АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції: Вовк Є.І.

№ 22-ц/796/7644/2014 Доповідач: Шебуєва В.А.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2014 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва

в складі: головуючого-судді Шебуєвої В.А.,

суддів Українець Л.Д., Оніщука М.І.,

при секретарі Троц В.О.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє на підставі довіреності від імені та в інтересах ОСОБА_2, на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 квітня 2014 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності,-

в с т а н о в и л а:

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 30 квітня 2014 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 просить рішення судупершої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1. Посилається на те, що рішення суду першої інстанції було ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи. На думку апелянта, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що інвестиційна угода була укладена в інтересах подружжя, неправильно застосувавши п. п. 2.2.1., 3.2. вказаної угоди. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції не надав належної оцінки договору позики від 02 липня 2002 року, відповідно до якого ОСОБА_2 взяла у борг у ОСОБА_4 25000 грн. для придбання у свою власність квартири. При цьому, у тексті розписки відсутні посилання на те, що кошти надаються для використання подружжям. Також, суд безпідставно визнав надані відповідачем квитанції про поповнення карткового рахунку ОСОБА_2 належним і допустимим доказом того, що відповідач сплачував щомісячні платежі за кредитною угодою та залишив без уваги посилання представника позивача на те, що кошти, якими поповнювався рахунок ОСОБА_2, є аліментами відповідача на утримання спільної дитини. Відповідно до п. 3.2 інвестиційної угоди сплата коштів за квартиру відбувається шляхом перерахування на розрахунковий рахунок Головного управління житлового забезпечення.

В апеляційній інстанції представник ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу та просить її задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 просить відхилити подану апеляційну скаргу, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Вислухавши пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 квітня 2001 року, який було розірвано на підставі рішення Дарницького районного суду м.Києва від 21 жовтня 2011 року

02 липня 2002 року між Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації (головне управління) та ОСОБА_2 (інвестор) було укладено Інвестиційну угоду № 7, за якою головне управління зобов'язалося збудувати і передати інвестору квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 64,9 кв. м., жилою площею 29,7 кв. м., а інвестор зобов'язався забезпечити відповідне фінансування будівництва квартири згідно цієї угоди та прийняти її у власність (а. с. 49-51).

Пунктами 1.2.1., 1.2.2., 3.1., 3.2. Інвестиційної угоди № 7 про інвестування житлового будівництва передбачено, що вартість загальної площі 62,0 кв.м. сплачується інвестором за рахунок цільового кредиту, наданого Київською міською державною адміністрацією у відповідністю з укладеною кредитною угодою, вартість загальної площі 2,71 кв. м. сплачується інвестором за рахунок своїх власних коштів шляхом перерахування на розрахунковий рахунок Головного управління протягом п'яти банківських днів після підписання вказаної угоди.

Також, 02 липня 2002 року між Київською міською державною адміністрацією (кредитор), від імені якого діє Головне управління житлового забезпечення (управління), та ОСОБА_2 (позичальник) згідно з п. 20 Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 року № 584, було укладено кредитну угоду № 7 про пільгове довготермінове кредитування житлового будівництва. Відповідно до п. п. 1.1., 1.2. кредитної угоди управління, яке виступає розпорядником кредитних коштів на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 25 грудня 2001 року № 2787 та рішення Київської міської Ради від 20 грудня 2001 року № 162/1596, надало позичальнику кредит в розмірі 72 098,90 гривень на 30 років до 10 квітня 2033 року, на фінансування будівництва житла для молодих сімей та одиноких молодих громадян, а позичальник зобов'язався дотримуватись цільового призначення кредиту та у встановлені строки вносити визначені цим договором суми коштів до повного погашення своїх зобов'язань щодо повернення кредиту зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 3 % річних (а. с. 41-44).

28 березня 2003 року на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 20 березня 2003 року № 429-С/КІ ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 38).

19 квітня 2004 року між Київською міською державною адміністрацією (кредитор), від імені якого діє Головне управління житлового забезпечення (управління), та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до кредитної угоди № 7 від 02 липня 2002 року, відповідно до якої сторони погодили графік погашення кредиту, за яким позичальник зобов'язався щоквартально погашати заборгованість по кредиту (а. с. 52-55).

ОСОБА_2 порушила перед судом питання про визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі ст.57 СК України. Обґрунтовує свої вимоги тим, що спірна квартира була придбана нею за особисті кошти, які були отримані на підставі кредитної угоди № 7 про пільгове довготермінове кредитування житлового будівництва від 02 липня 2002 року, а також на підставі договору позики від 02 липня 2002 року, за яким вона одержала від своєї матері ОСОБА_5 25 000,00 грн. для оплати попереднього внеску, завдатку та місячних відсотків за користування кредитом. Відповідач ОСОБА_3 участі у погашенні заборгованості за кредитом, а також у оформленні правовстановлюючих документів не приймав. У березні 2011 році ОСОБА_3 за власною заявою знявся з реєстраційного обліку та залишив спірну квартиру.

Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у зв'язку з їх недоведеністю.

Колегія вважає, що при вирішенні позовних вимог ОСОБА_2 суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з положень ЦК України та СК України, які набрали чинності з 01 січня 2004 року, та не звернув уваги на те, що свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 було видане ОСОБА_2 28 березня 2003 року, право власності на спірну квартиру було зареєстроване 03 квітня 2003 року.

Відтак, до спірних правовідносин суд мав застосувати положення КпШС України, який діяв до набрання чинності ЦК України та СК України.

Відповідно до положень ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Встановлення винятку з загального правилу щодо режиму спільності набутого майна - шляхом визнання права особистої власності дружини та чоловіка на майно, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (п.3 ч.1 ст. 57 СК України) поширюється на правові відносини подружжя з приводу належного їм майна лише з 01 січня 2004 року.

Відтак, позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 не ґрунтуються на вимогах Закону, а тому у задоволенні їх слід відмовити за безпідставністю .

На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у зв'язку з їх недоведеністю.

Ухвалене з порушенням норм матеріального права рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 квітня 2014 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 у зв'язку з його безпідставністю.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313-315 ЦПК України, судова колегія, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє на підставі довіреності від імені та в інтересах ОСОБА_2, задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 квітня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності.

Рішення набирає законної сили з часу проголошення та може бути оскаржено протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді