Єдиний унікальний номер 2-263/11 Номер провадження 22-ц/775/2691/2014

Головуючий в 1 інстанції Зайченко С.В.

Доповідач Пономарьова О.М.

Категорія 53

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 квітня 2014 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого судді Пономарьової О.М.,

суддів Биліни Т.І., Новосьолової Г.Г.,

при секретарі Мишко Д.О.,

за участю

позивача ОСОБА_1,

представника відповідачів ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного вищого навчального закладу «Донбаський державний педагогічний університет», ОСОБА_3 про визнання недійсним наказу про звільнення, поновлення на роботі, зміни формулювання причин звільнення, перерахунок та виплату заробітної плати за роботу в неробочі та святкові дні, перерахунок заробітної плати відповідно до ст. 57 Закону України «Про освіту» та перерахунок заборгованості по заробітній платі з 1999 року до моменту звільнення, стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, зобов'язання внести додаткові відомості до трудової книжки та стягнення моральної шкоди за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Горлівки Донецької області від 06 лютого 2014 року,-

в с т а н о в и в :

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Горлівки Донецької області від 06 лютого 2014 року позов ОСОБА_1 до Державного вищого навчального закладу «Донбаський державний педагогічний університет», ОСОБА_3 про визнання недійсним наказу про звільнення, поновлення на роботі, зміни формулювання причин звільнення, перерахунок та виплату заробітної плати за роботу в неробочі та святкові дні, перерахунок заробітної плати відповідно до ст. 57 Закону України «Про освіту» та перерахунок заборгованості по заробітній платі з 1999 року до моменту звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, зобов'язання внести додаткові відомості до трудової книжки та стягнення моральної шкоди залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Апелянт зазначає, що нею надано суду достатньо доказів щодо її незаконного звільнення, але не один з них судом не прийнятий до уваги. За два місяця до закінчення дії контракту вона не була належним чином повідомлена про звільнення. Крім того, її трудові відносини носять безстроковий характер, оскільки з 1993 року неодноразово переукладала трудові договори в усній та письмовій формі, тому була впевнена, що не буде звільнена, оскільки контракт підписала в 2006 році під примусом. Її звільнення не було узгоджено з адміністрацією інституту, з профспілковою організацією, вона звільнена під час знаходження на лікарняному. Суд не встановив законність нарахування заробітної плати при звільненні, не звернув уваги на порушення вимог ст. 116 КЗпП України щодо письмового повідомлення про нарахування суми заробітної плати. Суд не звернув уваги на порушення з боку відповідача трудового законодавства: невиплату заробітної плати за роботу у вихідні та святкові дні за період з 1999 року по день звільнення, не оформлення належним чином трудової книжки в день звільнення та невнесення всіх належних записів. В рішенні суду допущені неточності та помилки, що свідчить про неналежне дослідження наданих доказів. Суд на протязі розгляду справи не захищав права апелянта, а створював перешкоди в дослідженні доказів.

В судовому засіданні апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 підтримала доводи апеляційної скарги і просила її задовольнити, скасувати рішення суду та задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.

Представник Державного вищого навчального закладу «Донбаський державний педагогічний університет» ОСОБА_2 заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила відхилити апеляційну скаргу та залишити рішення суду без змін.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання апеляційної інстанції не з'явився, про час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, подав заяву, в якій просив розглядати справу у його відсутність.

Відповідно до частини 2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення позивачки, представника відповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції.

