Справа № 307/3384/13-ц

Провадження № 2/307/110/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2014 року м. Тячів

Тячівський районний суд Закарпатської області в особі головуючого судді Бобрушко В.І., при секретарях Баник А.А., Герич Є.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Тячів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третіх осіб - Тячівської державної нотаріальної контори, Тересвянської селищної ради, реєстраційної служби Тячівського районного управління юстиції про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, повернення нерухомого майна, визнання права власності на нерухоме майно

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третіх осіб - Тячівської державної нотаріальної контори, Тересвянської селищної ради, реєстраційної служби Тячівського районного управління юстиції про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, повернення нерухомого майна, визнання права власності на нерухоме майно. В позовній заяві зазначила, що ними, тобто ОСОБА_1 та ОСОБА_3 протягом 1970-1974 років, за їхні особисті кошти, було побудовано будинок АДРЕСА_1. Будівництво велося господарським способом, без проекту та дозволу архітектури. Рішеннями виконкому Тересвянської селищної ради №87 від 26 серпня 1969 року та №159 від 6 грудня 1974 року їм будо виділено земельну ділянку по АДРЕСА_1 для будівництва житлового будинку та продовжено строк дії цього рішення, тобто ця ділянка була передана їм для здійсненої забудови і вказані рішення є чинними, не скасовані. Договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку вони з селищною радою не укладали. У 1976 році житловий будинок фактично був готовий до експлуатації, про те документально не оформлено ні введення в експлуатацію, не було зареєстровано право власності на цей будинок за ними як забудовниками. Тоді ж, після завершення будівництва, вони передали будинок у користування відповідачці ОСОБА_2, яка є рідною сестрою позивача ОСОБА_3 і яка виявила намір викупити цей будинок, запевняла їх, що збирає кошти і має намір віддати всю суму відразу. Про те тривалий час розрахунок за будинок відкладала, через що правовстановлюючі документи вони не виготовляли. Щороку відповідачка ОСОБА_2 вказувала вагому причину - навчання доньки, економічна криза, навчання онуків, що нібито ускладнювала зібрати всю суму грошей і, разом з тим, запевнювала, що продасть земельну ділянку і розрахується повністю. У липні 2013 року їм стало відомо, що відповідачка ОСОБА_2 звернулась до Тересвянської селищної ради із заявою про надання дозволу на збір погоджувальних документів на розробку проекту відводу земельної ділянки для передачі у власність для обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_1 До заяви ОСОБА_2 спочатку надала технічний паспорт на будинок, який виготовлено було на її ім'я, але на їхню власність. Після відмови ради у наданні їй дозволу на розробку проекту і її письмову вимогу до сільської ради розглядати її заяву лише після надання нею відповідного правовстановлюючого документу на будинок, маючи на увазі укладений між ними договір купівлі-продажу, відповідачка ОСОБА_2 подала в селищну раду копію договору дарування незавершеного будівництва будинку АДРЕСА_1, житловою площею 55,2 м.