Справа № 344/13322/13-ц

Провадження № 2/344/512/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2014 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

в складі: головуючої - судді Польської М.В.

при секретарі c/з Дзюбак Х.Б..

з участю представника позивача ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Івано-Франківську цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_5 звернулася до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування від 26.07.2002 року №5-1263 та стягнення судових витрат.

В позовній заяві зазначено, що в 2002 році позивач підписала договір утримання її дочкою ОСОБА_6, так як дочка виїжджала в Чехію на роботу і залишала при цьому на проживання з позивачкою свою дочку (онуку позивача) ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, якій на той час було 12 років. Проте, в подальшому дочка ОСОБА_6 жодної допомоги матері не надавала, позивач сама у такому похилому віці як могла так і утримувала онуку. З часом онука, відповідач по справі, неодноразово створювала конфлікти з позивачкою, наносила їй тілесні ушкодження, в зв'язку з чим ОСОБА_5 звернулася в нотаріальну контору про розірвання договору довічного утримання з дочкою ОСОБА_6 Після звернення до нотаріуса, позивачу стало відомо, що в 2002 році укладено було договір не довічного утримання з дочкою ОСОБА_6, а договір дарування з онукою ОСОБА_3 (на той час малолітньою). Враховуючи похилий вік позивача в 2002 році - 70 років, а також те що спірна квартира є єдиним житлом позивача, та перед підписанням оспорюваного договору позивач в лютому місяці 2002 року перебувала на стаціонарному лікуванні (ішемічний інсульт з втратою мови) з подальшим амбулаторним лікуванням з наслідками перенесеної хвороби, а також те, що ОСОБА_5 отримавши від дочки запевнення її довічного утримання, підписала договір, який як пізніше з'ясувалося, не стосувався утримання позивача її дочкою. Про укладання саме договору дарування квартири своїй онуці, позивач не усвідомлювала, підписуючи договір з своєю дочкою, як договір довічного утримання.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримала в повному обсязі та просила його задовольнити.

Представник відповідача та відповідач в судовому засіданні позов не визнали, вважають вимоги не обґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Заслухавши пояснення сторін, допитаних свідків з обох сторін спору, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що згідно рішення міськвиконкому від 29.03.1968 року №190 дод. №1 ОСОБА_5 була членом житлово-будівельного кооперативу на будинок №11 вул.Набережна в м.Івано-Франківськ (а.с.17-18) та 17.11.1969 р. їй було видано ордер на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.16). Право власності на дану квартиру було оформлене позивачем на підставі Свідоцтва про право власності на квартиру, виданого Івано-Франківським міським управлінням ЖКГ 15.07.1992 р., зареєстрованого в Івано-Франківському ОБТІ за №4122.

26.07.2002 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, яка діяла від імені неповнолітньої дочки ОСОБА_3 було укладено договір дарування трьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, посвідченого державним нотаріусом першої Івано-Франківської нотаріальної контори Кочержук Л.П. за №5-1263 (а.с.63).

Правочин - правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.

Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, який бажає отримати особа.

За вимогами ст..56, 59 ЦК (діючого на час укладення оспорюваного правочину) угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки. Якщо така угода визнана недійсною, то кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодувати його вартість. Угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.

Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Вважається в даному спорі, що такими є помилки стосовно правової природи правочину, його змісту. Хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні отриманих наслідків даного правочину.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину.

Ці ж самі норми законодавства врегульовано і чинним ЦК України, а саме статтями 229, 203, 204.

Так, за вимогами ст.. 425, 426 ЦК України (діючого на час укладення оспорюваного правочину в 2002 році) за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

Саме такий вид правочину мала намір укласти позивач, що підтверджується наступним.

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 була непрацездатною особою за віком, станом на час укладення договору дарування квартири 26.07.2002 року їй було 69 років та 8 місяців. Вона також мала тяжкі захворювання і за станом здоров'я потребувала допомоги, так, згідно виписки з медичної карти хворої (а.с.13-14), ОСОБА_5 11.02.2002 року проходила стаціонарне лікування в судинній неврології з симптомами гострого порушення мозкового кровообігу з втратою мови. Після стаціонарного лікування суттєвого покращення не спостерігалося, а саме зберігались наслідки хвороби: порушення мови, погіршення пам'яті, м'язова слабкість правих кінцівок, в зв'язку з чим вона продовжувала лікування в амбулаторних умовах. В подальшому в медичній карті занесені записи консультативної допомоги вдома: стан після перенесеного ішемічного інсульту, призначення медичних препаратів, ослаблення пам'яті, м'язова слабкість правих кінцівок, порушення мови, початки катаракти, гіпертонічна хвороба з ураженням серця та судин головного мозку (07.03, 21.03, 29.05, 15.06, 21.06, 29.08.2002 року).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернулася 02.08.2013 року до першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори про розірвання договору довічного утримання, який нібито укладено з ОСОБА_6 (а.с.9). При цьому суд звертає увагу, що ОСОБА_5 просила розірвати саме договір довічного утримання, а не дарування, що підтверджує її сприйняття природи укладеного оспорюваного договору.

Окрім того, як вбачається з довідки обслуговуючого кооперативу «АДРЕСА_1» від 02.08.2013р. за договором, укладеним у 2002 році між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були зобов'язання дочки на утримання матері, онука ОСОБА_3 яка проживала з бабусею не допомагала бабусі, натомість існували постійні суперечки та образи зі сторони утримувача, через що була викликана міліція за нанесення тілесних ушкоджень (а.с.12).

Відповідач ОСОБА_3 подаючи заперечення по даному спорі звертає увагу суду на те, що тільки в передбачених випадках можливе розірвання договору дарування за ст..727 ЦК України, однак застосування даної норми в запереченні відповідача є невірним, так як позивач не ставить вимогу розірвання договору дарування, а визнання його недійсним, тому таму таке обґрунтування заперечення є не обґрунтованим. Відповідач також зазначила, що вона не могла ввести в оману бабусю-дарувальника, оскільки їй було тільки 12 років. Однак, таке обґрунтування не спростовує обставину сприйняття правочину позивачем, оскільки договір дарування зі сторони обдарованої підписувала саме мама відповідача, ОСОБА_6, яка діяла в інтересах неповнолітньої на той час ОСОБА_3

Як пояснила суду відповідач ОСОБА_3 вона дійсно з 7-ми років проживала з бабусею, мама проживала спочатку в м.Івано-Франківську окремо від дочки, а пізніше виїхала за кордон. ОСОБА_3 з 2004 року по 2007 рік (їй було 16 -19 років) проживала з колишнім чоловіком (першим), пішовши від бабусі, а в листопаді 2007 року повернулася до бабусі ОСОБА_5, бо розійшлась з чоловіком і повернулася не сама на квартиру до позивача, а з двома маленькими дітьми. В 2011 році почалися конфлікти з позивачем, бо як зазначила відповідач, вона почала менше заробляти і давати гроші бабусі, при цьому зазначила, що бабуся дійсно піклувалася її дітьми (правнуками), виховувала їх поки мама дітей працювала. В 2012 році відповідач знову одружилася, і всі (з дітьми та новим чоловіком) проживали на квартирі у позивача, однак бабуся почала конфліктувати з новим чоловіком, а тому з червня 2013 року відповідач зі своєю сім'єю переїхала на іншу квартиру. В 2013 році коли бабуся попала в лікарню, вона перший день була деякий час біля бабусі, потім доглядала бабусю тітка ОСОБА_12 (сестра мами відповідача). На повернення квартири попередній власниці - позивачу, не згідна.

Свідки зі сторони позивача ОСОБА_13 (сусідка), ОСОБА_22 (сусідка), ОСОБА_23 (знайома дочки ОСОБА_12), Фірман (знайома дочки ОСОБА_12 та працює в лікарні де лікувалася позивач), суду пояснили що їм відомо те, що позивач ОСОБА_5 доглядала з малку онуку ОСОБА_3, дочка ОСОБА_6 обіцяла мамі допомагати їй до кінця її життя, за умови переписання на неї квартири, однак поїхавши за кордон такої допомоги не надавала, при цьому що позивач ще й доглядала з дитинства маленьку внуку, дочку ОСОБА_6, а потім і її дітей (тобто правнуків ОСОБА_5). Коли позивач ОСОБА_5 попала до лікарні в 2013 році, за нею доглядала її дочка ОСОБА_12, і після лікування в 2013 році дочка ОСОБА_12 її забрала до себе, допомоги від дочки ОСОБА_6 не було ні фінансово, ні іншим способом. Відповідач ОСОБА_3 (онука позивача та відповідач по справі), також не доглядала хвору бабусю, в лікарню до неї не приходила.

ОСОБА_12 (дочка позивача та сестра ОСОБА_6) суду, як свідок, пояснила, що її сестра близько 20-ть років тому залишила свою дочку ОСОБА_3 мамі ОСОБА_5 ОСОБА_5 для виховання і догляду. Певний час сестра ОСОБА_6 жила в м.Івано-Франківську окремо від своєї мами та дочки, а потім поїхала за кордон. Онука росла біля бабусі, а після заміжжя бабуся доглядала і її дітей (правнуків), з якими часто приїжджала до дочки ОСОБА_12 в село. Близько трьох років назад, мама - ОСОБА_5 розказала дочці ОСОБА_12, що вона переписала хату дочці ОСОБА_6 за догляд та допомогу матері, однак так і на жаль не отримала таку допомогу, яка обіцялась її бути фінансово значною через роботу за кордоном. Документи від нотаріуса, тобто укладений договір, забрала дочка ОСОБА_6, а мама не має в себе ніяких договорів, і хоче договір утримання розірвати, але від нотаріуса взнала, що то укладено не договір утримання та довічного догляду, а дарування квартири онуці, при цьому, що саме підписувала мама не знає, бо не читала той договір, а підписала, де вказали. В 2013 році (після Пасхальних свят) був великий конфлікт між ОСОБА_5 та онукою ОСОБА_3 і її чоловіком, бабуся викликала міліцію. А влітку на базарі, коли позивач впала і її забрала швидка (при цьому зі слів ОСОБА_5 її штовхнула сама онука ОСОБА_3 на базарі), свідку подзвонила саме ОСОБА_3, що ОСОБА_5 знаходиться в лікарні. Коли вона приїхала, внука ОСОБА_3 була біля бабуся, а потім як пішла, так більше і не приходила. Після лікарні свідок забрала маму до себе, бо вона сама не в змозі доглядати за собою - неходяча, пізніше, як стало їй краще, перевезла свідок маму на її квартиру, і кожен день приходить і по даний час піклуватися за мамою (варить їй їсти, годує, міняє памперси тощо). До позивача внука ОСОБА_3 так і не приходить, не дзвонить, не допомагає.

Підтвердження того, що позивач довший час будучи в похилому віці не отримувала від дочки ОСОБА_6 та онуки ОСОБА_3 допомоги, натомість є допомога тільки зі сторони дочки ОСОБА_12, надали також і свідки ОСОБА_18 (знайома позивача), ОСОБА_24 (знайомий позивача), ОСОБА_25 (чоловік дочки позивача ОСОБА_12). Останній при цьому суду пояснив, що знав від позивача близько 5 років тому, про те, що вона уклала договір довічного утримання з дочкою ОСОБА_6.

Свідки зі сторони відповідача ОСОБА_19 (знайома дочки ОСОБА_6 та працювала до виїзду за кордон з нею), ОСОБА_20 (знайома ОСОБА_6) суду пояснили, що знають дочку позивача ОСОБА_6 та онуку позивача ОСОБА_3, відповідача по справі. Свідок ОСОБА_19 знає, що позивач ОСОБА_5 створювала конфлікти з онукою ОСОБА_3, є прикрою жінкою, а була добра тільки коли ОСОБА_3 приносила гроші (знає зі слів ОСОБА_6 та сусідів ОСОБА_5, але яких конкретно, суду не вказала). Гроші дочка ОСОБА_6 давала мамі своїй по-переводу, а також привозила і інші речі та продукти мамі періодично з Чехії. Щодо спірної квартири, де живе ОСОБА_5 та про домовленості по догляду їй не відомо. На квартирі ніколи не була, зустрічалися з ОСОБА_12, коли та приїжджала з-за кордону, в кафе. Свідок ОСОБА_20 також суду не повідомила про домовленості мами та дочки ОСОБА_6 щодо квартири та догляду, бо нічого не знає, на квартирі ніколи не була, зустрічалися з ОСОБА_12 (дочкою позивача) коли та приїзжала з-за кордону, в кафе. Тому, свідчення даних свідків не стосуються спору щодо спірної квартири і предмету відчуження цієї квартири, а тільки щодо самих відносин позивача з відповідачем, і є не вірними також щодо надання постійно фінансової допомоги дочкою ОСОБА_6, оскільки зі пояснень свідка ОСОБА_6, судом встановлено інше.

Свідок ОСОБА_6 (дочка позивача та мама відповідача по справі) суду пояснила, що дочка ОСОБА_3 жила з мамою ОСОБА_5 з 8-ми років, в травні 2008 року свідок поїхала в Чехію на роботу, там і створила сім'ю. Дочка ОСОБА_3 завжди жила з бабусею, однак деякий період, коли вийшла перший раз заміж, жила окремо. Своїй мамі ОСОБА_6 висилала по 50 доларів щомісяця. Однак, на вимогу суду надати такі докази, встановлено, і з наданих для огляду суду та оглянутих в судовому засіданні документів, що по 50 доларів свідок ОСОБА_6 пересилала не мамі ОСОБА_5, а своїй дочці ОСОБА_3, тому її пояснення суду не відповідають дійсності щодо переказу грошей позивачу, а одна з квитанцій на переказ 50 доларів на ім'я ОСОБА_5 ( в період 2013 року коли вона потрапила в лікарню), були адресату (свідку ОСОБА_6) повернені кошти в Чехію, оскільки не отримувались ОСОБА_5, що зазначила і сама свідок. Щодо укладання спірного договору дарування від 26.07.2002 року, свідок суду пояснила, що мама запропонувала оформити спадщину ОСОБА_6 на квартиру, а ОСОБА_6 запропонувала оформити договір дарування на онуку, якій було 15 років (при цьому при укладенні договору відповідачу ОСОБА_3 було 12 років що встановлено судом), і запропонувала мамі нікому не говорити про цей договір, щоб сама ОСОБА_3 не розпорядилася квартирою. Умов про догляд мами та її утримання за квартиру не було в домовленостях між ОСОБА_5 та ОСОБА_6. На запитання суду чи мама хворіла в своєму житті, особливо в 2002 році, свідок категорично ствердила, що ні, лікувалась вдома із звичними побутовими хворобами (такі свідчення спростовуються доказами наявними в матеріалах цивільної справи, про що зазначено вище). Свідок підтвердила, що знає, що відносини нового чоловіка дочки ОСОБА_3 з бабусею ОСОБА_5 були конфліктними, тому ОСОБА_3 і пішла від позивача. Про укладений договір дарування, ОСОБА_3 сказала сама позивач на своїх 80 років (2012 рік). Свідок ОСОБА_6 також зазначила суду, що позивач пропонувала їй добровільно розірвати договір так званого дарування, на що сама свідок погоджується, однак відповідач не бажала добровільно вчинити дії щодо розірвання нотаріально такого договору.