Перевіряючи справу в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд виходить з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що в січні 2010 року позивач звернулась до суду з позовом до відповідачів, який уточнювала та доповнювала в ході розгляду справи, та зазначала, що 04 грудня 2009 року наказом Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов № 133-к за підписом ректора ОСОБА_3 звільнена з посади старшого викладача кафедри філософії та політології у зв'язку з закінченням строку дії контракту з підстав п. 2 ст. 36 КЗпП України, що вважає незаконним, оскільки звільнена в період тимчасової непрацездатності (листок непрацездатності від 03 грудня 2009 року до 14 грудня 2009 року), без попередньої згоди профспілкової організації, членом якої вона була. Просила суд визнати недійсним наказ про звільнення, поновити її на роботі, змінити формулювання причини звільнення. Позивач наголошувала на інших порушеннях законодавства з боку відповідача відносно неї, та просила суд: зобов'язати відповідача здійснити перерахунок та виплату заробітної плати за роботу в неробочі та святкові дні, перерахувати заробітну плату відповідно до ст.57 Закону України «Про освіту» та перерахувати заборгованість по заробітній платі з 1999 року до моменту звільнення, стягнути суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнути компенсацію у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, зобов'язати внести додаткові відомості до трудової книжки та стягнути спричинену моральну шкоду в розмірі 100 000,00 гривень.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивачки у зв'язку з закінченням строку дії контракту відповідачем проведено у відповідності до вимог закону. Інші порушення з трудового законодавства, на які посилається позивачка і які були допущені відповідачем відносно неї, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.

Такий висновок суду першої інстанції апеляційний суд вважає таким, що відповідає вимогам закону та встановленим у справі обставинам.

Відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, який укладається в письмовій формі на визначений сторонами договору строк. Обов'язки та відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення й організації праці працівника, а також умови розірвання договору можуть бути встановлені угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами, а тому роботодавець може вимагати від працівника, який працює за безстроковим трудовим договором, укладання контракту лише у тому разі, якщо він належить до категорії працівників, котрі згідно із законами працюють за контрактом.

Відповідно до ст. 54 ч. 3 Закону України «Про освіту» педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору.

Судом першої інстанції встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 знаходилась трудових відносинах з відповідачем з 02 квітня 1980 року до 04 грудня 2009 року.

Згідно з наказом № 37к від 02 квітня 1980 року. ОСОБА_1 прийнята на посаду старшого лаборанта кафедри марксизму-ленінізму, потім працювала на різних посадах, з 1 вересня 1993 року - викладачем кафедри філософії.

04 грудня 2006 року між Горлівським державним педагогічним інститутом іноземних мов в особі ректора ОСОБА_3, з одного боку, та громадянкою ОСОБА_1, з другого боку, укладений контракт про таке: ОСОБА_1 призначається на посаду: старшого викладача кафедри філософії та політології Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов на строк з 04 грудня 2006 року по 04 грудня 2009 року. Пунктом п. 6.1 Контракту, передбачено, що він може бути припинений або розірваний з підстав, передбачених чинним законодавством та умовами самого контракту. Згідно з пунктами 6.2, 6.2.1. Контракту, підставами для розірвання контракту є - закінчення строку його дії. При цьому керівник закладу освіти і працівник повинні за угодою сторін не пізніше як за два місяці визначитись у такому: контракт припиняє дію, контракт продовжується або укладається на новий термін. Контракт не може «переходити» в договір на невизначений строк відповідно до пункту 2 ст. 36 КЗпП України, коли кожна із сторін не поставила питання про його припинення. Якщо у цей термін сторони не визначились, то контракт продовжується на новий термін.

Відповідно до листа № 2013/01 від 29 вересня 2009 року позивача повідомлено відповідачем про закінчення терміну дії Контракту. Про свої наміри щодо підписання нового контракту у продовж визначеного контрактом строку (два місяці) позивач не заявила, що не заперечувала в судовому засіданні.

Згідно з наказом № 133-к від 04 грудня 2009 року ОСОБА_1, старшого викладача кафедри філософії та політології звільнено у зв'язку з закінченням строку дії контракту, п. 2 ст. 36 КЗпП України.

Доводи апелянта про те, що відповідач не мав права укладати з нею контракт, оскільки вона працювала більше двадцяти років за безстроковим трудовим договором, є безпідставні, оскільки сфера застосування контракту визначається законами, а тому відповідач мав право вимагати від позивачки, яка працювала за безстроковим трудовим договором, укладання контракту оскільки вона належала до категорії працівників, котрі згідно із законом (ст. 54 Закону України «Про освіту») працюють за контрактом.

Посилання апелянта на те, що контракт нею був підписаний примусово, є голослівними та нічим не підтвердженими. Після підписання контракту позивачка протягом трьох років працювала у відповідача, контракт не оспорювала, питання про визнання його недійсним не ставила.

Доводи апелянта про те, що вона не отримувала повідомлення про закінчення строку дії контракту, не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, оскільки законодавство не вимагає попереджати працівника про припинення дії контракту. Крім того, відповідно до Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170, а також Типової форми контракту з працівником, затвердженою наказом Мінпраці від 15 квітня 1994 р. № 23, укладений контракт є підставою для подальшого видання наказу про прийняття на роботу або зарахування на посаду з дня, погодженого сторонами, тобто контракт набирає чинності або з моменту його підписання, або з дати, визначеної сторонами, він оформлюється у двох примірниках (для кожної із сторін), що мають однакову юридичну силу. Один екземпляр контракту зберігався у позивачки, вона була обізнана про закінчення строку його дії, проте позивачка не зверталась до відповідача з заявою про бажання продовжити трудові відносини, а тому її доводи про те, що у строк, передбачений п. 6.2 контракту відповідач, як керівник закладу освіти і вона, як працівник, не визначились відносно подальшого терміну дії контракту, а тому він продовжений на новий термін, є безпідставними та такими, що суперечать встановленим у справі обставинам та вимогам закону.

Відповідно до положень ст.ст. 40, 43 КЗпП України не допускається звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності та без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації, якщо розірвання трудового договору відбувається з ініціативи власника, або уповноваженого ним органу. Проте звільнення позивачки проводилось з інших підстав - закінчення строку дії контракту, а тому доводи позивача про те, що вона була звільнена в період тимчасової непрацездатності та без згоди профспілкової організації, членом якої вона є, не свідчать про порушення законодавства при звільнені позивачки.

Посилання апелянта на те, що на листі - повідомленні про закінчення строку дії контракту підпис невідомої посадової особи, а не ректора ОСОБА_3, є безпідставними, та не пливають на висновки суду.

Доводи апелянта про те, що при укладенні контракту з нею в порушення закону відповідач керувався наказом Міністерства освіти України від 5 серпня 1993 року № 293, який на час укладання контракту вже втратив чинність, є безпідставними, оскільки укладання контракту з позивачкою відбулося відповідно до Положення про обрання та прийняття на роботу науково--педагогічних працівників, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України № 744 від 24 грудня 2002 року, а текст контракту розроблено з урахуванням деяких елементів форми, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 5 серпня 1993 року № 293,та на основі нормативної бази, що діяла на час підписання контракту.

Посилання апелянта на те, що за наказом № 133-к від 4 грудня 2009 року звільнена інша особа, оскільки зазначено прізвище «Шерстобитова» замість правильного «Шерстобітова», не спростовує висновків суду щодо відсутності підстав для визнання наказу про звільнення незаконним, проте може бути підставою для внесення відповідачем виправлення в наказ про звільнення, у зв'язку з допущеною опискою в прізвищі позивачки.

З урахуванням викладеного, висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним наказу про звільнення, поновлення на роботі, зміну формулювання причин звільнення, стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу - належить залиши без задоволення, апеляційний суд визнає правильним.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про перерахунок та виплату заробітної плати за роботу в неробочі та святкові дні в період з 1999 року до 2009 року, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відсутні достатні та переконливі докази на підтвердження вимог позивачки.

При цьому суд першої інстанції врахував, що відповідно до Акту перевірки Територіальною інспекцією праці у Донецькій області від 12 жовтня 2011 року № 05-05-040/0068, з журналів обліку роботи педагогічного навантаження викладачів кафедри філософії та політології за період з 1999 року по 2009 рік, встановлена робота ОСОБА_1 у вихідні та неробочі дні загальною кількістю 32 робочі дні (194,3 годин). Проте накази про роботу у вихідні дні керівником інституту не видавалися, це питання з профспілковим комітетом не погоджувалось.

Суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що встановити чи були вказані дні компенсовані наданням інших вихідних днів, є неможливим, оскільки табеля обліку робочого часу за період з 1999 року по 2009 рік на час проведення перевірки Територіальною інспекцією праці знищені, у зв'язку з закінченням строку зберігання документів, що підтверджено актом про виділення та знищення справ. Крім того, при зверненні до суду в січні 2010 року позивачка вимоги про перерахунок та виплату заробітної плати за роботу в неробочі та святкові дні не заявляла.

Доводи апелянта про те, що суд, розглядаючи її вимоги у вказаній частині, не врахував Акт перевірки Територіальною інспекцією праці у Донецькій області від 12 жовтня 2011 року, є необгрунтованими, оскільки судом досліджений вказаний акт перевірки, йому надана в рішенні належна оцінка, проте суд обґрунтовано зазначив, що інших доказів роботи в вихідні позивачкою не надано, і підставно відмовив у задоволенні позовних вимог про перерахунок та виплату заробітної плати за роботу в неробочі та святкові дні в період з 1999 року до 2009 рік.

Відмовляючи в задоволенні вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, суд першої інстанції правильно зазначив, що компенсацію у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю позивачці виплачено в повному обсязі, оскільки встановив, що відповідно до наказу № 1-к від 04 січня 2010 року позивачу оплачено листок непрацездатності АБО № 562105 за 8 робочих днів з 05 грудня 2009 року до 14 грудня 2009 року, нараховано 818,52 гривень, з яких утримало 165,74 гривень (ПФУ - 40,92 гривень, ПДФО - 116,64), і перераховано на картковий рахунок Першого Українського Міжнародного Банку платіжним дорученням № 11 від 15 січня 2010 року - 652,78 грн.

Висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про перерахунок заробітної плати відповідно до ст.57 Закону України «Про освіту» та перерахунок заборгованості по заробітній платі з 1999 року до моменту звільнення, апеляційний суд визнає правильним та таким, що відповідає встановленим у справі обставинам та дослідженим доказам.

Суд встановив, що платіжним дорученням № 2462 від 02 грудня 2009 року на картковий рахунок Першого Українського Міжнародного Банку нарахована заробітна плата за 4 дні грудня 2009 року, компенсація невикористаної відпустки (16 днів), всього 2 147,47 грн.

Актом перевірки Територіальною інспекцією праці у Донецькій області від 12 жовтня 2011 року № 05-05-040/0068 встановлено, що в порушення вимог ст. 57 Закону України «Про освіту» ОСОБА_1 не донараховано та не виплачено 10% від посадового окладу щомісячно за період з 01 січня 1997 року по 01 січня 2000 року, з 01 січня 2001 року по 01 вересня 2002 року та з 01 вересня 2002 року по 01 вересня 2006 року та допомога на оздоровлення за 1997 роки.

Судом першої інстанції ці обставини перевірені, в рішенні суду наведені розрахунки та встановлено, що відповідні доплати заборгованості за вислугу років згідно з ст. 57 Закону України «Про вищу освіту» за вищевказані періоди позивачці проведені в період з 2005 по 2008 рік.

Суд першої інстанції підставно дійшов висновку про те, що допомога на оздоровлення за 1997 рік не може бути нарахована та виплачена, оскільки Постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2005 року №934 «Про реалізацію Закону України «Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону України «Про освіту» педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів» не передбачено таке нарахування. Вказаною постановою встановлено порядок погашення кредиторської заборгованості державного бюджету педагогічним і науково-педагогічним працівникам навчальних закладів та установ освіти з виплати надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки. Постановою передбачалось нарахування працівникам (працюючим, сумісникам, звільненим і пенсіонерам) надбавок за вислугу років за період з січня 1997 року по серпень 2002 року та допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки з січня 1998 року по серпень 2002 року відповідно до Порядку, затвердженого цією постановою.

Суд обґрунтовано послався на те, що на донараховану та виплачену заборгованість з вислуги років не може бути нарахована компенсація втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, оскільки згідно з Законом України від 04 лютого 2003 року № 491 «Про індексацію грошових доходів населення» та Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» індексація та компенсація на виплати відповідно до Закону України «Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону України «Про освіту» педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів» не нараховуються.

