Головуючий суду 1 інстанції - Бугера О.В.
Доповідач - Соловей Р.С.
Справа № 437/9920/13ц
Провадження № 22ц/782/1339/14
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 травня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області у складі:
головуючого - судді Соловей Р.С.,
суддів Медведєвої Л.П., Пащенко Л.В.
при секретарі Арутюнян Р.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луганську справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду міста Луганська від 04 березня 2014 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди,
В С Т А Н О В И Л А:
В липні 2013 року позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулись до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, розмір якого надалі збільшили (а. с. 23 - 25), та, посилаючись на правові підстави своїх вимог, просили стягнути з відповідачів солідарно матеріальну шкоду в розмірі 300 грн., а також моральну шкоду: з ОСОБА_2 20 000 грн. та з ОСОБА_3 - 2 000 грн.
Оскаржуваним рішенням позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено частково: стягнуто на їхню користь з ОСОБА_2 матеріальну шкоду в розмірі 230 грн., моральну шкоду - 2 000 грн. та судові витрати - 34,28 грн., а у задоволенні решти позовних вимог позивачам відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, якою просять це рішення скасувати, як ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, з висновками суду, що не відповідають фактичним обставинам справи, та новим рішенням відмовити позивачам у задоволенні їхніх позовних вимог.
Позивачами рішення суду першої інстанції не оскаржено.
Сторони у судове засідання не з'явились, однак вони були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи. Повідомлення апелянтів підтверджується зворотними поштовими повідомленнями. Повідомлення позивачам направлялися на адресу, вказану ними у позовній заяві, проте ці повідомлення повернені до апеляційного суду, як не отримані, за закінченням терміну зберігання. Натомість позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 повідомлені про час та місце розгляду справи телефонограмами, зареєстрованими у журналі реєстрації вихідних телефонограм. За таких обставин колегія суддів ухвалила розглянути справу за відсутності апелянтів та позивачів.
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно з ч.1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду має бути законним та обґрунтованим, тобто суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, повинен вирішити справу згідно з законом, ухваливши рішення на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.
На думку колегії суддів, оскаржуване рішення вказаним вимогам на відповідає.
У справі правильно встановлено наступні фактичні обставини.
В квартирі АДРЕСА_1 мешкають ОСОБА_3 та ОСОБА_2.
Рішенням Ленінського районного суду міста Луганська від 09.10.2012 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 19.12.2012 р., ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за їх позовом було вселено в квартиру за вказаною адресою, визначено порядок користування квартирою, надано позивачам у користування кімнату площею 19,4 кв. м, відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2 надано в користування кімнату площею 15,4 кв. м, а інші приміщення залишені у спільному користуванні (а. с. 4 - 6).
На підставі вказаного судового рішення 14.02.2013 р. було видано виконавчий лист (а. с. 17).
Вказані обставини сторонами не заперечуються.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_5, суд першої інстанції керувався приписами ст. ст. 1166, 1167 ЦПК України, роз'ясненнями у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди». Суд при визначенні заподіяної позивачам матеріальної шкоди виходив з того, що останніми було придбано замок вартість 230 грн. та встановлено його при вселенні 12.06.2013 р. у двері квартири за вказаною вище адресою, а відповідачем ОСОБА_2 цей замок було знято. Вирішуючи питання відшкодування моральної шкоди, завданої позивачам, та визначаючи її розмір, суд у оскаржуваному рішенні виходив з того, що протягом тривалого часу відповідач ОСОБА_2 перешкоджала виконанню судового рішення про вселення позивачів у спірну квартиру.
Колегія суддів з вказаними висновками суду у оскаржуваному рішенні не погоджується.
Згідно з положеннями статті 10 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно із ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Шкода, завдана неправомірними діями майну фізичної особи, відповідно до положень ч. 1 ст. 1166 ЦК України, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, як передбачено ч. 1 ст. 1167 ЦК України, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Із системного аналізу вказаних норм матеріального права вбачається, що ними регулюються позадоговірні (деліктні) зобов'язання. Для відшкодування шкоди за правилами вказаних норм необхідно довести такі факти: а) неправомірність поведінки особи; б) наявність шкоди; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди: г) вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.
Апелянтами зазначено, що судом першої інстанції були взяті до уваги доводи позивачів, які не є доведеними. Апелянти стверджують, що після набрання чинності судовим рішенням про вселення позивачів у спірну квартиру останні жодного разу не зверталися до них з приводу вселення та не намагалися вселитись. Від виконавчої служби вони (апелянти) не отримували жодних документів: постанову про відкриття виконавчого провадження, виклики чи попередження. 12.06.2013 р., коли відбулося примусове вселення позивачів у спірну квартиру, вони (апелянти) знаходились за межами області, а, повернувшись додому, виявили новий замок у дверях квартири, куди не змогли потрапити. Вони намагались дзвонити ОСОБА_4, але той не відповідав. Вони змушені були зламати замок, щоб потрапити у квартиру, у зв'язку з чим поставили новий замок. Після цього їм позивачі не дзвонили, у квартиру не приходили, а вселились у квартиру лише в листопаді 2013 року; при цьому вони (апелянти) передали позивачам ключі від спірної квартири. Замок, який вони зняли з дверей, згодом був ними переданий ОСОБА_4
Вказані ствердження апелянтів дослідженими судом першої інстанції доказами у справі не лише не спростовуються, а й підтверджуються.
Згідно з актом державного виконавця від 12.06.2013 р. ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було примусово вселено в квартиру за адресою АДРЕСА_1 шляхом примусового відчинення дверей квартири, після чого замки було змінено замки (а. с. 7).
Згідно з актом державного виконавця від 13.06.2013 р. виходом за вказаною вище адресою було виявлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не можуть потрапити до квартири у зв'язку з тим, що ОСОБА_2 змінила замки на дверях квартири (а. с. 16).
За актом державного виконавця від 04.11.2013 р. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було вселено у спірну квартиру, і при цьому ОСОБА_2 передала ОСОБА_4 ключі від квартири (а. с. 49).
Судом першої інстанції досліджувалось виконавче провадження №36610362, з матеріалів якого, як зазначено у оскаржуваному рішенні, окрім підтвердження обставин складання вказаних вище актів, вбачається, що виконавче провадження було відкрито 20.02.2013 р., боржникам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надсилалась копія постанови про відкриття виконавчого провадження, здійснювались виходи за місцем розташування спірної квартири 07.03.2013 р. та 04.06.2013 р., але вдома боржників не було; надіслані їм повідомлення були повернені поштою у зв'язку зі спливом терміну зберігання. З березня по червень 2013 р. та з червня по жовтень 2013 р. виконавчі дії не проводились.
З пояснень державного виконавця ОСОБА_7, допитаної в судовому засіданні в якості свідка, вбачається, що відповідачі не отримували повідомлень про примусове виконання рішення суду. З березня по червень 2013 р. та з червня по жовтень 2013 р. виконавчі дії не проводились.
Із системного аналізу зазначених вище доказів колегія суддів встановила наступне. У справі відсутні докази того, що позивачі намагались вселитися у спірну квартиру у добровільному порядку, і цьому перешкоджали б відповідачі. У справі та у виконавчому провадженні відсутні докази того, що відповідачі у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримували копію постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження. Встановлено, що повідомлення про примусові виконавчі дії 07.03.2013 р., 04.06.2013 р. та 12.03.2013 р. відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не отримували.
В акті державного виконавця від 13.06.2013 р., яким встановлено зміну встановленого 12.06.2013 р. замка на вхідних дверях спірної квартири, не зазначено однак про примусове відчинення вхідних дверей та входження у квартиру, не зазначено про зміну замка на кімнаті позивачів. У вказаному акті зазначено про порушення пломб, натомість в акті від 12.06.2013р. не зазначено про опломбування, а лише про вселення позивачів. Якщо пломби було встановлено на дверях кімнати позивачів, то неможливо було виявити їх порушення 13.06.2013 р. без примусового входження в квартиру, а про таке входження не вказано. Крім того, вселені в спірну квартиру позивачі не могли б також увійти в квартиру чи в кімнату у разі встановлення пломб без їх порушення.
Таким чином, в даному випадку не встановлено, що мала місце неправомірність поведінки відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо порушення прав позивачів на вселення у спірну квартиру.
Отже, та обставина, що протягом тривалого часу відповідач ОСОБА_2 перешкоджала виконанню судового рішення про вселення позивачів у спірну квартиру, яку суд першої інстанції вважав встановленою, є недоведеною.
Щодо наявності самої шкоди, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до приписів ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода може полягати:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Як роз'яснено в п. 4 постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31.03.95 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Позивачі у позовній заяві зазначають про заподіяння їм моральної шкоди у зв'язку з порушенням права власності та права на житло. Однак ними не вказано, у чому саме полягала завдана їм моральна шкода та не надано доказів її заподіяння. Отже, не встановлено, що моральна шкода взагалі завдана позивачам.
Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для стягнення з відповідачів на користь позивачів моральної шкоди, враховуючи відсутності доказів її наявності, неправомірності поведінки відповідачів, а за таких обставин нема підстав говорити про причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, а також про вину завдавача шкоди.
Оскаржуваним рішенням з апелянтів на користь позивачів стягнено вартість замка. в розмірі 230 грн., який був придбаний позивачами, встановлений у двері спірної квартири 12.06.2013 р. при вселенні позивачів у квартиру та знятий з дверей відповідачкою ОСОБА_2
Колегія суддів і в цій частині вважає висновки суду першої інстанції необґрунтованими з наступних підстав. Вселення позивачів в спірну квартиру відбулося за відсутності відповідачів, не попереджених про проведення виконавчих дій. Вселені позивачі не залишились у вказаній квартирі, не вжили заходів для вручення ключів від нового замка відповідачам, для яких спірна квартира є постійним місцем проживання. Враховуючи вказані обставини, колегія суддів не вважає неправомірними дії відповідачів, які, не маючи можливості потрапити до свого постійного помешкання та не змігши зв'язатися з позивачами, змушені були змінити встановлений позивачами замок у вхідних дверях квартири. Оскільки дії відповідачів не є в даному випадку неправомірними, колегія суддів не вбачає підстав для відшкодування матеріальної шкоди.
В цій частині слід взяти до уваги відсутність даних про намагання позивачів після складання акту 13.06.2013 р., при складанні якого відповідачі присутні не були, зайти до спірної квартири та проживати в ній. При вселенні в листопаді 2013 р. відповідачі передали ключі позивачам, і останні не доводилось придбавати новий замок.
Відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції і ухвалює нове рішення або змінює рішення, у разі недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, що призвело до неправильних висновків суду та необґрунтованого рішення.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне оскаржуване рішення скасувати та новим рішенням відмовити позивам у задоволенні їх позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 307, 309 ЦПК України, колегія суддів
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Ленінського районного суду міста Луганська від 04 березня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення матеріальної та моральної шкоди відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення, та може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий:
Судді: