Справа № 199/2547/13-ц

(2/199/1726/13)

РІШЕННЯ

іменем України

„26" грудня 2013 року

Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого - судді Спаї В.В.,

секретар - Шахназарян М.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську у порядку заочного розгляду цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 (в особі законного представника неповнолітнього ОСОБА_2 - ОСОБА_3), де третя особа Головне Управління ДМС у Дніпропетровській області про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та про виселення,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із даним позовом, в його обґрунтування посилаючись на те, що 15.09.2008 р. між банком та ВАТ «Ерсте Банк» (назву змінено на ПАТ "Ерсте Банк") та ОСОБА_3 укладено кредитний договір з фізичною особою № 014/7741/3/22988.

Відповідно до пункту 1.1 Кредитного договору позивач, на положеннях та умовах цього договору надає позичальнику кредит в сумі 47 500, 00 дол. США зі строком користування кредитними коштами (кредитом) до 14 вересня 2018 р. включно зі сплатою 14,5 % річних; згідно п. 5.2 кредитного договору позичальник зобов'язався щомісячно до 15 числа кожного місяця здійснювати часткове погашення кредитів та сплату відсотків за фактичне використання кредитних коштів згідно з Графіком платежів, що є додатком до Кредитного договору.

Як зазначається позивачем при зверненні до суду з метою забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору 15 вересня 2008 року між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_1, який є майновим поручителем позичальника, був укладений Договір іпотеки № 014/7741/3/22988/1; предметом іпотеки є нерухоме майно: квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності САВ №994213 від 05.07.2008 р., виданого виконавчим комітетом Дніпропетровської міської Ради. Право власності зареєстроване КП «ДМБТІ» 07.08.2008 р.

Позивач посилається на те, відповідно до обставин справи позичальник припинила виконання зобов'язання по кредитному договору; 06.08.2009 р. нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 було вчинено виконавчий напис, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки по зазначеному вище договору - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, для задоволення вимог АТ «Ерсте Банк» по кредитному договору в розмірі 462 085,89 грн.

18.08.2009 р. АНД ВДВС ДМУЮ винесено постанову про відкриття виконавчого провадження; 27.03.2012 р. АНД ВДВС ДМУЮ винесено постанову, згідно якої представнику АТ «Ерсте Банк» передали нереалізоване нерухоме майно, яке належить ОСОБА_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, ціною 243 979,00 грн.

02.04.2012 р. приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 видано АТ «Ерсте банку» свідоцтво про право власності на майно, що складається з квартири: АДРЕСА_1.

Згідно довідки б/н начальника КЖЕП №23 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_2.

На момент укладення договору іпотеки була отримана довідка б/н від 28.08.2009 р. за підписом начальника КЖЕП №23, в якій значилося, що з 23.6.2000 р. в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані особи відсутні.

Із змісту п. 4.1.4 договору іпотеки вбачається, що ОСОБА_1 зобов'язався не передавати предмет іпотеки у користування третім особам без письмової згоди АТ «Ерсте Банк»; АТ «Ерсте Банк» не давав згоди про надання права користування третім особам предметом іпотеки по договору іпотеки - АДРЕСА_1, через що в силу абз. 3 ст. 12 Закону України «Про іпотеку2», ч. 2 ст. 215 ЦК України правочин щодо надання у користування предметом іпотеки третім особам шляхом реєстрації місця проживання є нікчемним правочином, недійсним в силу закону.

Відповідно до обставин справи малолітній ОСОБА_2 на момент укладення договору іпотеки не був зареєстрований за зазначеною вище адресою та не мав права власності або права користування зазначеним нерухомим майном.

Згідно ч. 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців.

За ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відтак, на переконання позивача, звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом від 06.08.2009 р. та отримання свідоцтва про право власності на майно є підставою для виселення всіх мешканців предмету іпотеки, квартири АДРЕСА_1.

Ч. 4 ст. 9 ЖК України встановлює, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Зі змісту абз. 3 ст. 109 ЖК України вбачається, що після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення, всі громадяни, що мешкають у ньому, зобов'язані письмову вимогу кредитора добровільно звільнити його протягом одного місяця з отримання цієї вимоги. 28.11.2012 р. за вих. № 6.2.0.3.0/754 позивач направив відповідачам вимогу про звільнення з житлового приміщення та виселення, яка була залишена без задоволення та відповідного реагування. Після отримання позивачем свідоцтва про право власності на майно у відповідачів припинені права володіння, користування та розпорядження майном.

