ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2014 року Справа № 914/3178/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді Саранюка В.І. - доповідача у справі

суддівІванової Л.Б. Прокопанич Г.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері

на рішення відгосподарського суду Львівської області 11.12.2013

та на постанову відЛьвівського апеляційного господарського суду 20.02.2014

у справі господарського суду№ 914/3178/13 Львівської області

за позовомзаступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі: 1. Міністерства оборони України 2. Концерну "Військторгсервіс"

доТовариства з обмеженою відповідальністю "Дует-СК"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 1 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 2 Фонд державного майна України

провизнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання повернути майно

за участю представників:

від прокуратури - Яговдік С.М.

від позивача 1 - Загуменний В.В.

від позивача 2 - Фещенко І.В.

від відповідача - не з'явились

від третьої особи на

стороні позивача 1 - не з'явились

від третьої особи на

стороні позивача 2 - Федоровський В.Г.

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Концерну "Військторгсервіс" з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень загальною площею 359,4 кв.м., які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Тарарбунарська, 14, а саме: А-1 - складське приміщення площею 147 кв.м., Б-1 - складське приміщення (підвал) площею 147 кв.м., В-1 - прохідна площею 7,7 кв.м., від 25.09.2008, укладеного між Концерном "Військторгсервіс" в особі філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" та про зобов'язання відповідача повернути вказані приміщення до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну "Військторгсервіс".

19.11.2013 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" надійшла заява, у якій відповідач просив застосувати наслідки спливу позовної давності, у зв'язку з чим відмовити у задоволенні позову.

Рішенням господарського суду Львівської області від 11.12.2013 у справі № 914/3178/13 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Деркач Ю.Б., судді Рим Т.Я., Шпакович О.Ф.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 20.02.2014 у справі № 914/3178/13 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Кравчук Н.М., судді Гнатюк Г.М., Мирутенко О.Л.) за наслідками розгляду апеляційної скарги заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері рішення господарського суду Львівської області від 11.12.2013 залишено без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

У касаційній скарзі заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст. 203, 204, 215 Цивільного кодексу України, п.п. 6, 50 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" від 06.06.2007 № 803, просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 11.12.2013 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20.02.2014 у справі № 914/3178/13 та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому скаржник зазначає, що на час укладення оспорюваного договору дозвіл начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. № 140/6/1466/31 від 12.11.2004 не відповідав вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803, а тому у Концерну "Військторгсервіс" не було достатніх повноважень на укладення оспорюваного правочину. Заявник касаційної скарги також вказав на те, що про вчинення вказаного договору позивач 1 не знав та не міг знати, оскільки не був його стороною.

У поданих до суду 19.06.2014 письмових поясненнях Міністерство оборони України просило скасувати оскаржувані судові акти та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. При цьому позивач 1 зазначив, що реалізація спірного майна відбулась всупереч волі власника, з порушенням порядку відчуження державного майна та особами зі злочинним наміром, що відповідно до ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна від 25.09.2008 недійсним.

У судовому засіданні 26.06.2014 представники позивачів та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 2 підтримали вимоги касаційної скарги та просили скасувати оскаржувані судові акти, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" просило рішення господарського суду Львівської області від 11.12.2013 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20.02.2014 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. При цьому відповідач зазначив, що згідно з п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803 Фонд державного майна України погоджує лише рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а не саме рішення про відчуження майна. Відповідач вказав на те, що дозвіл був виданий за три роки до прийняття Кабінетом Міністрів України вказаної постанови та відповідав чинному на той час порядку надання дозволів державним підприємствам (установам) Міністерства оборони України. Крім того, відповідач стверджує, що позивач 1 схвалив оспорюваний договір купівлі-продажу, а підставою для його укладення згідно з п. 45 зазначеної постанови Кабінету Міністрів України є протокол проведення торгів, а тому відсутні будь-які підстави для визнання вказаного правочину недійсним. Також відповідач посилається на практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої визнання недійсним договору, за яким покупець отримав майно від держави та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Заслухавши пояснення представників прокуратури, позивачів та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 2, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку встановлених обставин справи, а також правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з протоколом № 1081-н про хід публічних торгів від 12.09.2008 Товариство з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" стало переможцем аукціону (публічних торгів), за результатами якого отримав право на укладення договору купівлі-продажу нежитлового приміщення загальною площею 359,40 кв.м, що належить Концерну "Військторгсервіс" та знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Татарбунарська, 14 (остаточна ціна - 211 334,40 грн.).

За результатами публічних торгів між Державним господарським об'єднанням "Концерн "Військторгсервіс" в особі начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Свідерського Г.М., який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 12.09.2007 (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" (покупець) 25.09.2008 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, за умовами якого продавець передає, а покупець приймає у власність відповідно до чинного законодавства України наступне майно - нежитлове приміщення загальною площею 359,40 кв.м., яке знаходиться у м. Львові по вулиці Татарбунарська, 14. Договір підписаний, скріплений печатками сторін та посвідчений державним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петелька І.В.

Начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України видано дозвіл начальнику Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" від 12.11.2004 №140/6/1466/31 на відчуження нежитлових приміщень загальною площею 359,40 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Татарбунарська, 14.

Дозвіл видано Пукіром П.Н. на підставі повноважень, наданих довіреністю Міністра оборони України від 04.10.2004 №220/2071.

Окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005 відкликано довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони України здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився (в тому числі довіреність, видану Пукіру П.Н.).

Супровідним листом від 14.02.2005 №1235/з на виконання окремого доручення Міністра оборони України повернуто перший примірник довіреності Міністерства оборони України від 04.10.2004 №220/2071.

31.01.2006 наказом Міністра оборони України № 47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, а саме: реорганізовано його шляхом приєднання до Державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначено останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

05.04.2007 наказом Міністра оборони України № 135 про реорганізацію Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" припинено діяльність Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", а саме: реорганізовано його шляхом приєднання до Концерну "Військторгсервіс", визначено останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".

Згідно із довіреністю від 12.09.2007 Концерн "Військторгсервіс" в особі генерального директора концерну Пукіра П.Н., який діє на підставі статуту концерну, на підставі попередньої усної домовленості уповноважив начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М. укладати від імені концерну "Віськторгсервіс" будь-які договори щодо відчуження належного концерну будь-якого нерухомого майна, а також договори оренди з дозволу органу управління майном концерну - Міністерства оборони України.

Посилаючись на те, що договір купівлі-продажу від 25.09.2008 укладений між Управлінням Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" укладено особою, яка не мала на момент вчинення правочину достатньої цивільної дієздатності, заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до суду з позовом про визнання вказаного правочину недійсним та про зобов'язання повернути приміщення.

Рішення господарського суду першої інстанції мотивоване посиланням на ст.ст. 16, 202, 203, 215, 239, 248, 249, 256, 257, 261, 326, 655, 658 Цивільного кодексу України, ст.ст. 74, 75, 136 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 4, 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", п.п. 6, 8 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" від 06.06.2007 № 803. При цьому суд першої інстанції зазначив, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника за його волею шляхом вчинення договору купівлі-продажу від 25.09.2008, але з порушенням порядку відчуження державного майна (за відсутності погодження такого відчуження із Фондом державного майна України), що є підставою для визнання вказаного правочину недійсним. Однак прокурором та позивачами при зверненні до суду із даним позовом пропущено строк позовної давності та не наведено причин поважності його пропуску, що і стало підставою для відмови у задоволенні позову.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд виходив із того, що відповідач не міг знати про обмеження Концерну "Військторгсервіс" щодо відчуження нерухомого майна, а позивач 1 схвалив оспорюваний правочин, в тому числі шляхом прийняття платежу за вказаним договором від відповідача та подальшого використання цих коштів. Також апеляційний суд зазначив, що трирічний строк позовної давності у даній справі пропущено, оскільки позивач 1 знав про факт відчуження Концерном "Військторгсервіс" нерухомого майна з дати укладення договору - 25.09.2008, так як вказаний договір був укладений за його згодою/дозволом, а позивач 2 як сторона оспорюваного договору був обізнаний про цей договір з моменту його укладення. При цьому оскаржувана постанова мотивована посиланням на ст.ст. 203, 215, 216, 239, 249, 258, 261, 267, 326, 387, 388, 656, 658 Цивільного кодексу України, ст.ст. 74, 136 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності".

Проте, суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків з огляду на таке.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: законність змісту правочину; наявність в особи, яка його вчиняє, необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільне волевиявлення учасника правочину; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; певна спрямованість правочину.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Пленум Верховного Суду України у п. 2 своєї постанови від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. При цьому відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (п.п. 2.1., 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 № 11).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між Концерном "Військторсервіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" виникли правовідносини купівлі-продажу щодо державного нерухомого майна, яке знаходилось на праві господарського відання Концерну "Військторгсервіс".

Пунктом 1.1 статуту Концерну "Військторгсервіс" визначено, що концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Статтею 658 Цивільного кодексу України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Згідно з ч. 2 та ч. 3 ст. 326 Цивільного кодексу України від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Статтею 136 Господарського кодексу України визначено, що право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.

Об'єктами управління державної власності є майно, яке передане державним господарським об'єднанням (ч. 1 ст. 3 Закону України "Про управління об'єктами державної власності").

