ВИЩИЙ АдміністративниЙ СУД УКРАЇНИ
______________________________________________________________
01010, м. Київ, вул. Московська, 8
Іменем України
УХВАЛА
“15” листопада 2006 р. Справа № А-27/208-05
к/с № К-9305/06
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Головуючого Нечитайла О.М.
Суддів Конюшко К.В.
Костенка М.І.
Ланченко Л.В.
Степашка О.І.
при секретарі судового засідання Павлушко Р.С.
за участю представників:
позивача: не з'явився
відповідача: Межирицький А.О., дов. від 30.01.2006р.
№ 294/9/10-035
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Державної податкової інспекції у
Московському районі м. Харкова
на ухвалу Харківського апеляційного господарського суду
від 19.09.2005р.
та рішення Господарського суду Харківської області
від 26.07.2005р.
у справі № А-27/208-05
за позовом суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної
особи ОСОБА_1
до Державної податкової інспекції у
Московському районі м. Харкова
про визнання недійсним податкового
повідомлення-рішення, визнання незаконними
дій та стягнення 17 451,48 грн.
ВСТАНОВИВ:
Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, СПД - ФО ОСОБА_1) звернулась до Господарського суду Харківської області з позовом до Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова (далі по тексту - відповідач, ДПІ у Московському районі м. Харкова) про визнання незаконим та недійсним податкового повідомлення-рішення, визнання незаконними дій ДПІ у Московському районі м. Харкова та стягнення з останньої 17 451,48 грн.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 26.07.2005 р., з урахуванням уточнення до позовних вимог (суддя - Мамалуй О.О.), яке залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 19.09.2005р. у справі № А-27/208-05 (головуючий суддя - Шутенко І.А., судді - Твердохліб А.Ф., Істоміна О.А.), позов задоволено частково:
- визнанно недійсним податкове повідомлення-рішення ДПІ у Московському районі м. Харкова відНОМЕР_1,
- стягнуто з ДПІ у Московському районі м. Харкова на користь позивача 17 451,48грн.,
- в решті позовних вимог провадження по справі припинено.,
- стягнуто з ДПІ у Московському районі м. Харкова на користь позивача державне мито в сумі 260,00 грн., та судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн.
Рішення суду першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що в частині донарахування позивачу прибуткового податку за 2-ий квартал 2002р. є таким, що суперечить вимогам п.п. 15.1.1 п.15.1 ст. 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», а перевірка за наслідками якої відбулось дане донарахування такою, що здійснена без належного дотримання вимог відповідного законодавства України, щодо позовних вимог про визнання оскаржуваного податкового повідомлення-рішення незаконним, то, на підставі ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, суди дійшли висновку про наявність підстав для припинення провадження в цій частині спору, а з приводу позовних вимог про визнання незаконними дій відповідача, оскільки дане питання слід розглядати персоніфіковано (як до фізичної, посадової особи), то провадження у справі в цій частині позовних вимог теж підлягає припиненнню.
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями господарських судів першої та апеляційної інстанцій, ДПІ у Московському районі м. Харкова звернулась до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою від 29.09.2005р. № 3853/9/10-026, в якій просить судові рішення господарських судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.
Вказана касаційна скарга аргументована порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме п.п. 15.1.1 п.15.1 ст.15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», ст. 14, діючого на той час, декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян» та процесуального права - ст. 52, ч.1 ст.86, ст.163, ст.206 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 21.11.2005р. у справі №А-27/208-05, на підставі розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, касаційна скарга ДПІ у Московському районі м. Харкова разом з матеріалами справи № А-27/208-05 передана для розгляду Вищому адміністративному суду України.
Позивач заперечення на касаційну скаргу ДПІ у Московському районі м. Харкова не надав, у судове засідання суду касаційної інстанції не з'явився, своїм процесуальним правом, що передбачене ст.49 КАС України не скористався, про причини не явки суду не зазначив, незважаючи на те, що про час і місце судового засідання був повідомлений належним чином.
Представник відповідача у судовому засіданні суду касаційної інстанції підтримав мотивацію, викладену у касаційній скарзі та просить судові рішення господарських судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.
