22-ц/775/337/2014(м)

241/318/13-ц

Головуючий у 1 інстанції Топузова Н.М.

Категорія 5 Доповідач Ігнатоля Т.Г.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 березня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі:

головуючого Ігнатоля Т.Г.,

суддів Песоцької Л.І., Мальцевої Є.Є.,

при секретарі Костомановій А.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на майно,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 11 червня 2013 року ,-

в с т а н о в и л а:

У березні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зазначеним позовом, який під час розгляду справи уточнила та остаточно просила встановити факт проживання її однією сім'єю без реєстрації шлюбу з відповідачем з 22 жовтня 2004 року по теперішній час; визнати будинок АДРЕСА_1 і автозаправну станцію, яка розташована по АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю та визнати право спільної сумісної власності з визначенням часток - по 1/2 частці за нею та відповідачем на вказане майно.

Свої вимоги обґрунтувала тим, що вона з 1989 року перебувала з ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі, який 22 жовтня 2004 року було розірвано. Від шлюбу мають дочку - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. При розірванні шлюбу поділ майна між ними не проводився. Після розірвання шлюбу вони фактично не припиняли шлюбних відносин і продовжували проживати разом, однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_1. У таких відносинах вони знаходяться і по теперішній час, ведуть спільне господарство, мають спільний бюджет. У період шлюбу та перебування у фактичних шлюбних стосунках ними за спільні кошти були збудовані будинок АДРЕСА_1 та автозаправна станція, яка розташована в по АДРЕСА_2, право власності на які зареєстровані в Маріупольському БТІ на ім'я ОСОБА_2 Вважає, що оскільки під час придбання зазначеного нерухомого майна вони перебували у шлюбних стосунках та витрачали спільні грошові кошти на будівництво, ремонт та благоустрій будинку, на утримання АЗС їй та чоловікові належить по 12 частині спірного майна кожному.

Заочним рішенням Першотравневого районного суду Донецької області від 11 червня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім*єю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу з 22 жовтня 2004 року по теперішній час. Визнано за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 та на автозаправну станцію, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2. Визнано право власності за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на будинок АДРЕСА_1 та на автозаправну станцію, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 по 12 частці за кожним. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 3 441 грв.

На зазначене рішення подана апеляційна скарга ОСОБА_3, який, посилаючись на невідповідність висновків суду обставам справи та порушення ним норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати і ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову. Зокрема, посилається на те, що встановивши факт спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу з жовтня 2004 року та визнавши право власності за ОСОБА_1 на 12 частку майна, яке зареєстроване за ОСОБА_2, суд не врахував, що на спірне майно накладено арешт державною виконавчою службою у зв'язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов'язань за договором позики від 05 жовтня 2006 року, укладеним між ним та ОСОБА_2, за яким з ОСОБА_2 на його користь, на підставі рішення Донецького обласного господарського суду від 16 травня 2012 року стягнуто 197 077,55 грв. Під час виконання рішення суду йому стало відомо про наявність в провадженні Першотравневого районного суду Донецької області даної справи за позовом ОСОБА_1 Він подав заяву про залучення його до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог. Однак, в задоволенні цього клопотання суд йому відмовив. Вважає, що оскаржуване рішення стосується його інтересів, і оскільки на момент відкриття виконавчого провадження про стягнення на його користь суми боргу та накладення арешту на спірне майно ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі не перебував, все спірне майно належало на праві власності останньому, суд не мав права визнавати за ОСОБА_1 право власності на 12 частку цього майна. Крім того, доказів на підтвердження того, що спірне майно придбане ОСОБА_2 у період спільного проживання та за спільні з позивачкою кошти суду не надано.

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в судове засідання апеляційного суду вдруге не з'явилися, будучи повідомленими про час та місце розгляду справи, про що свідчить розписка про отримання судової повістки 11 березня 2014 року. Тому, у відповідності з ч.2 ст.305 ЦПК України справа розглянута у їх відсутність.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення ОСОБА_3, який підтримав доводи скарги та просив її задовольнити, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в апеляційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 8 грудня 1989 року по 22 жовтня 2004 року ( а.с. 5-6).

З позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що незважаючи на розірвання шлюбу, вони продовжують проживати однією сім'єю з ОСОБА_2 з 2004 року та ведуть спільне господарство по теперішній час. За рахунок спільних коштів придбали спірне нерухоме майно.

Актом обстеження, складеним депутатом Ялтинської селищної ради Музика П.Д. від 2 березня 2013 року, підтверджено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 спільно проживають в домоволодінні АДРЕСА_1 на протязі 16 років ( а.с. 7).

Згідно з Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 27 грудня 2006 року та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27 грудня 2006 року ОСОБА_2 належить автозаправна станція, розташована по АДРЕСА_2 (а.с. 8-9). На підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно та Витяга про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 1 лютого 2011 року йому ж належить домоволодіння АДРЕСА_1 ( а.с. 10-11).

Згідно з записами домової книги в АДРЕСА_1 ОСОБА_1 зареєстрована з 17 серпня 2007 року; ОСОБА_2 - з 11 грудня 2001 року (а.с. 12-16).

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд виходив з того, що оскільки з дати розірвання шлюбу, з 22 жовтня 2004 року, по теперішній час сторони не припиняли шлюбні відносини, проживали спільно однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели сумісне господарство та за цей час ними було придбано спірне нерухоме майно, воно є їхньою спільною сумісною власністю та кожен з них має право на його частку в рівних долях, тобто, по 12 частині кожний.

Колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду, виходячи з наступного.

