Головуючий суду 1 інстанції - ІВасильєва Н.М.

Доповідач - Укураінцева Л.Д.

Справа № 435/318/14-ц

Провадження № 22ц/782/1547/14

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2014 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області у складі :

головуючого: Украінцевої Л.Д..

суддів: Фарятьєва С.О., Іванової І.П.

при секретарі - Аліханян Г.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луганську апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 19.03.2014р.

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку, тетя особа - Жовтневий районний відділ у м. Луганську УДМС України,-

встановила:

Оскарженим рішенням в задоволенні позовних вимог відмовлено за необгрунтованістю.

Не погодившись із рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши пояснення осіб, що з'явилися у судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні матеріально правові підстави для задоволення позову.

Зазначений висновок грунтується на матеріалах справи та вимогах закону.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду має бути законним та обґрунтованим, що означає, що судом повно та всебічно встановлено правовідносини між сторонами на підставі наданих сторонами доказів, досліджених у встановленому порядку судом у судовому засіданні, до встановлених правовідносин застосовано ті норми матеріального права, які їх регулюють

Судом першої інстанції вказані вимоги закону додержано, у відповідності до вимог ст.ст. 212, 231 ЦПК України були повно і всебічно досліджені обставини справи та дана належна оцінка доказам, на які сторони посилалися в суді першої інстанції, суд правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є власником квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору дарування від 25.05.1998р /а.с.5/.

Позивач є колишнім чоловіком відповідачки ОСОБА_3 /а.с. 16,17/ та батьком відповідача ОСОБА_5 /a.c. 18/.

Відповідно до копії паспортів відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5 вони зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1 з 25.09.1998р. /а.с. 15,21/.

Суд першої інстанції вірно звернув увагу на ту обставину, що вселення відповідачів у спірну квартиру відбулося як членів сім'ї, та при вселенні ОСОБА_3 і ОСОБА_5 не визначалися якісь особливі умови користування квартирою. Отже, відповідачка ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_5 вселилися в спірну квартиру та були зареєстровані в ній зі згоди власника квартири, тому на законних підставах набули права користування цією квартирою.

Згідно зі ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно зі ст. 156 ЖК члени сім'ї власника квартири, в тому числі й колишні, користуються жилим приміщенням нарівні з власником. Їхнє право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, згідно з яким ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. 3 ст. 9 ЖК).

Таким чином, відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК з урахуванням положень ч. 1 ст. 405 ЦК члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.

Зі змісту позовної заяви вбачається, у спірної квартирі зареєстровано, але не проживає позивач, а фактично проживають відповідачі у справі.

Установивши, що відповідачи ОСОБА_3 та ОСОБА_5 вселилися в спірну квартиру як дружина позивача, їхній син, тобто вони проживали на правах членів сім'ї позивача, а з часу розлучення - як колишні члени його сім'ї, тому сторони нарівні мають право користування спірною квартирою, суд першої інстанції підставно відмовив у задоволенні позову про усунення перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом виселення з цієї квартири ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без надання їм іншого жилого приміщення.

Також суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про відмову у задоволені позову у частині зобов'язання відділу реєстрації та міграції у Жовтневому районі м. Луганська зняти ОСОБА_3, ОСОБА_5 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1.

У відповідності до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, або остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Аналіз даної норми права свідчить про те, що знятгя з реєстрації проводиться при наявності для того відповідних підстав, визначених законом.

Реєстрація за своїм змістом згідно зі ст. 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначається як внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації; тобто реєстрація є офіційним фіксуванням місця проживання певної особи, яка має право користування або право власності на зазначене житло.

Ухвалюючи рішення, місцевий суд врахував положення ч. 2 ст. 214 ЦПК України, та правову позицію Верховного Суду України за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, яка викладена у

постанові від 16.01.2012 року, згідно якої у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст. 71,72,116,156 ЖК України, ст. 405 ЦК України).

Таким чином, оскільки реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а відтак зняття осіб з реєстрації місця проживання можливе лише за умови втрати ними права користування цим житлом чи у зв'язку з її виселенням (добровільно чи у примусовому порядку), то колегія суддів вважає, що суд першої інстанції також дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволення позову і в частині зняття відповідача разом з сином з реєстрації місця проживання, оскільки судом відмовлено у задоволені вимоги про їх виселення із вказаного вище житлового будинку.

На підставі вищезазначеного, не заслуговує на увагу твердження апелянта про те, що оскільки шлюб з ним, як власником житлового приміщення, було розірвано та вони не членами його сім'ї, то його колишня дружина та син втратили право користування житловим приміщенням.

Ніяких нових доказів чи обставин, які б вплинули на правильність висновків суду чи належали б до тих підстав, з якими процесуальне законодавство пов'язує можливість прийняття рішення щодо скасування або зміни оскаржуваного рішення не наведено.

Зауваження апелянта про те, що суд першої інстанції не звернув увагу на ту обставину, що відповідачи перешкоджають його вселенню у квартиру, не може бути підставою для скасування оскаржуємого рішення, оскільки позивачем не ставилося питання щодо його вселення.

Постановляючи рішення, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов обґрунтованого висновку про те, що підстави для задоволення позову відсутні.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержання вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Доводи в апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не дають підстав вважати, що судом при розгляді справи порушені, або неправильно застосовані норми матеріального чи процесуального права. Рішення суду відповідає вимогам закону, порушень процесуального законодавства при розгляді справи та прийнятті рішення не встановлено, тому підстав для скасування рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 303,п.1ч.1ст.307,308,313,314,315 ЦПК України судова колегія ,

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 19.03.2014р.залишити без змін.

Ухвала набирає чинності негайно. Може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом 20-ти днів після її проголошення.

Головуючий Судді: