22-ц/775/1116/2014(м)
0538/8807/2012
№0538/8807/2012
№22-ц/775/1116/2014(м)
Головуючий у 1-й інстанції Вайновський А.М.
Суддя-доповідач Сорока Г.П. Категорія 21
У Х В А Л А
І м е н е м У к р а ї н и
05 серпня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:
головуючого - Сорока Г.П.,
суддів - Ткаченко Т.Б., Мальцевої Є.Є.,
при секретарі - Одінцові Е.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними, третя особа приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_4, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 червня 2014 року,-
В С Т А Н О В И Л А :
24 жовтня 2012 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування, який в подальшому змінив та просив визнати недійсними договір дарування нежитлового приміщення 4-5, розташованого по АДРЕСА_1, укладений між ним та ОСОБА_3 21 січня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом ММНО ОСОБА_4 за р/№107, зареєстрований в Маріупольському БТІ 04.02.2010 р. на ім'я ОСОБА_3, та договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 21 січня 2010 року, укладений між ним та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом ММНО ОСОБА_4 за р/№105, зареєстрований у Маріупольському БТІ 04.02.2010 р. на ім'я ОСОБА_3, скасувати реєстрацію права власності в БТІ м.Маріуполя на ім'я відповідачки та повернути у його власність спірне нерухоме майно.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 21 січня 2010 року між ним та відповідачкою було укладено договори дарування, відповідно до умов яких він подарував ОСОБА_3 нежитлове приміщення 4-5 загальною площею 34,7 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та трикімнатну квартиру АДРЕСА_2. Вважає спірні договори дарування недійсними, оскільки вони є фіктивними, були укладені з метою приховати належне йому на праві власності майно від кредиторів.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 05 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області від 29 липня 2013 року, позов ОСОБА_2 було задоволено. Визнано договір дарування нежитлового приміщення 4-5 загальною площею 34,7 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ним та ОСОБА_3 21 січня 2010 року та договір дарування трикімнатної квартири АДРЕСА_2, укладені між ним та ОСОБА_3 21 січня 2010 року недійсними. Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлове приміщення 4-5 загальною площею 34,7 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2. Вирішено питання про стягнення судових витрат.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 20 листопада 2013 року рішення Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 05 червня 2013 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області від 29 липня 2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду справи рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 17 червня 2014 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними задоволено.
Договір дарування приміщення № 4-5 будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_4 від 21 січня 2010 року за реєстровим №107, зареєстрований у Маріупольському БТІ від 04 лютого 2010 року за реєстраційним №24230781 визнано недійсним.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на приміщення №4-5 будинку АДРЕСА_1.
Договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_4 від 21 січня 2010 року за реєстровим №105, зареєстрований в Маріупольському БТІ від 04 лютого 2010 року за реєстраційним № 5281954 визнано недійсним.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_2.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 витрати з оплати судового збору у розмірі 215,00грн..
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 655,67грн.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідачка ОСОБА_3 в апеляційній скарзі просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити. При цьому посилається на незаконність та необґрунтованість рішення, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Третя особа - приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_4 в судове засідання не з'явилася, про час та місце судового засідання була повідомлена належним чином, подала до суду письмову заяву про розгляд справи у її відсутності. Тому, виходячи з положень ст.305 ЦПК України, колегія суддів дійшла до висновку про можливість розгляду справи у відсутності третьої особи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідачки ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_5, які просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити, заперечення позивача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_6, які просили апеляційну скаргу відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без зміни, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.
Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 та визнаючи недійсними спірні договори дарування квартири та нежитлового приміщення, суд першої інстанції виходив з того, що спірні правочини за своєю природою є фіктивними, оскільки позивач, укладаючи дані договори, не мав наміру створити правові наслідки у вигляді зміни власника майна, а вчинив договори дарування на ім'я своєї доньки лише з метою приховання свого майна перед кредитором ЗАТ «Альфа-Банк», продовжував користуватися майном, ніс витрати по його утриманню. Відповідачка ОСОБА_3 від моменту укладення спірних договорів дарування по теперішній час не є підприємцем, справами перукарні, розташованої у нежитловому приміщенні, ніколи не цікавилася та не вчиняла щодо цих приміщень жодних дій, притаманних власникові. У квартирі не проживала, поточних житлово-комунальних платежів не здійснювала, документів на квартиру та на нежитлове приміщення в своєму оперативному управлінні не мала. З приводу витребування правовстановлюючих документів від батька та захисту свого начебто порушеного права вона не зверталася. Тому суд дійшов до висновку, що відповідачка була обізнана щодо обставин укладення договорів дарування і у неї також був умисел на їх укладання саме у такий спосіб з метою приховати майно батька від кредиторів.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитись, оскільки вони випливають з обставин справи, наявних у справі доказів та грунтуються на вимогах закону.
Згідно зі ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч.ч.1-3,5,6 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, наведених в п.24 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року №9 для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 21 січня 2010 року між дарувателем ОСОБА_2 та обдарованою - його донькою ОСОБА_3 було укладено два нотаріально посвідчені договори дарування, згідно умов яких даруватель подарував, а обдарований прийняв в дар нежиле приміщення 4-5, загальною площею 34,7кв.м., розташоване в будинку АДРЕСА_1, а також квартиру АДРЕСА_2. Обидва договори були зареєстровані Маріупольським БТІ 04.02.2010 року в реєстрі прав власності (т.1 а.с.18-19,38-39, т.2 а.с.18-34).
Оспорюючи зазначені договори дарування, позивач посилався на те, що правочини були вчинені без наміру створити правові наслідки, а з метою приховати майно від кредиторів, про що було відомо відповідачці, що майно їй не передавалося, документи на нежитлове приміщення та квартиру, ключі від квартири зберігались у нього, що він продовжував володіти та користуватися цим майном, ніс витрати на його утримання.
Зі справи вбачається, що згідно договору поруки від 27.05.2008 року, укладеного між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2, останній поручився перед банком за виконання боржником ОСОБА_7 зобов'язань за кредитним договором від 27.05.2008 року (т.1 а.с.31). Рішенням постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнська фінансова спілка» № 675-3/09 від 18 червня 2009 року, яким було стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_7 заборгованість за кредитним договором № SMЕ 00113469 від 27.05.2008 року у розмірі 127440,60 грн., судових витрат у розмірі 800грн. та з ОСОБА_2 пені за договором поруки в розмірі 41627,33грн. (т.1 а.с.33-35). На виконання даного рішення Новозаводським районним судом м.Чернігова 19.01.2010 року був виданий виконавчий лист №6-53/10 (т.1 а.с.32).
Зі справи також вбачається, що відповідачка не вселялась в квартиру, не користувалась квартирою та нежитловим приміщенням, витрат на утримання цього майна не несла, документи на квартиру та на нежитлове приміщення після оформлення реєстрації в Маріупольському БТІ зберігались в нежитловому приміщенні, що в суді першої інстанції підтвердили свідки ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 Дані обставини також підтверджуються свідоцтвом про реєстрацію підприємницької діяльності, трудовими договорами, квитанціями про оплату комунальних платежів.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно дійшов до висновку про доведеність вимог позивача і визнав спірні договори недійсними, оскільки правочини були вчинені без наміру створити правові наслідки щодо зміни власника, а з метою приховання майна від кредиторів, позивач продовжував користуватися майном, ніс витрати по його утриманню, нежитлове приміщення використовував для здійснення підприємницької діяльності.
Доводи апеляційної скарги відповідачки про невідповідність висновків суду обставинам, що суд не виконав вказівки касаційної інстанції колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони не випливають з матеріалів справи та спростовуються ними.
Як вбачається зі справи, сама відповідачка в судовому засіданні в суді першої інстанції та в апеляційному суді не заперечувала, що вона не користувалася майном, в квартиру не вселялась, комунальні платежі не проводила, не користувалася нежитловим приміщенням. Її доводи про те, що вона кілька разів оплачувала комунальні послуги за квартиру, навідувалась в квартиру ніякими доказами не підтверджені та спростовуються показаннями свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 про те, що вони наглядали за квартирою на час відсутності позивача, збирали квитанції на комунальні послуги та передавали позивачу, який періодично приїздив, проживав в квартирі та оплачував квитанції, а відповідачку не бачили.
Посилання відповідачки на те, що після оформлення реєстрації договорів дарування в БТІ, документи на квартиру і нежитлове приміщення, ключі від квартири зберігались у неї та що їх вона віддала на прохання позивачу після його повернення з Крайньої Півночі ніякими належними доказами не підтверджені, позивачем не визнані та спростовуються показаннями свідків ОСОБА_8 і ОСОБА_9 про те, що документи зберігалися в сейфі в нежитловому приміщенні (перукарні). Позивач стверджував, що ключі від квартири відповідачці на давав, а відповідачка на підтвердження своїх доводів про надання їй ключів від квартири жодних доказів не надала. Показанням свідка ОСОБА_12, яка є матір'ю відповідачки, та свідка ОСОБА_13, якій обставини відомі зі слів відповідачки та її матері, суд першої інстанції правильно дав критичну оцінку в сукупності з іншими наданими сторонами доказами.
Крім того, зі справи вбачається, що особові рахунки в житлово-комунальних організаціях оформлені на ім'я позивача та після укладення спірних договорів на відповідачку не переоформлялися, нежитлове приміщення продовжувало використовуватись позивачем для ведення підприємницької діяльності, а квартира для його проживання, що підтверджує доводи позивача про те, що спірне майно за договорами дарування відповідачці фактично не передавалося. Відповідачка майном не користувалася, справами перукарні, розташованої у нежитловому приміщенні, не цікавилася та не вчиняла щодо цих приміщень жодних дій, притаманних власникові. У квартирі не проживала, поточних житлово-комунальних платежів не здійснювала, документів на квартиру та на нежитлове приміщення в своєму оперативному управлінні не мала. Тому суд правильно дійшов до висновку, що відповідачка була обізнана щодо обставин укладення договорів дарування і у неї як і у позивача був умисел на укладання спірних договорів з метою приховати майно від кредиторів без наміру створення реальних правових наслідків договорів дарування.
Та обставина, що на час укладання спірних договорів у позивача не було заборгованості за кредитним договором укладеним безпосередньо на його ім'я, що за рішенням суду про стягнення з позивача заборгованості як з поручителя не було відкрито виконавче провадження про примусове виконання рішення, за яким був би накладений арешт на майно, на думку колегії суддів не впливає на правильність висновків суду першої інстанції, оскільки, виходячи з того, що за рішенням суду з позивача була стягнута солідарно з позичальником заборгованість за кредитним договором та стягнута з нього пеня за договором поруки у значному розмірі і на виконання даного рішення був виданий виконавчий лист, у позивача були підстави допускати, що стягнення даної заборгованості може бути звернуто на його майно, тому доводи позивача про вчинення позивачем фіктивних правочинів є обґрунтованими.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, виконавши вказівки касаційної інстанції, наведені в ухвалі від 20.11.2013 року, повно, всебічно та об'єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи та відповідні їм правовідносини, їм та наданим доказам в сукупності дав правильну правову оцінку і обґрунтовано дійшов до висновку про задоволення позову. Свої висновки суд достатньо повно та обґрунтовано мотивував.
Відповідачкою та її представником не наведено ніяких нових обставин та не надано ніяких нових доказів, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції та давали б апеляційному суду підстави для проведення переоцінки обставин та доказів, досліджених в суді першої інстанції.
Порушень норм процесуального законодавства, які б призвели до неправильного вирішення справи та є безумовними для скасування чи зміни рішення суду, у справі не встановлено.
З огляду на наведене, переглядаючи справу відповідно до вимог ст.303 ЦПК України в межах заявлених в суді першої інстанції позовних вимог та в межах доводів апеляційного оскарження на підставі доказів, наданих сторонами, які відповідно до вимог ст.ст.10,60 ЦПК України зобов'язані довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність апеляційних підстав для скасування рішення суду, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає відхиленню.
Керуючись ст.ст.307,308,313,314 ЦПК України, колегія суддів,-
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 червня 2014 року залишити без зміни.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий : Сорока Г.П.
Судді : Ткаченко Т.Б.
Мальцева Є.Є.