Відповідно до частини 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Господарськими судами першої та апеляційої інстанцій встановлено наступне:
ДПІ у Московському районі м. Харкова прийнято податкове повідомлення-рішення від 25.08.2004р. № 0005721701/1449/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з прибуткового податку у розмірі 17 451,48 грн.
Вказане податкове повідомлення-рішення було прийнято на підставі висновків акту перевірки «Про результати документальної перевірки приватного підприємця ОСОБА_1 з питання дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2001р. по 31.03.2004р., яким зокрема було встановлено заниження оподатковуваного доходу за 2001р. на суму 27 273,25грн. та за 2002р. на суму - 22 898,25 грн. внаслідок порушення позивачем вимог ст. 19 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян».
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Московському районі м. Харкова підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем оскаржується податкове повідомлення-рішення ДПІ у Московському районі м. Харкова від НОМЕР_1 про нарахування податкового зобов'язання з прибуткового податку у сумі 17 451,48 грн.
Вказане податкове повідомлення-рішення прийняте, як зазначалось вище, на підставі висновків акту перевірки від НОМЕР_2, де зокрема серед іншого, в частині, що стосується предмету спору по даній справі, зазначено наступне: за результатами перевірки СПДФО ОСОБА_1, за період, що перевірявся відбулось заниження оподатковуваного доходу: за 2 кв. 2001р. - на суму 27 273,25 грн., за 1-2ий кв. 2002р. - на суму 22 898,25 грн.
У ході документальної перевірки зроблено перерахунки прибуткового податку за 2-4 й кв. 2001р. та 1-2-й квартал кв. 2002р., у відповідності до нормативно-правових приписів ст. 19 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», а саме донараховано:
- за 2-4-й кв. 2001р. - 9 387,36 грн;
- за 1-2-й кв. 2002р. 8 064,12 грн.
Всього за результатами перевірки донараховано прибуткового податку у сумі 17 451,48 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», згідно з цим розділом Декрету оподаткуванню підлягають доходи громадян, одержані протягом календарного року від здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а також інші доходи громадян, не передбачені як об'єкти оподаткування у розділах II та III цього Декрету.
Згідно абз. 1 ст. 2 вказаного Декрету, оподаткування доходів громадян податковими органами здійснюється на підставі: декларацій громадян про очікуваний (оціночний) у поточному році або про фактично одержані ними протягом року доходи;
За змістом ч. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, надають податковому органу декларації за наслідками кожного звітного кварталу, а також звітного року у строки, визначені законом. В декларації зазначаються загальні суми одержаного доходу, витрат i сплаченого податку за звітний рiк або інший період, за який здійснюється оподаткування (оподатковуваний період).
Відповідно до п.п. 15.1.1 п.15.1 ст. 15 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (надалі Закон № 2181) за винятком випадків, визначених підпунктом 15.1.2 цього пункту, податковий орган має право самостійно визначити суму податкових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Законом, не пізніше закінчення 1095 дня, наступного за останім днем граничного строку подання податкової декларації, а у разі, коли така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку податковий орган не визначає суму податкових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого податкового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації не підлягає розглду в адміністративному або судовому порядку.
Як вбачається з оскаржуваних судових рішень, останні містять посилання на названий вище припис п.п. 15.1.1. п.15.1 ст. 15 Закону № 2181.
Застосування вказаної норми права є цілком правомірним у даному випадку для визначення строків у межах яких може бути здійснене донарахування податкових зобов'язань за відповідні звітні періоди.
Проте, судовими інстанціями не було диференційовано дію вказаного нормативно-правового припису у залежності від періодів за які було здійснено донарахування. Так, суди пославшись на те, що строк у межах 1095 днів для донарахування податкового зобов'язання по декларації за 2 квартал 2001р. закінчився, узагальнили цей висновок і по відношенню до інших періодів (названих вище) по яким було встановлено порушення ст. 19 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян».
З огляду на викладене, а також враховуючи, що за змістом Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» податкова декларація - є документом на підставі якої здійснюється нарахування та сплата податку, судова колегія Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про те, що для визначення початку перебігу строку давності, встановленого ст. 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», суди мали керуватись нормами спеціального законодаства, в даному випадку нормами Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», оскільки нарахування та сплата прибуткового податку з громадян у розумінні вказаного нормативно-правового акту здійснюється саме на підставі річної декларації, а щоквартально декларуються та сплачуються не податки, а авансові платежі, які мають іншу правову природу, відмінну від остаточно обчисленого та нарахованого податку.
За таких обставин, судова колегія Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про необгрунтованість правової позиції господарських судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині та необхідності додаткового аналізу наявних матеріалів справи із застосуванням нормативно-правового механізму регулювання, передбаченого ст. 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», у розумінні термінів та порядку нарахування вказаного податку відповідно до норм Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян».
По епізоду щодо юридичної кваліфікації правомірності дій ДПІ у Московському районі м. Харкова з приводу анулювання заяви СПД ФО ОСОБА_1 стосовно видачі свідоцтва про сплату єдиного податку за 2-ий квартал 2001р., судова колегія Вищого адміністративного суду України дійшла наступних висновків.
За змістом п.2.4 Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва», платник податків повинен сплатити єдиний податок не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок Відділення Державного казначейства України, а свідоцтво про право сплати єдиного податку видається за умови сплати всіх установлених податків та обов'язкових платежів за попередній звітний (податковий) період.
Відповідно до ч. 4 вказаного Указу Президента України, для переходу на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єкт малого підприємництва подає письмову заяву до органу державної податкової служби за місцем державної реєстрації. Суб'єкт малого підприємництва - юридична особа обов'язково зазначає, яку ставку єдиного податку ним обрано.
Заява подається не пізніше ніж за 15 днів до початку наступного звітного (податкового) періоду (кварталу) за умови сплати всіх установлених податків та обов'язкових платежів за попередній звітний (податковий) період.
Рішення про перехід на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності може бути прийняте не більше одного разу за календарний рік.
Орган державної податкової служби зобов'язаний протягом десяти робочих днів видати безоплатно свідоцтво про право сплати єдиного податку або надати письмову мотивовану відмову.
Частиною 5 вказаного Указу Президента України встановлено що, у разі порушення вимог, установлених статтею 1 цього Указу, платник єдиного податку повинен перейти на загальну систему оподаткування, обліку та звітності, починаючи з наступного звітного періоду (кварталу).
Відповідно до ч. 3 «Порядку видачі Свідоцтва про сплату єдиного податку» (із врахуванням змін та доповнень) протягом календарного року Свідоцтво може подовжуватися щокварталу за відсутності податкової заборгованості (з єдиного податку) та за умови сплати єдиного податку у визначений термін.
Підставою для подовження Свідоцтва є подання суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою письмової заяви згідно з додатком 1 до цього Порядку та платіжних документів про сплату єдиного податку за попередні періоди та наступний період, не менший, ніж календарний місяць. Заява має бути подана не пізніше ніж за 15 днів до початку кварталу, на який він подовжує Свідоцтво, за умови сплати всіх установлених податків та обов'язкових платежів, термін сплати яких на дату подання заяви наступив.
Тобто, виходячи із наведених положень, для продовження дії свідоцтва про сплату єдиного податку позивач мав дотримуватись викладного вище законодавче встановленого порядку.
Доказів, які б, у розумінні ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України, підтверджували чи спростовували доводи однієї із сторін з приводу відповідності її дій зазначеним нормативно-правовим приписам у матеріалах справи відсутні.
Наявні у справі копії платіжних доручень та дані облікової картки платника податків не є достатніми для встановлення дійсності факту існування чи відсутності у позивача заборгованості з єдиного податку, а отже і юридичної кваліфікації дій ДПІ у Московському районі м. Харкова щодо переведення СПД ФО ОСОБА_1 на загальну систему оподаткування.
Зокрема в матеріалах справи відсутня заява СПД ФО ОСОБА_1 про продовження дії свідоцтва про слату єдиного податку із доданими до неї підтверджуючими документами, а саме платіжних документів про сплату єдиного податку за попередні періоди та наступний період, не менший, ніж календарний місяць, як передбачено у ч. 3 «Порядку видачі Свідоцтва про сплату єдиного податку».
Крім того, оскільки господарськими судами першої та апеляційної інстанцій не було належним чином досліджено та встановлено обгрунтованість анулювання ДПІ у Московському районі м. Харкова заяви про продовження дії Свідоцтва про сплату єдиного податку позивача, та зважаючи на те, що вказаний податок у відповідності до переліку, наведеного у ч. 6 Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва», такими суб'єктами не сплачується, то судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає, що висновки господарських судів першої та апеляційної інстанцій щодо неправомірності донарахування позивачу податкового зобов'язання з прибуткового податку в сумі 17 451,48 грн. є - передчасними, а твердження акту перевірки на підставі якого було прийняте оспорюване податкове повідомлення-рішення помилковими, оскільки останні базувались на тому, що у період з 01.04.2001р. по 30.06.2002р. позивач перебував на загальній системі оподаткування.
В частині оскаржуваних судових рішень, де судовими інстанціями першого та апеляційного рівня було визнано за необхідне застосування нормативно-правового припису ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів касаційної інстанції не погоджується із таким застосування процесуального законодаства з огляду на наступне.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, господарським суда підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також про визнання недійсними актів з підстав, зазаначених у законодавстві.
Із аналізу вказаної норм господарським судом першої та апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що вирішення питання про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення, в якості самостійної частини позовних вимог, не підвідомче господарським судам України.
Проте такий висновок господарських судів нормативно не обгрунтований, а тому не є переконливим.
Так зокрема, згідно до ч.3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій України", місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.
У випадку виникнення сумніву з приводу підвідомчості певної категорії спору та нечіткої законодавчої регламентації такого питання, відповідно до спільного листа Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України від 20.07.1995 року № 01-8\518а "Щодо визначення підвідомчості цивільних справ та господарських спорів" за загальним правилом підвідомчість цивільних та господарських спорів визначається законодавчими актами України, однак у випадках, коли в законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід виходити із суб'єктного складу учасників спору. За суб'єктним складом спір у даній справі відповідає вимогам ст. 1 ГПК України.
Також як вбачається за змістом позовної заяви, (враховуючи уточнені позовні вимоги) позивач звернувся до суду із вимогою (серед іншого) про визнання недійсним та незаконним подакового повідомлення-рішення відНОМЕР_1.
За змістом даної вимоги вбачається, що предметом останньої є саме вчинення, визначених правових дій з метою усунення негативних для позивача юридичних наслідків, спричинених даним актом ненормативного характеру. Тобто такі характеристи як визнання оспорюваного податкового повідомлення-рішення недійсним та незаконним за своїм юридичним сенсом є тотожними та породжують однаковий правовий ефект, а саме, нівелюють згадувані вище негативні правові наслідки для позивача, що полягають у зобов'язанні останнього сплатити, нараховане податкове зобов'язання з прибуткового податку з громадян у розмірі 17 451,48грн.
Отже, диференціація та виділення в якості окремої позовної вимоги, вимогу щодо визнання незаконним податкового повідомлення-рішення від НОМЕР_1 здійснено місцевим та апеляційним господарськими судами необгрунтовано.
Виходячи з викладеного, правових підстав для застосування п.1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, судовою колегією Вищого адміністративного суду України не вбачається.
Крім того, постанова господарського суду апеляційної інстанції прийнята 14.09.2005р., а з 01.09.2005р. набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України (надалі - КАС України).
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
У розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС України, справа адміністративної юрисдикції (адміністративна справа) - це публічно-правовий спір, у якому хоча б однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Визначення поняття “суб'єкт владних повноважень” наведено у пункті 7 частини першої статті 3 КАС, відповідно до якого - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Із системного аналізу частини другої статті 2 КАС України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС випливає, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Наведені вище доводи, на думку судової колегії Вищого адміністративного суду України, свідчать про те, що за своєю правовою природою спір про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення Державної податкової інспекції підлягає вирішенню у порядку адміністративного судочинства.
Щодо правової позиції господарських судів першої та апеляційної інстанції з приводу заявленої позовної вимоги про визнання незаконними дій ДПІ Московського району м. Харкова, то судова колегія суду касаційної інстанції не погоджується із висновком щодо необхідності припинення провадження у справі з підстав непідвідомчості даної категорії позовних вимог господарським судам України з мотивів викладених вище, із врахуванням того, що позовна вимога, заявлена до ДПІ Московського району м. Харкова як органу державної влади, що в розумінні ст. 1 та 21 Господарського процесуального кодексу України поширює підвідомчість даної категорії спорів до юрисдикції господарських судів України.
А крім того, відповідно до статті 4 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України. Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Отже, Державна податкова інспекція у Московському районі м. Харкова - є суб'єктом владних повноважень, який у спірних правовідносинах реалізує надані йому владні управлінські функції по веденню оперативного обліку податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів на підставі законодавства, а тому зазначений спір є адміністративним.
В частині судових рішень про стягнення з відповідача збиків у сумі 17 451,48 грн., судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає за потрібне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України «Про Державну податкову службу в Україні» збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету.
Згідно ч. 3 ст. 2 Указу Президента «Про Державне казначейство України» (із врахуванням змін та доповнень) саме на органи Державного казначейства України покладається фінансування видатків Державного бюджету України.
Висновок господарських судів першої та апеляційної інстанції про безпосереднє стягнення коштів із органу Державної податкової служби, судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає необгрунтованим та таким, що суперечить змісту норм, що регулюють вказані правовідносини.
Вказана позиція була викладена і у Рішенні Конституційного суду України від 3 жовтня 2001року N 12-рп/2001 у справі № Справа N 1-36/2001 за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та статті 25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" (справа про відшкодування шкоди державою). Зокрема, серед іншого Конституційний суд України, досліджуючи питання правомірності стягнення коштів безпосередньо з органу державної влади (правоохоронних органів у рішенні) щодо відповідності Конституції України виходить передусім із системного аналізу ряду статей Основного Закону України.
Так, згідно з Конституцією, Україна - є правовою державою (стаття 1), а людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (стаття 3). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, і саме держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3). Цей обов'язок держави конкретизується в ряді статей Конституції України.
В Основному Законі держави розмежовуються такі поняття, як держава, органи державної влади, посадові і службові особи (статті 3, 5, 6, 13, 38, 55, 56, 62 та інші). Матеріальна та моральна шкода, завдана громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави (стаття 56 Конституції України). Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням, в разі скасування вироку суду як неправосудного (частина четверта статті 62 Конституції України). Аналогічні положення щодо відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, містяться і в частині третій статті 152 Конституції України.
Таким чином, судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає, що відповідальність ДПІ у Московському районі м. Харкова в даному випадку мала б публічно-правовий характер, а тому на підставі на викладеного, має підлягати відшкодуванню за рахунок Державного бюджету України.
Статтею 24 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.
Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.
Про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново.
Як вбачається з матеріалів справи, клопотання про залучення у якості другого відповідача Відділення Державного казаначейства України було заявлено ДПІ у Московському районі м. Харкова у апеляційній скарзі.
За змістом частин 1 та 3 ст. 52 КАС України, суд першої інстанції, встановивши, що з адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні адміністративного позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави.
Виходячи з викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про невірне застосування норм матеріального та процесуального права, чинних як на момент прийняття судового рішення господарським судом першої інстанції так і апеляційним господарським судом, що потягло за собою неправильне вирішення спору по суті у цій частині позовних вимог.
Відповідно до вимог Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судове рішення”, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.
Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про наявність порушення норм матеріального та процесуального права та підстав для часткового задоволення касаційної скарги із скасуванням рішень господарських судів першої та апеляційної інстанцій та направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі та всебічно, повно й об'єктивно встановити обставини справи та вирішити спір по суті відповідно до норм чинного законодавства України.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
УХВАЛИВ:
1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова від 29.09.2005р. № 3853/9/10-026 на ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 19.09.2005р. та рішення господарського суду Харківської області від 26.07.2005р. у справі № А-27/208-05 - задовольнити частково.
2. Ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 19.09.2005р. та рішення господарського суду Харківської області від 26.07.2005р. у справі № А-27/208-05 - скасувати.
3. Справу направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
4. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий О.М. Нечитайло
Судді К.В. Конюшко
М.І. Костенко
Л.В. Ланченко
О.І. Степашко