КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/19790/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Клименчук Н.М. Суддя-доповідач: Пилипенко О.Є.

У Х В А Л А

Іменем України

22 липня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Пилипенко О.Є.

суддів - Романчук О.М. та Шелест С.Б.,

при секретарі - Грабовській Т.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2014 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Генеральної прокуратури України про скасування наказу, поновлення на службі та стягнення заробітної плати, -

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2013 року позивач - ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генеральної прокуратури України про скасування наказу, поновлення на службі та стягнення заробітної плати, в якому просив визнати незаконним наказ № 1592 ц від 14.11.2013 року про звільнення ОСОБА_2 з посади слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу слідчого управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України за п. 1 ст. 36 КЗпП України, поновити на посаді слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу слідчого управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з моменту звільнення, тобто з 14.11.2013 року, стягнути з Генеральної Прокуратури України на користь позивача середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 9 127,20 грн., зобов'язати відповідача внести точні та правдиві відомості у трудову книжку щодо призначень ОСОБА_2 у структурних підрозділах Генеральної прокуратури України, негайно допустити до виконання своїх службових обов'язків на посаді слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу слідчого управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та стягнення середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2014 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено в повному обсязі.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2014 року та прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2014 року - без змін виходячи із наступного.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що наказ Генеральної прокуратури України № 1592 ц від 14.11.2013 року про звільнення ОСОБА_2 з посади був прийнятий компетентним органом на основі та відповідно до норм чинного законодавства, а саме: Кодексу законів про працю України, Закону України «Про державну службу», «Про прокуратуру» тощо, підставою для звільнення позивача став власноручно написаний ОСОБА_2 рапорт, який міститься в матеріалах справи, а тому звільнення останнього на підставі ч.1 ст. 36 КЗпП України є обґрунтованим.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено в суді першої інстанції, ОСОБА_2 з 01.08.1993 року проходив службу в органах внутрішніх справ.

11.12.2012 року позивача призначено на посаду слідчого в особливо важливих справах Першого слідчого відділу слідчого управління Головного управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України в порядку переведення з прокуратури Рівненської області.

07.10.2013 позивача переведено на посаду слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу слідчого управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

Наказом Генеральної прокуратури України від 14 листопада 2013 року № 1592 ц звільнено старшого радника юстиції ОСОБА_2 з посади слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу слідчого управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України за угодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України).

Підставою для прийняття зазначеного наказу зазначено рапорт позивача.

Вважаючи дії працівників Генеральної прокуратури України протиправними, а наказ про звільнення незаконним, позивач звернувся до суду.

Обговорюючи правомірність вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України орган державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

За змістом вказаної норми, при домовленості між працівником і уповноваженим органом про припинення трудового договору за п.1ст.36 КЗпП України (за угодою сторін), договір припиняється в строк, визначений сторонами, анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді обох сторін.

Судом першої інстанції вірно зазначено, що припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. Отже, стороною, що ініціює звільнення за згодою сторін, може бути як працівник, так і роботодавець. Тобто ініціювати звільнення може також роботодавець, при чому законодавство не вимагає обов'язкового оформлення письмового документа, що ініціює звільнення, а тому ініціатива щодо звільнення може бути висловлена роботодавцем іншій стороні усно. Оформлення письмового повідомлення роботодавця про ініціацію розірвання трудового договору за згодою сторін є бажаним, але не обов'язковим.

Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 статті 36 КЗпП і раніше домовлена дата звільнення.

Відповідно до пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Як вбачається із матеріалів справи, 14.11.2013 року ОСОБА_2 було написано заяву на ім'я Генерального прокурора України - Пшонки В.П., відповідно до якої останній просив звільнити його (ОСОБА_2) із займаної посади за угодою сторін з 14.11.2013 року (а.с. 39).

Наслідком отриманої заяви позивача, і стало видання наказу від 14.11.2013 року № 1592 ц, яким ОСОБА_2 звільнено із займаної посади за угодою сторін, відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України.

Також, при ознайомленні з наказом, що відбулося 14.11.2013 року, ОСОБА_2 зробив власноручний підпис на звороті наказу «Ознайомлений, згоден, 14.11.2013 року» (а.с.41).