За змістом п.п. и) ч. 2 ст. 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна Фонд державного майна України дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Згідно з п. 6 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Відповідно до п. 8 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.

Таким чином, на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу відчуження державного нерухомого майна могло здійснюватись позивачем 2 лише за наявності погодженого з Фондом державного майна рішення Міністерства оборони України про надання згоди на відчуження такого майна.

Посилаючись на те, що про отримання дозволу власника свідчить лист від 12.11.2004 № 140/6/1466/31, суди попередніх інстанцій не звернули уваги, не дослідили та не надали належної правової оцінки тому, що у вказаному листі йдеться про надання згоди на відчуження приміщення складу площею 204,7 кв.м., холодильної камери площею 147,0 кв.м., прохідної площею 7,7 кв.м., розташованих за адресою: м. Львів, вул. Татарбунарська, 14, тоді як предметом оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 25.09.2008 є А-1 складське приміщення, цегла, площею 204,7 кв.м., Б-1 складське приміщення (підвал), цегла, площею 147,0 кв.м.; В-1 прохідна, цегла, площею 7,7 кв.м., які знаходяться за вищевказаною адресою. Крім того, зазначаючи про укладення оспорюваного правочину за результатами публічних торгів, господарські суди не врахували, що у протоколі № 1081-н від 12.09.2008 про хід публічних торгів також вказується про приміщення складу "А-1" площею 204,7 кв.м., холодильну камеру"Б-1" площею 147,0 кв.м., прохідну "В-1" площею 7,7 кв.м

Окрім цього, при прийнятті оскаржуваної постанови, апеляційний господарський суд залишив поза увагою чинні на момент укладення оспорюваного договору вимоги пп. и) ч. 2 ст. 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та п. 6 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності", за змістом яких необхідною умовою для відчуження державного нерухомого майна на момент укладення оспорюваного договору є наявність згоди Фонду державного майна України. При цьому, посилаючись на необізнаність відповідача з наявними обмеженнями Концерну "Військторгсервіс" щодо відчуження спірного нерухомого майна, суд апеляційної інстанції не врахував, що необхідність отримання відповідних дозволів на відчуження державного майна передбачена нормативно-правовими актами, опублікованими у встановленому законом порядку.

Відповідно до ст. 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 № 9).

Пленум Вищого господарського суду України у п. 4.1. своєї постанови від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" роз'яснив, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності, суди попередніх інстанцій виходили із того, що договір купівлі-продажу 25.09.2008 був укладений за згодою/волею власника такого майна - Міністерства оборони України, а тому він знав про факт відчуження Концерном "Військторгсервіс" нерухомого майна з дати укладення договору - 25.09.2008. Також суди зазначили, що про укладення оспорюваного договору знав і Концерн "Військторгсервіс", оскільки останній є стороною вказаного правочину.

Однак, оспорюваний договір укладений значно пізніше (більше як через три роки) складання позивачем 1 листа від 12.11.2004, а тому висновок судів попередніх інстанцій щодо обізнаності позивача 1 із договором купівлі-продажу саме з моменту його укладення - 25.09.2008 є передчасним.

Крім того, слід мати на увазі, що правила про позовну давність відповідно до ст. 267 Цивільного кодексу України мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а в зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги. Вказаної правової позиції дотримується Верховний Суд України у своїй постанові від 12.06.2007 у справі № П-9/161-16/165.

Проте при винесенні судових рішень про відмову у задоволенні позову суд апеляційної інстанції вимоги ст. 267 ЦК України не врахував, об'єднавши взаємовиключні поняття правил застосування позовної давності як за спливом строків позовної давності так і необґрунтованістю самої вимоги.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми; а обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню.

Вищевикладене свідчить про неповний та необ'єктивний розгляд справи, оскільки у порушення вимог ст.ст. 32-34, 43 Господарського процесуального кодексу України попередні судові інстанції не з'ясували належним чином дійсні обставини справи, що вплинуло на їх юридичну оцінку, а відповідно і правильність застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права (ч. 1 ст. 11110 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що порушення норм процесуального права допущені судами першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів вбачає достатні правові підстави для скасування рішення господарського суду Львівської області від 11.12.2013 та постанови Львівського апеляційного господарського суду від 20.02.2014 у справі № 914/3178/13 і передачі справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду суду необхідно врахувати все вищенаведене та прийняти законне судове рішення у чіткій відповідності з вимогами процесуального закону.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119- 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері задовольнити.

Рішення господарського суду Львівської області від 11.12.2013 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20.02.2014 у справі № 914/3178/13 скасувати.

Справу № 914/3178/13 направити на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

Головуючий суддя Саранюк В.І.

Судді Іванова Л.Б.

Прокопанич Г.К.