Предмет позову становить вимога про визнання мешканців житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням: квартирою АДРЕСА_1, та про виселення їх в примусовому порядку з даного житлового приміщення.

Підставу позову становлять приписи ст.ст. 8, 55, 129 Конституції України, ст.ст. 1,3, 11, 13, 14, 15, 16,

1 29. 215, 216, 236, 242, 509, 525, 526, 572, 574, 575, 576, 589, 590, 591, 610, 611, 626, 627, 628. 629, 1049, 1050, 1054 ЦК України, ст. 3 СК України, ст.ст. 9, 109 ЖК України, ст.ст. 1, 3, 5, 12, 33, 40 Закону України «Про іпотеку», ст. 2 Прикінцевих положень» Закону України №3795 - VI від 22.09.2011 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», п. 99 Правил надання поштового зв'язку, затверджених Постановою КМУ №270 від 05.03.2009 р.

У судове засідання представник позивача не з'явився, надав до суду заяву про розгляд справи у його відсутності, просив суд повністю задовольнити позов.

За ст. 224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

У судове засідання відповідач, який був повідомлений належним чином про розгляд справи, не з'явився, причини неявки суду не повідомив та не надав заяви про розгляд справи за його відсутності, у зв'язку з чим суд у порядку ч. 1 ст. 224 ЦПК України за згодою позивача вирішує справу у порядку заочного розгляду на підставі наявних у справі доказів.

Врахувавши заяву представника позивача та дослідивши докази в межах заявлених вимог згідно ст. 11 ЦПК України, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову повністю, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; на виконання ч. 1 та ч. 2 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, та на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ст. 319 ЦК).

Конституцією (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97 відповідно до Закону N 475/97-ВР від 17.07.97 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК). Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК.

Об'єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (ст.ст. 379, 382 ЦК).

Так, позивач посилається на те, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва, виданого 02.04.2012 р. приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 (реєстр 2112) /а.с. 31/.

Утім, частиною першою та частиною другою статті 182 ЦК, в редакції, яка діяла станом на 02.04.2012 р., встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Згідно з пунктом 6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року N 7/5 (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна проводиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування; з 1 січня 2013 року державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором прав на нерухоме майно органу державної реєстрації прав, нотаріусом як спеціальним суб'єктом, на якого покладено функції державного реєстратора.

Таким чином, у позивача не виникло право власності на зазначене нерухоме майно, через що він мав би право ставити вимогу про визнання особи/осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням; в той же час чинним законодавством реєстрація місця проживання осіб в певному житловому приміщенні не ототожнюється із вчиненням правочину.

Що стосується вимоги позову про виселення відповідачів, то суд також виходить з наступного.

Примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення, як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

Так, в частині 1 статті 40 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому частинами 2 і 3 цієї ж статті встановлений певний порядок дій банку, а саме: після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічний порядок щодо виселення всіх громадян, що мешкають у житловому будинку або житловому приміщенні, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачено в ч. 3 ст. 109 ЖК України. Вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку». Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Утім, суду не було надано у порядку ст.ст. 57-59 ЦПК України доказів (ст.ст. 10, 60 ЦПК України) на підтвердження того, що відповідачі добровільно відмовляються звільнити житлове приміщення, а надання позивачем таких доказів, як копія листа, адресованого відповідачу ОСОБА_1, із вимогою про звільнення житлового приміщення та виселення з нього (а.с.33), не ототожнюється із виконанням передбаченого зазначеними вище правовими нормами обов'язку надати доказ на підтвердження отримання відповідачами (а не направлення) цієї вимоги (а.с. 34), через що на даний час відсутні підстави для виселення відповідачів.

Судові витрати віднести на рахунок позивача, оскільки в задоволенні позову відмовлено повністю.

Керуючись ст.ст. 11, 15, 212, 214-215, 224, 226 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 (в особі законного представника неповнолітнього ОСОБА_2 - ОСОБА_3), де третя особа Головне Управління ДМС у Дніпропетровській області про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та про виселення відмовити повністю.

Судові витрати віднести на рахунок позивача.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України: рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя