У х в а л а

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

 

10 січня 2007 року

м. Київ

 

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого	Сеніна Ю.Л.,
суддів:	Левченка Є.Ф.,	Романюка Я.М.,
	Панталієнка П.В.,	Шабуніна В.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до відділу освіти виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради про стягнення надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення за касаційною скаргою  на рішення Ізмаїльського районного суду від 23 травня 2002 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2002 року,

           

в с т а н о в и л а :

 

В листопаді 2000 року ОСОБА_1. звернулася в суд з позовом до відділу освіти виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради про стягнення надбавки за вислугу років за період з січня 1997 року по жовтень 2000 року та допомоги на оздоровлення за 1998-2000 роки, посилаючись на те, що вона працює ІНФОРМАЦІЯ_1 в Ізмаїльській загальноосвітній школі НОМЕР_1, її педагогічний стаж станом на 1 січня 1997 року становив 29 років, такі виплати передбачені ст. 57 Закону України «Про освіту», однак відповідачем не проводяться.

 

Рішенням Ізмаїльського районного суду від 23 травня 2002 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2002 року, в задоволенні позову відмовлено.

 

В касаційній скарзі ОСОБА_1. просить скасувати зазначені судові рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на їх необгрунтованість та порушення судом норм матеріального та процесуального права.

 

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає до задоволення.

 

Відповідно до ст. 202-1 ЦПК України 1963 року, який був чинним на час розгляду судом справи, при ухваленні рішення суд приймає рішення щодо наявності обставин (фактів), якими обгрунтовувались вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються; наявності інших фактичних даних (пропуск строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, а також доказів на їх підтвердження; правовідносин, зумовлених встановленими фактами; правової норми, яка регулює ці правовідносини.

 

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, виходив з того, що бюджетами на 1997-2000 роки виділення коштів на виконання вимог ст. 57 Закону України «Про освіту» щодо виплати надбавок за вислугу років та допомоги на оздоровлення педагогічним працівникам не передбачалося.

 

Однак, погодитися з таким висновком не можна.

 

Так, згідно зі ст. 43 ч. 7 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

 

Відповідно до ст. 21 ч.1 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору.

 

Ст. 57 Закону України «Про освіту» передбачено гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним та іншим працівникам закладів освіти, в тому числі і виплата надбавок за вислугу років та допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки, які введені в дію відповідно з 1 січня 1997 року та 1 січня 1998 року.

 

Судом встановлено, що всупереч зазначеним вимогам закону надбавка за вислугу років та допомога на оздоровлення в 1997-2000 роках позивачці не виплачувалась з посиланням на відсутність бюджетного фінансування.

 

Пленум Верховного Суду України в пункті 8 постанови «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 13 роз»яснив, що при вирішенні спорів про виплату премій, винагороди за підсумками роботи за рік чи за вислугу років, надбавок і доплат необхідно виходити з нормативно-правових актів, якими визначено умови та розмір цих виплат. Працівники, на яких поширюються зазначені нормативно-правові акти, можуть бути позбавлені таких виплат (або розмір останніх може бути зменшено) лише у випадках і за умов, передбачених цими актами. З мотивів відсутності коштів у проведенні вказаних виплат може бути відмовлено в тому разі, коли вони обумовлені в зазначених актах наявністю певних коштів чи фінансування.

 

В ст. 22 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що суб»єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

 

Відповідно до вимог ст. 9 КЗпП України умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

 

Таким чином, законом передбачено, що навіть при наявності угоди сторін в трудовий договір не можуть включатися умови, які погіршують становище працівника, тим більше умови, які дозволяють власнику в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці.

 

Щодо належності відповідача, з якого повинні стягуватися відповідні суми, то, як роз»яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 27 зазначеної вище постанови, згідно зі ст. 21 КЗпП України належним відповідачем у справі за позовом про оплату праці є та юридична особа, з якою позивачем укладено трудовий договір. Разом з тим, на зазначені вимоги поширювалися положення ст. 32 ч. 3 ЦК Української РСР 1963 року та ст. 39 ч.3 Закону України «Про власність», згідно з якими в разі недостатності у державної установи (організації) коштів відповідальність за її зобов»язаннями несе власник. 

 

Крім того, ухвалюючи рішення про залишення позовних вимог без задоволення, суд всупереч вимогам ст. 40 ЦПК України 1963 року не з»ясував питання початку перебігу строку, з якого позивачка мала право звернутися до суду за захистом свого порушеного права, та не зазначив з яких саме підстав відмовлено у стягненні коштів за період понад трьохмісячний строк.

 

Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Керуючись ст.ст. 336 ч.1 п.2, 338 ч.2, 344 ч.1 п.2 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

 

у х в а л и л а :

 

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

 

Рішення Ізмаїльського районного суду від 23 травня 2002 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2002 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

 

 

Головуючий                                                                          Ю.Л.Сенін

 

Судді:                                                                                    Є.Ф.Левченко

 

                                                                                               П.В.Панталієнко

 

                                                                                              Я.М.Романюк

 

                                                                                              В.М.Шабунін