Справа № 341/3358/13-ц
Провадження № 22-ц/779/1169/2014
Категорія 46
Головуючий у 1 інстанції Юсип І.М.
Суддя-доповідач Соколовський В.М.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 травня 2014 року м. Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:
головуючого Соколовського В.М.,
суддів: Горблянського Я.Д., Горейко М.Д.,
секретаря Петріва Д.Б.,
з участю: представників апелянта - ОСОБА_2 та ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання права спільної сумісної власності подружжя,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_5 - ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду від 15 квітня 2014 року, -
в с т а н о в и л а :
У грудні 2013 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання права спільної сумісної власності подружжя, посилаючись на те, що 04.05.1976 року вона зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 З метою зберігання мотоцикла, який перебував у їхньому користуванні, вони здійснили ремонтні роботи гаражу по АДРЕСА_1, який обладнали освітлювальними приладами та засобом обліку електричної енергії. На підставі рішення виконкому Бурштинської міської ради від 16.05.2002 р. за № 45 відповідач отримав свідоцтво про право власності на гараж загальною площею 25 кв.м., яке зареєстроване в Івано-Франківському ОБТІ. Крім того, на підставі рішення Бурштинської міської ради видано державний акт на право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,0025 га, з цільовим призначенням «для індивідуального гаражного будівництва». Оскільки відповідач тривалий час перебував у закладах медичного характеру, вона з 1998 року використовувала гараж як складське приміщення та від імені відповідача здійснювала оплату за електричну енергію. На підставі ст.ст.60, 63 СК України просила визнати зазначені вище гараж та земельну ділянку спільною сумісною власністю подружжя.
Рішенням Галицького районного суду від 15 квітня 2014 року ОСОБА_5 відмовлено в задоволенні позовних вимог.
На дане рішення представник позивача - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи. Зокрема, представник апелянта зазначає про помилковість твердження суду про те, що в 1970-х роках свідоцтво про право власності не виготовлялось і реєстрація будівель та земельних ділянок не проводилась, що суперечить «Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах, селищах міського типу Української РСР» від 1966 року, відповідно до якої таку реєстрацію здійснюють бюро технічної інвентаризації виконкомів місцевих рад. Представником відповідача не надано жодного доказу на підтвердження факту реєстрації та володіння земельною ділянкою, виділеною під будівництво гаража, як під час шлюбу відповідача з першою дружиною ОСОБА_7, так і після розірвання цього шлюбу. На думку представника апелянта, твердження свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_11 щодо будівництва гаражу в 1968-1972 роках, на які послався суд, спростовуються одержанням відповідачем необхідних документів для будівництва гаражу з виділенням земельної ділянки в натурі на протязі 1974-1975 років. Свідоцтво про право власності на гараж було видано відповідачу 11 червня 2002 року, а державний акт на право власності на земельну ділянку видано 14 вересня 2012 року - за час перебування сторін у шлюбі, а тому представник апелянта вважає, що гараж та земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя. Також помилковими є висновки суду щодо відсутності доказів спільного користування, догляду та покращення гаража. Крім того, зазначає, що суд неправильно розцінив той факт, що відповідач з 1993 року перебував у закладах медичного типу як те, що відповідач з цього моменту не проживає з позивачкою, оскільки вони перебувають у шлюбі на даний час, а місце проживання кожного з них є їх особистою справою. З цих підстав просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В судовому засіданні представники апелянта - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримали з наведених у ній мотивів та просили задовольнити.
Представник відповідача - ОСОБА_4 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив її відхилити, зазначивши, що рішення суду є законним та обґрунтованим.
Вислухавши доповідача, пояснення сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду зазначеним вимогам відповідає.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що гараж, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельна ділянка, на якому він розташований, належать відповідачу на праві особистої власності і не можуть бути визнані об'єктом спільної сумісної власності подружжя - сторін по справі.
Такий висновок відповідає нормам матеріального права та відповідає обставинам справи.
Відповідно до положень ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін, та інших осіб, які беруть участь в справі.
За змістом ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до вимог ч.1 ст.22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.
За змістом же ч.1 ст.24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Бурштинської селищної ради депутатів трудящих № 96 від 25 квітня 1974 р. "Про виділення земельних ділянок під будівництво автогаражів і затвердження схеми, представленої управлінням сільського господарства" ОСОБА_6 виділено земельну ділянку площею 36 кв.м. під будівництво гаражу, інвентаризаційна вартість якого згідно копії технічного паспорта становить 8369 грн. (а.с.61-63).
Державний акт на дану земельну ділянку видано 14.09.2012 року на ім'я ОСОБА_6 (а.с.8).
Відповідно до копії свідоцтва про одруження ОСОБА_5 та ОСОБА_6, шлюб між ними зареєстрований 04.05.1976 року (а.с.4).
З копії свідоцтва про право власності на гараж, яке видано 11.06.2002 року, встановлено, що гараж, який розташований по АДРЕСА_1 належить ОСОБА_6 на праві приватної власності (а.с.6).
Також судом встановлено, що вказаний гараж відповідач ОСОБА_6 побудував, перебуваючи у першому шлюбі з дружиною ОСОБА_7. Дана обставина підтверджена у судовому засіданні свідком ОСОБА_10 та нотаріально засвідченими заявами свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_11.( а.с.64).
Підтвердженням того, що гараж було збудовано до укладення шлюбу між сторонами по справі є й те, що у технічному паспорті, копія якого міститься в матеріалах справи на аркушах справи 59-60, у розділі "Характеристика будинку, господарських будівель та споруд" зазначено рік побудови гаражу - 1973 рік.
Більше того, представник позивача - ОСОБА_3, яка є дочкою ОСОБА_5, підтвердила той факт, що її батько, відповідач по справі, після розлучення з першою дружиною ОСОБА_7 залишив собі у користування гараж.
Шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було розірвано 12.08.1975 року рішенням народного суду Галицького району, копію якого надано представником відповідача під час апеляційного розгляду.
Сама ж позивачка у позовній заяві ніде не вказує, що гараж було побудовано сторонами за час шлюбу, а стверджує про те, що за час шлюбу у ньому були проведені ремонті роботи тощо, що свідчить про те, що обставина побудови гаража до укладення шлюбу між сторонами по справі була визнана ОСОБА_5, що разом з іншими доказами у справі додатково підтверджує даний факт.
Суд правильно не взяв до уваги посилання представника позивача - ОСОБА_3 на те, що гараж є спільною сумісною власністю подружжя, так як був зареєстрований у 2002 р., оскільки в період закінчення відповідачем будівництва він не міг виготовити свідоцтво про право власності в зв'язку з тим, що в той період часу така реєстрація не проводилася.
Отже, вищезазначені обставини свідчать про набуття відповідачем спірних гаражу та земельної ділянки до моменту укладення шлюбу з позивачкою - до 1976 року. І цей факт не спростовується тим, що свідоцтво про право власності на гараж було видано 11.06.2002 року, а державний акт на право власності на земельну ділянку - 18.09.2012 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі, оскільки на час виділення земельної ділянки та будівництва гаражу (1973-1974 роки) законодавством не було передбачено необхідної реєстрації цих об'єктів. При цьому викладені в апеляційній скарзі доводи про те, що у 1970-х роках така реєстрація була передбачена Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженою Міністерством комунального господарства Української РСР 31.01.1966 року, а тому відповідач, не зареєструвавши нерухоме майно, не набув права власності на нього, є безпідставним, оскільки пунктом 2 зазначеної Інструкції передбачено, що об'єктами реєстрації є будинки та домоволодіння з окремим порядковим номером по вулиці, провулку, площі, а пунктом 9 передбачено, що окремо реєструється право користування земельними ділянкам, на яких розташовані будинки або домоволодіння з обслуговуючими їх будівлями та спорудами. Отже, положеннями даної Інструкції не передбачено реєстрації гаражів та земельних ділянок окремо від будинку чи домоволодіння, що має місце у спірних правовідносинах, а оскільки така реєстрація не була передбачена, то відповідач відповідно до законодавства, що існувало на час виникнення відповідних правовідносин, набув право власності з моменту створення майна - побудови гаража та виділення йому земельної ділянки. Тому до правовідносин між сторонами не можуть бути застосовані норми Цивільного Кодексу України в редакції від 16.01.2003 року та Земельного кодексу України в редакції від 25.10.2001 року, що не мають зворотної дії в часі, відповідно до яких право власності на нерухоме майно та земельні ділянки виникає з моменту державної реєстрації права власності на це майно.
Враховуючи наведене, суд дійшов вірного висновку, що законодавством, яке діяло на час виникнення спірних правовідносин, не було передбачено обов'язкової реєстрації для гаражу та земельної ділянки, а тому право власності у відповідача виникло: на земельну ділянку - з моменту виділення у 1974 році, а на гараж - з моменту побудови (1973 року), при цьому точна дата побудови гаражу не має значення, а важливо те, що гараж побудовано до укладення між сторонами по справі шлюбу у 1976 році, що встановлено на підставі належних та допустимих доказів.
Також слід зазначити, що звернувшись із позовом про визнання гаража та земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя, ОСОБА_5 як на підставу позову посилалась на статті 60, 63 Сімейного кодексу України, хоча даними статтями не передбачено можливості визнання права власності на майно подружжя, ними закріплено загальне правило, згідно якого кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Разом з тим, обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_5 посилалася на те, що нею разом з відповідачем проведено ремонт гаражу, обладнано його освітлювальними приладами та засобом обліку електричної енергії, що вона використовувала гараж як складське приміщення, здійснювала оплату за спожиту електроенергію від імені відповідача.
Можливість же визнання майна, що є власністю одного з подружжя, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя передбачено ч.1 ст.62 Сімейного кодексу України, відповідно до якої, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Суд правильно вважав, що підстави для визнання гаражу та земельної ділянки об'єктом права спільної сумісної власності подружжя відсутні, оскільки позивачка не довела, що зазначене нерухоме майно збільшилося у вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.
Таким чином суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі, спростовуються вищенаведеним обґрунтуванням, а також вони були предметом розгляду в суді і їм судом дана належна оцінка.
Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з'ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст.307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
у х в а л и л а :
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Галицького районного суду від 15 квітня 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий В.М. Соколовський
Судді: Я.Д. Горблянський
М.Д. Горейко