З огляду на наведене є незрозумілим посилання позивача на той факт, що заява про звільнення написана ним внаслідок психологічного примусу, адже якби він справді хотів звільнитися із займаної посади, останній би писав не «заяву», а «рапорт», окрім того не на ім'я Пшонки В.П., який у цей час перебував за кордоном, а на ім'я в.о. обов'язків Генеральної прокуратури.

З даного приводу, колегія суддів зазначає, що чинними нормами законодавства не встановлено чіткої форми заяви про звільнення для працівників прокуратури, так, особа, що має намір звільнитися за угодою сторін повинна написати заяву із зазначенням прохання звільнити його за угодою сторін і дати звільнення.

Із аналізу заяви, що міститься в матеріалах справи вбачається, що дані істотні умови виконані заявником, а тому дана заява могла бути підставою для винесення оскаржуваного наказу.

При цьому, не зазначення на заяві від 14.11.2013 резолюції роботодавця «до наказу» не змінює характер спірних правовідносин, оскільки останнім прийнято наказ та ознайомлено з ним позивача.

Також судом першої інстанції вірно встановлено, що позивачу у приміщенні Головного управління кадрового забезпечення та внутрішньої безпеки Генеральної прокуратури України при ознайомленні з наказом про звільнення запропоновано особисто отримати трудову книжку.

Згідно акту від 14.11.2013 року щодо видачі трудової книжки ОСОБА_2, позивач відмовився отримувати трудову книжку в даний момент. Своє рішення мотивував тим, що йому необхідно ще вирішити службові питання з керівництвом Головного слідчого управління, а тому трудову книжку отримає в інший, зручний для себе, час.

Згідно ксерокопії повідомлення про вручення поштового відправлення, що наявне в матеріалах справи, 15.11.2013 року на адресу позивача направлено лист від 15.11.2013 року № 11-1181 вих-13 щодо прибуття до Генеральної прокуратури України для отримання трудової книжки.

Згідно ксерокопії конверту, вказане поштове відправлення повернулося на адресу відповідача із відміткою відділу поштового зв'язку про причини повернення «за закінченням встановленого строку зберігання».

З матеріалів справи вбачається, що трудову книжку позивач отримав 18.11.2013 року, згідно запису в книзі видачі трудових книжок.

З огляду на вказане, колегія погоджується із доводами відповідача про те, що саме з вини ОСОБА_2, а не Генеральної прокуратури України, здійснено затримку видачі трудової книжки.

Щодо невнесення до трудової книжки позивача даних наказу Генерального прокурора України від 07.10.2013 року № 1151-ц щодо переведення позивача на посаду слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу слідчого управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, під час розгляду справи дану помилку усунуто, відповідачем внесено запис у трудову книжку позивача щодо переведення позивача наказом від 07.10.2013 року № 1151-ц на посаду слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу слідчого управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

Колегія суддів вважає також необґрунтованими посилання ОСОБА_2 на той факт, що порушенням його прав при звільненні є невиплата грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, адже відповідно до Довідки Генеральної прокуратури України від 13.02.2014 року № 18-2786 пх-14, позивачу було здійснено нарахування грошової компенсації за 16 не використаних днів відпустки у сумі 6447,52 грн. Після утримання згідно чинного законодавства обов'язкових платежів до бюджетів, зазначена компенсація 19.11.2013 року була зарахована на картковий рахунок позивача в АТ «Райффайзен банк Аваль» в сумі 4361,79 грн.

Як на підставу для скасування наказу про звільнення та поновлення позивача на посаді, останній посилається також на порушення ст.. 116 КЗпП України, оскільки зазначає, що повного розрахунку у день звільнення проведено не було - частково з ним провели розрахунок 19.11.2013 року, решту - 04.03.2014 року.

З даного приводу колегія суддів зазначає, що неповний розрахунок у день звільнення не тягне за собою визнання протиправним наказу про звільнення, а є підставою для застосування ст.. 117 КЗпП України, а саме притягнення до відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам. В зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2014 року - без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254, 255 КАС України, колегія суддів -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня її складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя О.Є.Пилипенко

Судді О.М. Романчук

С.Б. Шелест

Дата виготовлення та підписання повного тексту рішення - 22.07.2014 року.

Головуючий суддя Пилипенко О.Є.

Судді: Романчук О.М

Шелест С.Б.