кв., укладеного 22 червня 1976 року від імені дарителів ОСОБА_3, ОСОБА_1 з обдарованою ОСОБА_2 в Тячівській державній нотаріальній конторі. Отримавши у серпні 2013 року копію цього договору, вивчивши його, вона виявила, що підпис від її, ОСОБА_1, імені виконаний не нею, а кимось іншим, хто намагався наслідувати її почерк. Договір не підписаний нотаріусом, не має його печатки, документ не є оригіналом чи другим примірником, який має силу оригіналу. Також, було виявлено невідповідність договору фактичним обставинам, оскільки відповідачка ОСОБА_2 всередині 1976 року, тобто на момент, зазначений у договорі дарування, вже перейшла проживати в будинок, будівництво якого вже фактично було завершене. Загальна площа цього будинку складала 210 м.кв., в т.ч. житлова - 110 м.кв., а не 55,2 м.кв., як зазначено у копії договору дарування. Цей договір, за викладеною у ньому умовою, повинен був бути зареєстрованим в Хустському інвентарбюро після закінчення будівництва. Відповідачка ОСОБА_2 відмовилась пояснити чому протягом 27 років мовчала про цей договір, хоча до цього десятки разів перебувала у них в гостях і запевняла її, ОСОБА_1, у тому, що виплатить гроші за будинок. Як стало відомо із відповіді Тячівського РПТІ - цей договір не надавався нею на реєстрацію ні до Хустського БТІ, ні Тячівському РПТІ, будинок не зареєстрований в реєстрі речових прав до цього часу. Пояснення цьому, на думку позивачки, очевидне - переживання відповідачки ОСОБА_2, що там виявлять підробку, через що ні їй - ОСОБА_1, ні вищезазначеним установам або селищній раді вона цей договір не пред'являла до останнього часу. ОСОБА_3 визнає, що таємно від неї - ОСОБА_1, від свого імені підписував такий договір на користь сестри - відповідачки ОСОБА_2, але про цей договір нічого їй не розповідав, бо мав надію, що сестра ОСОБА_2 розрахується за будинок і ніхто не буде цікавитись, яким чином будинок буде переоформлено за відповідачкою. Хто підписував цей договір замість неї - його дружини ОСОБА_1, він не знає, бо договір залишався у нотаріуса, після того як він його підписав. Чи підписувала його сестра - не знає. З відповідачкою ОСОБА_2 ніяких договорів оренди, найму житла вона не укладали, її фактичне проживання у цьому будинку базувалося на родинних стосунках та на запевненні з її боку у добросовісності намірів, обіцянках розрахуватися за будинок. Позивачка вважає, що укладений договір дарування не відповідав вимогам законодавства - будинок не міг бути предметом договору, оскільки був самочинно забудований, без встановленого дозволу, без належно затвердженого проекту, і вони не вправі були ним розпоряджатися. Також позивачка зазначила, що рішеннями виконкому Тересвянської селищної ради №87 від 26 серпня 1969 року та №159 від 6 грудня 1974 року їм будо виділено земельну ділянку по АДРЕСА_1 для будівництва житлового будинку та продовжено строк дії цього рішення, тобто ця ділянка передана їм для здійсненої забудови і вказані рішення є чинними, не скасовані і вказують на те, що дана земельна ділянка була передана їм з чітким цільовим призначенням - для будівництва житлового будинку.

Просить суд визнати недійсним та таким, що не підлягає державній реєстрації договір дарування незавершеного будівництва будинку АДРЕСА_1, житловою площею 55,2 кв.м., укладеного від імені дарителів ОСОБА_3, ОСОБА_1 з обдарованою ОСОБА_2 в Тячівській державній нотаріальній конторі 22 червня 1976 року за реєстровим номером - 2236 та застосувати наслідки недійсності - зобов'язати ОСОБА_2 повернути їм будинок АДРЕСА_1, визнати за ними ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як особами, що здійснили самочинну забудову на відведеній земельній ділянці без належним чином затвердженого проекту забудови, право власності на самочинно побудоване нерухоме майно - будинок АДРЕСА_1.

Відповідачка ОСОБА_2 надіслала до суду письмові заперечення та заяву про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, в яких зазначила, що перечитуючи позовну заяву, вона дійшла висновку, що за позивача писала інша особа, оскільки на другій сторінці позовної заяви у третьому абзаці знизу друге речення складено від імені третьої особи, а саме: «… хто підписував цей договір замість моєї дружини ОСОБА_1 я не знаю, бо договір залишався у нотаріуса після того як я його підписав. Чи підписувала його сестра - не знає». Окрім цього, в позовній заяві позивач ОСОБА_3 зазначає, що він дійсно зі своєї доброї волі підписував договір дарування незакінченого будівництвом житлового будинку, однак надалі у цій же заяві стверджує, що незакінчене будівництво не могло бути предметом договору дарування, оскільки було самочинним, що викликає обгрунтований сумнів у тому, що людина свідомо йшла на порушення закону і визнає це, що також є дивним. В дійсності договір дарування незакінченого будівництвом житлового будинку від 22 червня 1976 року було укладено законно, з доброї волі позивачів і у відповідності до законодавства, яке було чинним на момент укладення цього договору. Доказом цього також був факт добровільної передачі їй після укладення договору дарування також технічної документації по відводу ділянки для будівництва в АДРЕСА_1, у тому числі копії рішення виконкому Тересвянської селищної ради депутатів трудящих від 26 серпня 1969 року про виділення земельної ділянки позивачем під забудову площею 0,07 га. та копії акту відводу земельної ділянки в натурі з визначенням її меж на плані, а також копії типового проекту забудови житлового будинку, який надавався в ті часи усім забудовникам. Таким чином, вище перелічені документи повністю спростовують твердження позивачів про те, що незакінчений будівництвом житловий будинок в АДРЕСА_1 було самочинним будівництвом у розумінні ст.105 ЦК УРСР та не міг бути предметом договору дарування на той момент. Надалі позивачі стверджують, що при посвідчені даного договору державним нотаріусом було порушено пункт 66 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої Наказом Мін'юсту від 31 жовтня 1975 року №45/5, яка діяла на час нотаріального посвідчення договору дарування, а саме: було відсутнє рішення виконкому селищної ради депутатів трудящих про згоду на таке відчуження, а також був відсутній нотаріально посвідчений договір про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на правах особистої власності. Відповідачка зазначила, що в у п.1 рішення виконкому Тересвянської селищної ради депутатів трудящих від 21 червня 1976 року за №48 зазначено: про дозвіл громадянам ОСОБА_3 та ОСОБА_1 подарувати незакінчений будівництвом будинок своїй сестрі ОСОБА_2, яка проживає з батьками і власного житлового будинку немає. Таким чином, твердження позивачів про відсутність цих документів на момент вчинення договору дарування є таким, що не відповідає дійсності. Вищезгадане рішення виконкому Тересвянської селищної ради від 21 червня 1976 року за №48 спростовує ще одне твердження позивачів про те, що один із них, а саме ОСОБА_1 не підписувала і не відала про укладення договору дарування незакінченого будівництвом житлового будинку цілих 37 років та не цікавилась, чому вона цілих 37 років живе у її незакінченому будівництвом житловому будинку, адже без звернення ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про надання дозволу на дарування на будівництво незакінченого будівництва житлового будинку виконком не приймав би такого рішення. По-друге, у позовній заяві, на другій стороні є цікава фраза такого змісту: «Відповідачка ОСОБА_2 відмовилась пояснити чому протягом 27 років мовчала про цей договір, хоча до цього десятки разів перебувала у нас в гостях і запевняла її, ОСОБА_1, у тому що виплатить гроші за будинок». Із цього твердження позивачки ОСОБА_1 видно, що вона у 2003 році точно знала про укладення договору дарування, який вона начебто підписувала і до суду про визнання його недійсним з 2003 року не зверталась. Це має важливе процесуальне значення, оскільки позивачі з доброї волі уклали 22 червня 1976 року договір дарування незакінченого будівництвом житлового будинку, а тепер через 37 років подали позов про визнання його недійсним, у десятки разів пропустивши строк позовної давності без клопотання про його поновлення з обгрунтуванням поважності причин такого пропуску. Вважає, що це є додаткова підстава для відмови позивачам у задоволенні їх позову, який по своїй суті є безпідставним та надуманим. Позивачі ствердили у позовній заяві таке: «за змістом ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації». Дане положення по суті перекликається з вимогами, що діяли на час вчинення нотаріального посвідчення договору дарування від імені позивачів, оскільки в самому договорі є вимога, що він підлягає реєстрації в Хустському БТІ після завершення будівництва, про те до цього часу не зареєстрований там. Тобто, оспорюваний договір дарування на сьогоднішній день не можна вважати вчиненим, оскільки від 1976 року до цього часу не поданий був для реєстрації до селищної ради, до інвентарбюро». Це просто намагання ввести суд в оману, оскільки відповідно до ч.3 п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи не відповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Договір дарування було вчинено 22 червня 1976 року, тобто для оцінки цього договору вимогам закону повинна застосовуватись не ст. 210 ЦК України в редакції 2004 року, як вказують позивачі у позовній заяві, позаяк, закон не має зворотної дії в часі, а норми Цивільного кодексу Української РСР в редакції 1961 року зі змінами і доповненнями станом на 22.06.1976 року. Так, згідно ст.243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Таким чином, у позовній заяві позивачі визнали, що незакінчений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 було передано їй ще 22 червня 1976 року. у якому вона проживає і по теперішній час, тобто договір дарування набув чинності з 22 червня 1976 року. Згідно ч.3 ст. 244 ЦК УРСР до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила ст.227 ЦК УРСР. Відповідно до ч.1 ст. 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу житлового будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. Тобто, ця норма права, яка була чинною на момент укладення договору дарування, не пов'язувала нечинність договору з його державною реєстрацією, а тільки з нотаріальним посвідченням договору, що і було зроблено. Вона також не пов'язувала з державною реєстрацією момент виникнення права власності на житловий будинок при його відчуженні. Твердження позивачів про те, що договір дарування незакінченого будівництвом житлового будинку від 22 червня 1976 року не можна вважати вчиненим по даний час є не вірним та не базується на нормах закону. Також відповідачка зазначила, що у позовній заяві на другій сторінці в третьому абзаці знизу, ОСОБА_3 ствердив, що він дійсно 22 червня 1976 року по добрій волі уклав і підписав з нею договір дарування незакінченого будівництвом житлового будинку по АДРЕСА_1. Про те незважаючи на це, подав позов про визнання недійсним цього договору після спливу 37 років з дня його вчинення, тобто з пропуском строку позовної давності без клопотання про його поновлення з наданням доказів поважності його пропуску. На цій же сторінці позовної заяви у 6-му абзаці знизу позивачка ОСОБА_1 зазначила: «Відповідачка ОСОБА_2 відмовилась пояснити чому протягом 27 років мовчала про цей договір, хоча до цього часу десятки разів перебувала у них в гостях і запевняла її ОСОБА_1 у тому, що виплатить гроші за будинок». Із цього твердження видно, що позивачка ОСОБА_1 у 2003 році точно знала про укладення договору дарування, який вона начебто не підписувала і до суду про визнання його недійсним з 2003 року не зверталася, клопотання про поновлення строку позовної давності не заявляла та не подавала до суду доказів поважність його пропуску. Окрім цього, доказами того, що позивачі по добрій волі уклали договір дарування від 22 червня 1976 року та передали незакінчений будівництвом житловий будинок у її власність є їхнє звернення у Тересвянську селищну раду про надання дозволу на дарування їй цього будинку та прийняття виконкомом 21 червня 1976 року відповідного рішення на їх звернення. Доказом цього є також нотаріально посвідчений договір про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на правах особистої власності від 17 червня 1976 року, укладеного з Тересвянської селищною радою, у якому проставлені розгорнуті і скорочені підписи позивачів і яким цей договір був необхідний для укладення договору дарування від 22 червня 1976 року як правовстановлюючий документ на незакінчений будівництвом житловий будинок. Таким чином, позивачі свідомо і за власним рішенням укладали договір дарування від 22 червня 1976 року та протягом 37 років не зверталися до суду з позовом про визнання його недійсним, не заявили клопотання суду про поновлення цього строку та не надали суду доказів поважності з пропуску цього строку. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Просить відмовити в задоволенні позову (а.с.77-79, 80-81).

Позивачка та її представник ОСОБА_5 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, посилаючись на викладені в письмовій позовній заяві обставини. Позивачка ОСОБА_1 додатково пояснила, що в 1969 році вони з її чоловіком ОСОБА_3 отримали земельну ділянку під забудову. Будували спірний будинок до 1976 року без документів. Відповідачку ОСОБА_2 вони впустили проживати, оскільки вона проживала в батьківській хаті, і їх там проживало 8 чоловік на маленькій площі. Чоловік казав їй, що ОСОБА_2 на протязі 5 років буде повертати гроші. Документи її чоловік ніякі не оформляв. Вона в перший раз почула про те, що є якісь документи в липні 2013 року. ОСОБА_3 про укладення даного договору ніколи нічого не казав, вона не знала, що взагалі такий договір існує. Про те, що ОСОБА_2 на протязі 5 років буде виплачувати гроші, її чоловік їй сказав лише тепер, оскільки з відповідачкою про це домовлялися між собою. Після того як відповідачці передали будинок у користування, вони проживали в квартирі в АДРЕСА_2. З 1977 року проживали в будинку АДРЕСА_3, який купили недобудованим по договору в 1976 році за 3000 рублів. Просить позов задовольнити.

Відповідачка ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_6 в судовому засідання позов не визнали, посилаючись на обставини, зазначені в письмових запереченнях. Відповідачка додатково пояснила, що її брат в 1975 або 1976 року займав квартиру в м. Тячів та мав будинок в смт. Тересва. В 1974 році вони припинили будівництво, так як хотіли вже йти жити в м. Тячів. Два роки будинок не будувався. У 1976 році ОСОБА_7 знайшла їм недобудований будинок і вони хотіли його перебудувати на свій стиль. На той час був закон, що мати два будинки не можна було, а тому будинку в Тересві треба було позбутися. У її чоловіка був будинок, але вона повинна була розлучитися, щоб їй могли подарувати будинок.. Це було узгоджено з покійними батьками, все було передано по закону. Вона поїхала в Чехію на три з половиною місяці заробити грошей, щоб добудувати кухню. Позивачка їй нічого не казала, чого вона будує кухню не біля своєї хати. Вони дружили, ходили в гості одні до одних. Позивачка з чоловіком ні разу не казали про повернення грошей за будинок. Вона в них позичала кошти, коли проводила газ. У позивачки виникло бажання продати батьківську хату, Вона зробила помилку, що не узаконила будинок. Зазначила, що вона платила страхування за будинок і два рази робила ремонти. У липні вона дійсно хотіла узаконити будинок, але коли прийшла на сільську раду, договору оренди вже не було, план та геодезичний план, який вона давала, теж зникли. В нотаріуса були присутні всі троє, тобто вона, її брат та ОСОБА_1. Підписувала ОСОБА_1 договір дарування у її присутності. Представник відповідачки ОСОБА_6 додатково пояснив, що протягом судового процесу з пояснень позивачки і з позовної заяви встановлено беззаперечний факт, що у червні місяці 1976 року спорів та суперечок між братом, сестрою і невісткою не було. Жили дружно, допомагали один одному і ніяких спорів не було. Як пояснила позивачка в судовому засіданні і є цьому підтвердження, вони купили будинок у м. Тячів. У зв'язку з цим виникла необхідність про відчуження незакінченого будівництвом будинку у смт. Тересва. Яким чином відчужити спірний будинок, вирішувалося у сімейному колі, оскільки по чинному законодавстві на той час, а саме по ЦК України, одна сім'я не мала права мати у приватній власності більше ніж один будинок займаючи відповідальні посади лікарів. Тим більше колишня влада вияснювала походження коштів. Якщо вони не відчужили будинок протягом року, то це робила держава і таким чином сумніватися в тому, що позивачка та її брат ОСОБА_1 вирішили відчужити цей будинок, не має ніякого сумніву. Тому ОСОБА_1, коли ще був позивачем в позовній заяві, вказав, що він добровільно підписав договір. Цей спільно нажитий будинок він свідомо подарував і не відмовляється, що він підписав договір дарування і це підтвердила експертиза. Вони не заявляли клопотання про проведення повторної чи комплексної комісійної експертизи тому, що вважають, що в цьому не має ніякої потреби, оскільки все робилося за згодою чоловіка і жінки. Позивачка в судовому засіданні твердила про якісь гроші, що відповідачка повинна була їй виплатити. Ці гроші виплатили батьки, але розписки ніхто не брав, що брат чи невістка отримували кошти, оскільки як сказала ОСОБА_2 всі жили дружно. Вважає безпідставними твердження позивачки про те, що та з літа 2013 року, протягом 37 років чекала гроші і не знала, на якій підставі і яким чином відчужений спірний будинок. Всі інші підстави, які наведені в позовній заяві спростовані в запереченнях. Будинок на час дарування був незакінчений 85% як зазначено в договорі дарування. Вважає, що договір є дійсним, чинним, оскільки він підписаний одним з дарителів ОСОБА_3 зі згоди своєї дружини. Просять суд відмовити в задоволенні позову у зв'язку з пропущенням строків позовної давності.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився, та як надіслав до суду письмову заяву, в якій просить розгляд справи провести у його відсутності, а тому суд в порядку ст. 169 ЦПК України розглянув справу у його відсутності на підставі наявних у справі доказів.

