ЦК України встановлено засади захисту права власності, відповідно до якої держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, має право звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Одним із способів захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, відповідно до вимог ст.391 ЦК України, є те, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Відповідно до ст.16 ЦК України встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Тобто, за змістом ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтями 150,155 ЖК України встановлено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок, квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім випадків, встановлених законодавством.

Враховуючи наведене, суд дійшов до висновку про те, що позов ОСОБА_1 слід задовольнити, оскільки позивачу на праві власності належить вказаний будинок. Відповідач права власності на будь-яку частину будинку не має та в ньому не проживає з листопада 2013 року. Наявність реєстрації відповідача у будинку за вказаною адресою чинить позивачу перешкоди у вільному користуванні та розпорядженні належним їй на праві власності майном.

Керуючись ст.ст. 379-383, 386 ЦПК України, ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст.ст. 57-60, 88, 212-215, 367 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити.

Визнати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, українця, громадянина України, уродженця с. Станіславчик Жмеринського району Вінницької області, зареєстрованого в АДРЕСА_1, таким, що втратив право на користування житловим приміщенням у будинку АДРЕСА_1.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

СУДДЯ :