З пояснень апелянта ОСОБА_3 в судовому засіданні апеляційного суду вбачається, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 дійсно перебували в зареєстрованому шлюбі з 1989 року. Під час зареєстрованого шлюбу, у 1990 - х роках ними був збудований спірний будинок по АДРЕСА_1.

Згідно з ч.1 ст.61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

У відповідності з вимогами ст. 60 СК України та ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям в період шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Згідно зі ст. 70 СК України та ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

З урахуванням наведених положень закону та з огляду на те, що апелянтом ОСОБА_3 визнається факт придбання сторонами спірного будинку під час зареєстрованого шлюбу, суд першої інстанції обґрунтовано визнав за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 12 частку будинку АДРЕСА_1 за кожним, у зв'язку з чим рішення суду в зазначеній частині підлягає залишенню без зміни.

Що стосується рішення про встановлення факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу з жовтня 2004 року та визнання автозаправної станції спільною сумісною власністю сторін у зв'язку з придбанням за спільні кошти і визнання за кожним з них права власності на 12 її частку, то колегія суддів вважає, що зазначене рішення не відповідає обставинам справи та ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, що є підставою для його скасування.

Згідно зі ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають з встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Вказане судове рішення зазначеним вимогам не відповідає.

На порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України суд першої інстанції не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог; чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та якими доказами вони підтверджуються, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.

У відповідності з вимогами ст.ст.10,60 ЦПК України, кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За положеннями ч. 2 ст. 21 Сімейного Кодексу України проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Статтею 3 цього Кодексу передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Згідно зі ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п.п.19,23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

При застосуванні ст. 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою не надано, а судом не наведено в рішенні належних та допустимих доказів на підтвердження того, що з 22 жовтня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю та вели спільне господарство, мали спільний бюджет; що саме за спільні грошові кошти сторонами була придбана автозаправна станція.

Не надано таких доказів і апеляційному суду.

Акт депутата про проживання сторін в спірному будинку на протязі 16 років, який наданий позивачкою на підтвердження своїх вимог, та реєстрація в спірному будинку не є тими належними доказами, які давали суду право задовольнити вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту проживання її однією сім'єю з 2004 року з ОСОБА_2, визнання спірного майна спільною сумісною власністю та визнання за позивачкою права власності на 12 частку спірної автозаправної станції.

Крім того, з матеріалів справи також вбачається, що 1 червня 2012 року господарським судом Донецької області на підставі рішення від 16 травня 2012 року було видано судовий наказ № 19/239 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суми боргу в розмірі 197 077,55 грв.

Постановою в.о. начальника ВДВС Першотравневого районного управління юстиції в Донецькій області від 8 червня 2012 року відкрите виконавче провадження (а.с. 57).

Згідно Витягу про реєстрацію в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 10 вересня 2012 року, в забезпечення виконання грошових зобов'язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 за судовим рішенням, на підставі постанови державного виконавця накладено арешт на АЗС, розташовану по АДРЕСА_2 та домоволодіння АДРЕСА_1, які належать боржнику на праві власності ( а.с. 59-60).

З матеріалів справи та пояснень апелянта ОСОБА_3 в судовому засіданні апеляційного суду вбачається, що під час виконання цього рішення суду, за заявою ОСОБА_3 державним виконавцем було накладено арешт на автозаправну станцію та спірне домоволодіння, з метою продажу автозаправної станції з торгів для погашення суми боргу. Між тим, ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом і виконання рішення господарського суду не відбулося, що стало підставою для звернення ОСОБА_3 з заявою про залучення його до участі у даній справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог, однак, в задоволенні клопотання ухвалою від 30 травня 2013 року відмовлено ( а.с. 53-56,62).

Враховуючи обставини справи та вимоги закону, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги наявність обтяження щодо спірного майна та в порушення норм процесуального права ( ст.35 ЦПК України), відмовив ОСОБА_3 у залученні його до участі у справі в якості третьої особи, внаслідок чого прийняв рішення, яким порушив його права, щодо забезпечення стягнення суми боргу за договором позики.

У зв'язку з викладеним, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню, а рішення суду, в частині встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 22 жовтня 2004 року, визнання автозаправної станції, розташованої по АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і визнання права власності по 12 частці автозаправної станції за ОСОБА_1 та ОСОБА_2, скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні даного позову.

У зв'язку зі зміною рішення не може залишатися без зміни і рішення в частині стягнення судових витрат.

Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві, пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Оскільки позов ОСОБА_1 задоволено частково та визнано за нею право власності на 12 частку спірного будинку, з відповідача ОСОБА_2 на її користь підлягають стягненню витрати на оплату судового збору при подачі позову в розмірі 1720,50 грв.( 3441:2).

У зв'язку з частковим задоволенням апеляційної скарги ОСОБА_3 на його користь підлягають стягненню з ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 913,50 грв. ( 70 +1757:2).

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.307,309,313-314- 316 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Заочне рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 11 червня 2013 року, в частині встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права спільної сумісної власності на автозаправну станцію та визнання права власності на 12 частку цієї станції за ОСОБА_1 і ОСОБА_2, скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права спільної сумісної власності на автозаправну станцію, розташовану по АДРЕСА_2, визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності по 12 частці даної автозаправної станції за кожним - відмовити.

Це ж рішення, в частині визнання будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю та визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності по 12 зазначеного будинку за кожним, залишити без зміни.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору при подачі позову в сумі 1720,50 грв.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на оплату судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 913,50 грв.

Рішення набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий

Судді