Доводи апелянта про не нарахування їй та невиплату їй за вислугу років 2 274,80 грн. є безпідставними та спростовуються дослідженими в судовому засіданні документами, які містяться в матеріалах справи та які підтверджують нарахування вказаної суми, та судом першої інстанції в рішенні правильно зазначено, що позивачці нарахована виплата за вислугу років 10% в сумі 2 676,23 гривень, що за утриманням ПДФО 15% (401,43 грн.), становила до виплати 2 274,80 гривень. Перерахунок та нарахування виплат за вислугу років за період з серпня 2002 року по серпень 2006 року здійснений у листопаді 2011 року та виплачений після нарахування, що підтверджується матеріалами справи.

Висновок суду першої інстанції про залишення без задоволення вимог ОСОБА_1 про внесення додаткових відомостей до трудової книжки, апеляційний суд також визнає правильним і таким, що не спростовується доводами апеляційної скарги.

Суд встановив, що на виконання припису Територіальної державної інспекції праці у Донецькій області від 18 жовтня 2011 року №05-05-040/0068-0054 про внесення запису про переведення ОСОБА_1 (ОСОБА_1) зав. кабінетом, на посаду старшого лаборанта кабінету політичної історії та політекономіки з 27 серпня 1990 року з окладом 160 рублів на місяць, відповідачем вчинені наступні дії: оскільки внести до трудової книжки відповідний запис не має можливості за наявності внесених з того часу 9 записів, здійснено витяг з наказу (№ 92-к від 27 серпня 1990 року), який оформлено відповідно до вимог діловодства.

Крім того, в судовому засіданні апеляційної інстанції встановлено, що після надання підтверджувальних копій грамот позивачкою, 19 жовтня 2012 року в трудовій книжці позивачки зроблені відповідні записи, про що свідчить оглянута в судовому засіданні трудова книжка позивачки.

Посилання апелянта на затримку відповідачем видачі їй трудової книжки не можна визнати обгрунтованим, оскільки, як встановлено в судовому засіданні, позивач неодноразово повідомлялась про необхідність отримання трудової книжки, проте не отримувала її, оскільки вважала, що вона оформлена не належним чином, що і підтвердила в судовому засіданні.

Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні вимог позивачки про визнання недійсним наказу про звільнення, поновлення на роботі, зміни формулювання причин звільнення, перерахунок та виплату заробітної плати, стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, зобов'язання внести додаткові відомості до трудової книжки, з посиланням на положення ст. 2371 КЗпП України суд відмовив в задоволенні вимог позивачки про відшкодування моральної шкоди, оскільки дійшов висновку, що з боку відповідача не допущено порушення прав позивача, які б призвели до моральних страждань.

Посилання апелянта на те, що порушення відповідачем трудового законодавства відносно неї встановлено перевірками, проведеними за її заяви прокуратурою, Територіальною державною інспекцією праці у Донецькій області, не можна вважати підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки приписи Територіальної державної інспекції праці у Донецькій області відповідачем виконані в добровільному порядку, а та обставина, що позивачка зверталась з заявами на дії відповідача до різних установ, подала позов до суду, ще не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки відповідно до вимог ст. 2371 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені правовідносини, що склалися між сторонами і їм надана належна правова оцінка, в судовому рішенні повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Апеляційний суд визнає, що наведені в апеляційній скарзі позивача доводи є необґрунтованими і не належать до тих підстав, із якими процесуальне законодавство пов'язує можливість прийняття рішення щодо скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Згідно із статтею 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки апеляційним судом не встановлено порушень судом першої інстанції при розгляді справи вимог матеріального чи процесуального законів або неправильної оцінки досліджених по справі доказів, то підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - відхилити.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Горлівки Донецької області від 06 лютого 2014 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.

Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: О.М. Пономарьова

Судді: Т.І. Биліна

Г.Г.Новосьолова