Представник Тересвянської селищної ради в судове засідання не з'явився, та як надіслав до суду письмову заяву, в якій просить розгляд справи провести у його відсутності, а тому суд в порядку ст. 169 ЦПК України розглянув справу у його відсутності на підставі наявних у справі доказів.

Представник Тячівської державної нотаріальної контори в судове засідання не з'явився повторно, хоч про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, а тому суд в порядку ст. 169 ЦПК України розглянув справу у його відсутності на підставі наявних в справі доказів.

Представник реєстраційної служби Тячівського районного управління юстиції в судове засідання не з'явився повторно, хоч про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, а тому суд в порядку ст. 169 ЦПК України розглянув справу у його відсутності на підставі наявних в справі доказів.

Дослідивши всі обставини справи, суд дійшов наступного висновку.

В судовому засіданні встановлено, що рішенням виконкому Тересвянської селищної ради від 21 червня 1976 року громадянам ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було надано дозвіл подарувати ОСОБА_2 незакінчений будівництвом житловий будинок в АДРЕСА_1 (а.с.83).

Відповідно до договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки від 17 червня 1976 року, посвідченого і зареєстрованого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори в реєстрі за №2366, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 надано в безстрокове користування земельну ділянку площею 700 квадратних метрів в АДРЕСА_1, для будівництва індивідуального житлового будинку на правах особистої власності з числом кімнат від однієї до п»яти включно (а.с.160-161)..

Згідно до договору дарування жилого будинку від 22 червня 1976 року, посвідченого і зареєстрованого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори в реєстрі за №2462, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з однієї сторони як дарителями та ОСОБА_2 з другої сторони як обдарованою, позивачкою ОСОБА_1 та її чоловіком відповідачем ОСОБА_1 було подаровано незакінчений будівництвом житловий будинок 85% готовністю, в АДРЕСА_1. (а.с.154-155).

Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 19 грудня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третіх осіб - Тячівської державної нотаріальної контори, Тересвянської селищної ради, реєстраційної служби Тячівського районного управління юстиції про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, повернення нерухомого майна, визнання права власності на нерухоме майно на підставі його заяви в даній цивільній справі були залишені без розгляду (а.с.108).

Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи від 04.05.2014 року за №1440, складеним судовим експертом Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз, встановлено, що рукописні записи від імені ОСОБА_1, розташовані в графі «Підписи Даритель 1:» під п.2 в двох примірниках договору дарування від 22 червня 1976 року, зареєстрованого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори в реєстрі за №2462, виконані не ОСОБА_1, а іншою особою. Рукописні записи від імені ОСОБА_1, розташовані в графі «Забудовник» під рукописним записом «ОСОБА_3» в двох примірниках договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки від 17 червня 1976 року, зареєстрованого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори в реєстрі №2366, виконані не ОСОБА_1, а іншою особою. Підпис від імені ОСОБА_1, розташований в графі «Підписи» після другого запису «ОСОБА_3» в першому примірнику договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки від 17 червня 1976 року, зареєстрованого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори в реєстрі №2366, виконані не ОСОБА_1, а іншою особою. Підпис від імені ОСОБА_1, розташований в графі «Підписи» після другого запису «ОСОБА_3» в другому примірнику договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки від 17 червня 1976 року, зареєстрованого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори в реєстрі №2366, виконані не ОСОБА_1, а іншою особою.

Відповідно до ст..3 ч.1 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно до ст.ст.10, 11 цього ж Кодексу суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом ст..ст.41, 42 ЦК України, в редакції 1963 року, який діяв на час укладення договору дарування, угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Статтею 44 вказаного Кодексу передбачено, що повинні укладатися у письмовій формі:

1) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР; 2) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; 3) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює або навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчиняють нотаріальні дії.

Згідно ст..45 ЦК України, 1963 року, недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Згідно до статті 243 ЦК України, в редакції 1963 року, який діяв на час укладення договору дарування, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає безоплатно другій стороні (обдарованому) майно у власність, тобто договір дарування направлений на безоплатне припинення права власності у дарувальника і виникнення права власності у обдарованої особи.

Статтею 244 цього ж Кодексу передбачено, що договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу.

Згідно ст..227 вказаного Кодексу договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Як встановлено в судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 як співвласник спірного житлового будинку в АДРЕСА_1, договір дарування від 22 червня 1976 року, посвідченого і зареєстрованого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори в реєстрі за №2462, не підписувала, хоча зазначена в ньому як особа-дарувальник, яка укладала та повинна була його підписати, що не відповідає вимогам ст.44 ЦК України, в редакції 1963 року, щодо його обов'язкового підписання як сторони договору, внаслідок чого поза її волею було припинено її право власності на житловий будинок в АДРЕСА_1.

За змістом ст.48 ЦК України, в редакції 1963 року, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

За таких обстави, суд вважає, що до правовідносин сторін слід застосувати правила ст. 48 ЦК України, 1963 року, а тому позовні вимоги позивачки щодо визнання договору дарування недійсним і повернення майна слід задовольнити та визнати недійсним договір дарування від 22 червня 1976 року, зареєстрованого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори в реєстрі за №2462, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з однієї сторони і ОСОБА_2 з іншої сторони, згідно якого ОСОБА_3 та ОСОБА_1 подарували ОСОБА_2 незавершений будівництвом житловий будинок в АДРЕСА_1, і повернути вказаний житловий будинок в АДРЕСА_1 попередньому власнику.

Доводи відповідачки ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_6, що позивачка ОСОБА_1 підписувала спірний договір дарування та що вона пропустила строк звернення до суду у з зв'язку із закінченням строків давності, суд вважає безпідставними, оскільки матеріалами справи стверджено, що у договорі дарування від 22 червня 1976 року підпис від імені позивачки ОСОБА_1 виконаний не нею, та позивачка в судовому засіданні ствердила, що про наявність спірного договору вона дізналася в липні 2013 року.

Інших належних та допустимих доказів щодо пропуску позивачкою строків звернення до суду відповідачкою ОСОБА_2 та її представником ОСОБА_6 в судовому засіданні не надано.

За змістом ст. 376 ч.1 ЦК України нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, якщо збудоване на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. А згідно до ч.3 цієї статті право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно.

Згідно до ст.60 цього Кодексу кожна сторона зобов'язана довести ті обставини , на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

А згідно до ст. ст. 58, 59 цього Кодексу докази повинні бути належними і допустимими.

Оцінивши в сукупності зібрані по справі наведені докази, суд вважає, що позивачкою в судовому засіданні не доведено, що нею разом з чоловіком ОСОБА_1 було саме самочинно побудовано житловий будинок по АДРЕСА_1, а тому в задоволенні її вимог щодо визнання за нею та ОСОБА_3 як особами, що здійснили самочинну забудову на відведеній земельній ділянці без належним чином затвердженого проекту забудови, право власності на самочинно побудоване нерухоме майно - будинок АДРЕСА_1, Тячівського району, слід відмовити..

Судові витрати в частині сплати судового збору та витрат за проведення судової почеркознавчої експертизи слід покласти на відповідачку ОСОБА_2

Керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 60, 169, 209-215 ЦПК України, ст..ст.48, 57, 243 ЦК України, в редакції 1963 року ст.376 ЦК України, суд,

Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсним договір дарування від 22 червня 1976 року, зареєстрованого нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори в реєстрі за №2462, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з однієї сторони і ОСОБА_2 з іншої сторони, згідно якого ОСОБА_3 та ОСОБА_1 подарували ОСОБА_2 незавершений будівництвом житловий будинок в АДРЕСА_1, і повернути вказаний житловий будинок в АДРЕСА_1 попередньому власнику.

В решті позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2505 (дві тисячі п'ятсот п'ять) гривень 70 копійок сплаченого судового збору.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4070 (чотири тисячі сімдесят) гривень сплачених витрат за проведення судової почеркознавчої експертизи

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Закарпатської області через Тячівський районний суд протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий В.І.Бобрушко