Як вже зазначалось вище, 08.08.2013 року ОСОБА_5 отримала відповідь від зав.державної нотаріальної контори про те, що заява від заявника ОСОБА_5 про розірвання договору довічного утримання з дочкою ОСОБА_6 (а.с.128) розглянута, і встановлено, що укладено договір дарування, та рекомендовано адресату звернутися до суду в разі якщо сторона не погодиться на розірвання договору. З даної відповіді також випливає, що позивач вважала, що укладено договір довічного утримання і не з онукою, а її дочкою.

Окрім того, як вбачається з висновку дільничного інспектора 20.08.2013 року, який розглядав матеріали звернення ОСОБА_12 щодо підозр замаху на життя матері ОСОБА_5 зі сторони ОСОБА_3 та її чоловіка (а.с.81), ОСОБА_3 в поясненнях зазначила, що її тітка ОСОБА_12 знаходится на обліку в ОКПНД та психо-наркодиспансері, однак доказом неправдивості такої інформації, є наданий суду стороною позивача висновок відсутності будь-яких розладів психіки ОСОБА_12 та на обліку з цього приводу вона не числиться (а.с.82).

Не заслуговують на увагу суду докази відповідача та свідка ОСОБА_6 про те, що комунальні сплачувались за квартиру стороною відповідача та за допомогою її матері ОСОБА_6, що спростовується наданими належними доказами - платіжними квитанціями по оплаті комунальних послуг саме позивачем, а не відповідачем (а.с.89-121) та витрати на лікування понесені самою позивачкою в 2013 році (а.с.122-124), оскільки за лікування оплачувала сама хвора через дочку ОСОБА_12 та частково витрати несла і дочка ОСОБА_12.

Після отриманих пояснень сторін, свідків, дослідження доказів по справі, суд прийшов до висновку, що при укладенні договору дарування позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання, тобто помилялася щодо правових наслідків договору і це є обставиною, що має істотне значення, а тому є передбачені ст..56 ЦК (1963 року) та ст. 229 ЦК України підстави для визнання правочину недійсним.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 ЦК міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним.

Відповідно до статей 203, 204 ЦК підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами. Проте положення зазначених статей необхідно застосовувати з урахуванням ст. 4 ЦК. Виходячи з буквального тлумачення норм статей 4 та 203 ЦК, зміст правочину має відповідати: ЦК; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом.

Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК є загальною. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 216 ЦК вона застосовується, якщо законом не встановлено особливі умови застосування наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Як вже встановлено судом, при укладенні договору дарування позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання, тобто помилялася щодо правових наслідків такого договору.

Визнання правочину недійсним пов'язане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановленням наслідків, передбачених законом.

Так, за ст..216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч.1). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (ч.3). Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (ч.5).

І хоча реституція не передбачена у ст. 16 ЦК як один із способів захисту, проте норма ч. 1 ст. 216 ЦК є імперативною і суд має забезпечити зазначені в ній правові наслідки. Реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв'язку з недійсністю правочину, оскільки у ст. 16 ЦК немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав.

Ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом та ст.61 цього Кодексу.

Відповідно до ст..212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому зсіданні дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови від 18.12.2009 р. №11 «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Тому, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до задоволення із застосуванням наслідків за ч.1 ст.216 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

На підставі вищенаведеного, відповідно до ст. 15, 16, 203, 215, 216, 231 ЦК України, ст..56, 59 ЦК (1963 року), керуючись ст.ст.10, 60, 209, 212- 215 ЦПК України суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, що укладався 26.07.2002 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, реєстраційний №5-1263.

За наслідками недійсності даного договору дарування квартири кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Стягнути з ОСОБА_3, жительки АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер - НОМЕР_1, на користь ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, жительки АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер - НОМЕР_2, судові витрати по сплаті судового збору в сумі 229.40 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених статтею 294 ЦПК України, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Довідка: повний текст рішення виготовлено 16 травня 2014 року.

Суддя: Польська М.В.