Справа № 22-1/2009 р головуючий у 1 інстанції - Гладюк Г.Л.
Категорія : 19 доповідач - Григоренко М.П.
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
20 січня 2009 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Рівненської області в складі :
головуючого судді - Василевича В.С.,
суддів : Григоренка М.П., Ковальчук Н.М.,
при секретареві Чалій Н.О., за участю представника позивача-відповідача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3, відповідача -позивача ОСОБА_4 та його представника - адвоката ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Рівненського міського суду від 12 серпня 2008 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог, на стороні відповідача - Перша Рівненська державна нотаріальна контора, КП „Рівненське бюро технічної інвентаризації” про визнання договору дарування удаваним, визнання угоди договором довічного утримання та розірвання договору довічного утримання і за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідачів - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на 1\2 частину незакінченого будівництва жилого будинку з надвірними будівлями, виділ в натурі частки в майні, що є спільною частковою власністю, визнання права власності на земельну ділянку та встановлення порядку користування земельною ділянкою,
ВСТАНОВИЛА :
Рішенням Рівненського міського суду від 12 серпня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені повністю.
Договір дарування 1\2 частини незакінченого будівництва жилого будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6, посвідчений державним нотаріусом Першої Рівненської державної нотаріальної контори 11 вересня 1996 року, зареєстрований за № 4-2604, визнано удаваною угодою.
Визнано, що 11 вересня 1996 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 був укладений договір довічного утримання, за яким ОСОБА_1 передала ОСОБА_6 у власність 1\2 частини незакінченого будівництва жилого будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1, розташованого на земельній ділянці, площею 0.20 га, взамін надання їй ОСОБА_6 довічно матеріального забезпечення в натурі у вигляді догляду і необхідної допомоги.
Цей же договір довічного утримання судом першої інстанції і розірвано.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено.
Дана справа вже розглядалась судом першої інстанції та переглядалась в апеляційному та касаційному порядку.
В поданій апеляційній скарзі відповідач - позивач ОСОБА_6 вказує, що він не погоджується із вищевказаним рішенням, так як воно прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, без всебічного, повного та об'єктивного з'ясування обставин, є невмотивованим та необґрунтоване нормами Закону.
Незважаючи на задоволення клопотання про виклик в судове засідання для дачі особистих пояснень позивача ОСОБА_1 та визнання судом її явки обов'язковою, суд розглянув справу без заслуховування пояснень останньої, в зв'язку із чим не були з'ясовані суттєві обставини щодо укладеного спірного договору дарування, а саме, що ініціатором укладення цього договору була саме ОСОБА_1 і існував також ще її заповіт на його користь, щодо другої половини незавершеного будівництва.
Безпідставно суд прийняв до уваги твердження позивачки і про те, що спірний договір дарування був укладений останньою під впливом обману з боку відповідача, оскільки це спростовується показами свідків, зокрема показами свідка ОСОБА_8, яка, будучи нотаріусом, перед укладенням договору докладно надала ОСОБА_1 відповідні консультації.
Не прийняв до уваги суд і ту обставину, що відповідачем ОСОБА_6 було збільшено вартість спірного незавершеного будівництва на 14%.
Позивачем ОСОБА_1 було пропущено трирічний строк позовної давності для звернення до суду із позовом. Заяви про поновлення пропущеного строку позовної давності остання не подавала, в зв'язку із чим суд першої інстанції мав би відмовити останній в задоволенні позову і через пропуск строку позовної давності, але цього зроблено не було.
В зв'язку із викладеним ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове рішення яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а його позовні вимоги задовольнити.
В судовому засіданні відповідач-позивач ОСОБА_6 та його представник підтримали апеляційну скаргу та наполягали на її задоволенні.
Представник позивача-відповідача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 апеляційну скаргу не визнала, запропонувала суду її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, як ухвалене відповідно до вимог чинного законодавства.
Заслухавши доповідача, пояснення апелянта та його представника, а також пояснення представника позивача-відповідача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2, перевіривши доводи апеляційної скарги та вивчивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із того, що остання не мала наміру передавати безоплатно у власність чужій людині частину свого будинку, а її дійсне волевиявлення було направлене на укладення договору довічного утримання, проте, з огляду на те, що при оформленні такої угоди у ОСОБА_6 могли б виникнути ускладнення щодо розпорядження спірним незавершеним будівництвом, тому нею і було прийнято рішення про укладення саме договору дарування, при умові, що останній буде доглядати за нею та завершить будівництво всього будинковолодіння.
А у зв'язку із тим, що ОСОБА_6 не виконував належним чином взятих на себе зобов'язань по догляду за ОСОБА_1 та завершенню будівництва спірного будинковолодіння Рівненським міським судом було прийнято рішення про розірвання договору довічного утримання, який, на розсуд суду, вищевказані сторони фактично приховали, підписуючи договір дарування 11 вересня 1996 року.
Проте, колегія суддів не погоджується із даними висновками суду першої інстанції і вважає, що рішення Рівненського міського суду від 12 серпня 2008 року в цій частині підлягає скасуванню, на підставі пунктів 2, 3 частини 1 статті 309 ЦПК України, з ухваленням нового рішення.
Відповідно до частини 1 статі 243 ЦК України ( в редакції 1963 року) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність, а згідно статті 425 того ж Кодексу, за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
При цьому, стаття 426 ЦК України ( в редакції 1963 року) передбачає, що договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений (стаття 47 цього Кодексу).
В договорі довічного утримання повинна бути зазначена оцінка відчужуваного будинку, що визначається за згодою сторін, а також види матеріального забезпечення, що надаються набувачем майна відчужувачеві, та їх грошова оцінка, яка визначається за згодою сторін.
З матеріалів справи вбачається, що спочатку позивачем ОСОБА_1 28 червня 1996 року було складено заповіт (а.с.25), згідно із яким вона заповіла все належне їй незакінчене будівництво жилого будинку із надвірними будівлями по АДРЕСА_1 на користь відповідача ОСОБА_6, а 11 вересня того ж року ОСОБА_1 було здійснено на користь останнього дарування 1\2 частини цього ж незакінченого будівництва (а.с.26).
При цьому в договорі дарування було зазначено, що всі права по закінченню цього будівництва переходять до обдарованого.
Заявою від 31 січня 2004 року ОСОБА_1 скасувала свій заповіт, який нею було складено 28 червня 1996 року на користь ОСОБА_6 (а.с. 59).
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач ОСОБА_1 як у своїй позовній заяві від 18 лютого 2004 року (а.с.2) так і в свої поясненнях, які вона давала в ході судового розгляду справи 14 квітня 2005 року (а.с.77) наголошувала, що вона мала бажання укласти договір довічного утримання із ОСОБА_6, але уклала із останнім договір дарування 1\2 частини спірного будинковолодіння, так як той не погоджувався укласти договір довічного утримання, а пропонував їй укласти саме договір дарування, обіцяючи надавати їй необхідну допомогу та завершити будівництво всього жилого будинку, на що вона погодилась.
Свідок ОСОБА_8 показала (а.с. 78), що перед тим як укласти договір дарування на користь ОСОБА_6, позивачка неодноразово зверталась до неї, як до державного нотаріуса, за відповідними роз'ясненнями щодо укладення договору довічного утримання, так як та спочатку бажала укласти із відповідачем ОСОБА_6 саме цей договір.
Але, так як ОСОБА_6 не погоджувався на укладення договору довічного договору утримання, а наполягав на укладенні саме договору дарування, обіцяючи в майбутньому надавати матеріальну допомогу ОСОБА_1 та допомогти їй в оформлені права власності на її частину незавершеного будівництва, тому та погодилась на укладення саме договору дарування.
Відповідно до частини 2 статті 58 ЦК України ( в редакції 1963 року), якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що укладаючи договорі дарування 11 вересня 1996 року ні ОСОБА_1, ні ОСОБА_6 не мали на меті приховувати інший договір, зокрема договір довічного утримання, а уклали саме договір дарування.
Статтею 4 ЦК України ( в редакції 1963 року) закріплено, що цивільні права та обов'язки виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до статті 41 ЦК України ( в редакції 1963 року) угодами визнаються дії громадян і організації, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до обставин даної справи, ОСОБА_1 і ОСОБА_6, укладаючи договір дарування 11 вересня 1996 року, свідомо обрали для себе саме таку форму правовідносин, які були обумовлені прагненням позивача завершити будівництво належного їй жилого будинку та отримувати від відповідача ОСОБА_6 матеріальну допомогу, а з боку останнього мало місце бажання отримати у власність 1\2 спірного незавершеного будівництва, із взяттям на себе вищевказаних зобов'язань, але без належного їх документального оформлення і дана угода, хоча прямо і не передбачена законом, але і не суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки вона була укладена на підставі вільного волевиявлення кожної із сторін і кожна із сторін була обізнана про можливі наслідки такої угоди.
Більше того, з матеріалів справи дійсно вбачається, що ОСОБА_6 було збільшено вартість усього незавершеного будівництва, а не його 1\2 частки, на 14 відсотків (а.с.26, 211), що підтверджує факт виконання останнім взятих на себе зобов'язань по завершенню будівництва згідно досягнутою із позивачем усної домовленості.
Надання час від часу матеріальної та іншої допомоги ОСОБА_6 ОСОБА_1, на думку колегії суддів, ще не підтверджує факт наявності договору довічного утримання, оскільки, згідно пояснень першого, той таку матеріальну допомогу надавав із добрих намірів в добровільному порядку, а не як виконання взятого на себе обов'язку.
Крім того, ОСОБА_1 були пропущені строки позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав без поважних причин, оскільки позовна заява про визнання договору дарування від 11 вересня 1996 року удаваною угодою та розірвання договору довічного утримання ОСОБА_1 було подано лише в 2008 році, тобто через 12 років.
Але, з огляду на вищенаведені обставини, колегія суддів вважає, що в задоволенні позовних вимог позивачу ОСОБА_1 має бути відмовлено, саме через їх недоведеність.
Залишаючи без задоволення зустрічний позов ОСОБА_6, суд першої інстанції послався у своєму рішенні на те, що останній не був стороною в договорі купівлі - продажу від 23 червня 2006 року, який був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про продаж незавершеного будівництва жилого будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1, а тому не має права вимагати визнавати його недійсним.
Щодо решти позовних вимог ОСОБА_6, то в їх задоволенні було також відмовлено за безпідставністю.
Проте, колегія суддів вважає, що і в даній частині рішення Рівненського міського суду від 12 серпня 2008 року підлягає скасуванню, відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 309 ЦПК України, оскільки в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 має бути відмовлено з інших підстав.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Рівненського міського суду від 18 липня 2005 року (а.с.85) було визнано недійсним договір дарування від 11 вересня 1996 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6, та визнано за першою право власності на все незавершене будівництво жилого будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1.
Дане рішення набрало законної сили 09 грудня 2005 року, після перегляду його в апеляційному порядку апеляційним судом Рівненської області (а.с. 100).
В касаційному порядку вказане рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції були скасовані, із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, 20 грудня 2007 року (а.с. 134).
Договір купівлі-продажу, який був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про продаж незавершеного будівництва жилого будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1, було укладено 23 червня 2006 року, тобто в період з 09 грудня 2005 року по 20 грудня 2007 року.
Дані про те, що про ухвалу судді судової палати у цивільних справах Верховного Суду від 20 січня 2006 року, якою було зупинено виконання ухвали апеляційного суду Рівненської області від 9 грудня 2005 року в даній цивільній справі, було відомо ОСОБА_1 та ОСОБА_2, на момент укладення договору купівлі-продажу спірного незавершеного будівництва, у справі відсутні.
Відповідно до роз'яснень, які містяться у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року „Про судову практику в справах про визнання угод недійсним”, із наступними змінами, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
При задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків.
Статтею 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно лише у певних випадках, які вказані в цій же статті.
Приймаючи до уваги, що на момент укладення ОСОБА_1 договору купівлі-продажу спірного незавершеного будівництва від 23 червня 2006 року існувало судове рішення, яке набрало законної сили і яким було визнано право власності останньої на все це спірне незавершене будівництво, а ухвала судді судової палати у цивільних справах Верховного Суду від 20 січня 2006 року про зупинення виконання ухвали апеляційного суду Рівненської області від 9 грудня 2005 року, не була доведена у встановленому порядку до всіх зацікавлених осіб, в тому числі і ОСОБА_1, що дало змогу тій безперешкодно оформити в Рівненському міському бюро технічної інвентаризації своє право власності на все спірне незавершене будівництво, що є по суті виконанням рішення Рівненського міського суду від 18 липня 2005 року, тому, на розсуд колегії суддів, відсутні підстави вважати, що на момент укладення вищевказаного договору купівлі-продажу у ОСОБА_1 було відсутнє право відчужувати спірне незавершене будівництво і відповідно відсутні підстави визнавати цей же договір недійсним.
При цьому, апеляційний суд також зважує на те, що ОСОБА_2, який є добросовісним набувачем спірного майна, вже користується цим майном більше ніж два з половиною роки, а ОСОБА_6 в ході апеляційного розгляду даної справи не заперечував проти сплати йому грошової компенсації за його частку у спірному незавершеному будівництві.
У зв'язку із тими обставинами, які склались по даній цивільній справі та прийняттям даного рішення апеляційним судом Рівненської області, а саме щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні договору дарування від 11 вересня 1996 року удаваним, чим фактично підтверджується наявність права власності ОСОБА_6 на 1\2 частину спірного незавершеного будівництва на момент укладення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 купівлі -продажу 23 червня 2006 року, тому на думку колегії суддів, з огляду на відсутність підстав для витребування вищевказаного спірного незавершеного будівництва у добросовісного набувача, яким є ОСОБА_2, у ОСОБА_6 залишається лише право вимагати від ОСОБА_1 передачі йому половини коштів, відповідно до вимог частини 1 статті 358 та частини 3 статті 386 ЦК України, які та виручила від продажу спірного незавершеного будівництва ОСОБА_2.
Решта позовних ОСОБА_6 не підлягають задоволенню з тих підстав, що вони є похідними від його позовної вимоги про визнання договору купівлі-продажу від 23 червня 2006 року недійсним, в задоволенні якої останньому відмовлено апеляційним судом із підстав, які зазначені вище.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 303, 307, 311, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 12 серпня 2008 року скасувати та ухвалити нове рішення.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог, на стороні відповідача - Перша Рівненська державна нотаріальна контора, КП „Рівненське бюро технічної інвентаризації”, про визнання договору дарування 1\2 частини незакінченого будівництва жилого будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6, посвідчений державним нотаріусом Першої Рівненської державної нотаріальної контори 11 вересня 1996 року, зареєстрований за № 4-2604, удаваним, визнання даної угоди договором довічного утримання та розірвання цього договору довічного утримання - відмовити.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідачів - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_7 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на 1\2 частину незакінченого будівництва жилого будинку з надвірними будівлями, виділ в натурі частки в майні, що є спільною частковою власністю, визнання права власності на земельну ділянку та встановлення порядку користування земельною ділянкою - відмовити.,
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право оскаржити рішення апеляційного суду до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили, з подачею касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий Василевич В.С.
Судді Григоренко М.П.
Ковальчук Н.М.