Справа № 355/2069/13ц Головуючий у І інстанції Коваленко К.В.

Провадження № 22-ц/780/2042/14 Доповідач у 2 інстанції Верланов С.М.

Категорія 36 03.04.2014

УХВАЛА

Іменем України

31 березня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді - Верланова С.М.,

суддів - Воробйової Н.С., Березовенко Р.В.,

при секретарі - Франюк Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Баришівського районного суду Київської області від 31 січня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Сезенківської сільської ради Баришівського району Київської області, треті особи: садове товариство «Червона Калина», Головне управління юстиції у місті Києві, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на майно, як на частину в спільній сумісній власності, визнання права власності на майно в порядку спадкування та усунення спадкоємця від права на спадкування,

В С Т А Н О В И Л А :

У жовтні 2013 року позивачка звернулася до суду з вказаним позовом, який мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_5, з яким вона проживала однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу з 1975 року, що встановлено рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23 травня 2013 року. Зазначала, що в 1990 році під час спільного проживання вони придбали земельну ділянку АДРЕСА_1, на якій вони спільно побудували садовий будинок загальною площею 51 кв.м., а також господарські будівлі та споруди. Вартість вказаного будинку становить 141 525 грн. При цьому зазначала, що син ОСОБА_5 - відповідач ОСОБА_3 участі у будівництві будинку не приймав.

Також вказувала, що у зв'язку з погіршенням стану здоров`я ОСОБА_5 знаходився на стаціонарному лікуванні в інституті нейрохірургії в м.Києві з 18 червня 2007 року по 02 липня 2007 року, де його було прооперовано у зв'язку з хворобою - пухлина горбна турецького сідла. У червні 2011 року у ОСОБА_5 стався інсульт, у зв'язку з чим він проходив лікування з 28 червня 2011 року по 05 липня 2011 року у міській клінічній лікарні №3 м.Києва. У зв'язку з даними хворобами ОСОБА_5 потребував догляду та додаткової допомоги, яку постійно надавала позивачка, однак його син ОСОБА_3 ухилявся від надання такої допомоги.

З наведених підстав позивачка просила визнати земельну ділянку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_2 Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0627 га, на 1/2 частину садового будинку та будівельних матеріалів, з яких було побудовано будинок, що розташовані в садовому товаристві «Червона Калина» у с.Власівка Баришівського району Київської області. Також позивачка просила усунути ОСОБА_3 від права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року та визнати за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 0,0627 га, садовий будинок та будівельні матеріали, з яких було побудовано будинок, що розташовані в садовому товаристві АДРЕСА_1

Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 31 січня 2014 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину будівельних матеріалів, з яких побудовано будинок, що знаходиться на земельній ділянці АДРЕСА_1

В решті позивних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині, яким задовольнити її позов у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Згідно з вимогами ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивачка по справі ОСОБА_2 з 1975 року по 2012 рік проживала разом ОСОБА_5 однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу за адресою: АДРЕСА_2, вели спільне господарство та мали спільний бюджет. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 помер.

Вказані обставини встановлені рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23 травня 2013 року, що набрало законної сили 07 червня 2013 року, яким встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_5 та ОСОБА_2 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 1975 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року (а.с.33), а тому вони відповідно до ч.3 ст.61 ЦПК України не потребують доказуванню.

Судом першої інстанції встановлено, що в 1991 році ОСОБА_5 у садовому товаристві «Червона Калина» (далі - СТ «Червона Калина») було надано у користування земельну ділянку АДРЕСА_1 від 05 серпня 2013 року (а.с.32).

Встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Сезенківської сільської ради Баришівського району Київської області №43 від 26 червня 1999 року ОСОБА_5 безоплатно отримав у власність земельну ділянку площею 0,0627 га для ведення садівництва, яка розташована на території Сезенківської сільської ради, СТ «Червона Калина», що підтверджується державним актом на право приватної власності на земельну ділянку від 24 березня 2000 року (а.с.16).

Судом першої інстанції встановлено, що на вказаній земельній ділянці ОСОБА_2 та ОСОБА_5 за спільні кошти побудували садовий будинок загальною площею 51 кв.м.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.

Статтею 22 КпШС України визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно із ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Нормами чинного на той час КпШС України не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а вказані правовідносини регулювалися нормами Закону України «Про власність».

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону «Про власність», ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону «Про власність»); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі, працею й коштами у створенні спільної власності.

Таким чином, позивачка мала надати суду належні та допустимі докази про її участь у набутті земельної ділянки, оскільки сам по собі факт проживання із ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, без реєстрації шлюбу не є таким доказом.

Отже, встановивши, що спірна земельна ділянка не була придбана за спільні кошти ОСОБА_5 та ОСОБА_2, а безоплатно отримана ОСОБА_5 у власність 24 березня 2000 року на підставі рішення виконавчого комітету Сезенківської сільської ради Баришівського району Київської області №43 від 26 червня 1999 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 не набула права власності на вказану земельну ділянку, оскільки приватизована земельна ділянка не є спільним майном подружжя та не підлягає поділу.

Також суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину спірного садового будинку, оскільки позивачкою не надано належних та допустимих доказів того, що вказаний будинок був побудований згідно із законом та зареєстрований у встановленому законодавством порядку. Суд правильно зазначив, що вказаний будинок є самочинним будівництвом.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції і про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про усунення ОСОБА_3 від права на спадкування за законом, виходячи з наступного.

За змістом ст. 1224 ЦК України не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Пленум Верховного Суду України в п. 6 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснив, що факт ухилення особи від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов'язку.

Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

По справі встановлено, що відповідач ОСОБА_3 є спадкоємцем першої черги за законом після смерті свого батька ОСОБА_5, а позивачка ОСОБА_2, як особа, яка проживала із спадкодавцем однією сім`єю як чоловік та жінка без шлюбу - спадкоємцем четвертої черги.

Обгрунтовуючи вимоги позови про усунення ОСОБА_3 від права на спадкування за законом, ОСОБА_2 посилалась на те, що ОСОБА_5 у зв'язку з тяжкими з хворобами потребував догляду та додаткової допомоги, яку вона постійно надавала, оскільки проживала з ним, однак син спадкодавця - ОСОБА_3 ухилявся від надання такої допомоги.

Відмовляючи у задоволенні цих позовних вимог, суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивачкою не надано належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_5 перебував у безпорадному стані, не міг самостійно забезпечити умови свого життя та потребував стороннього догляду, а відповідач ОСОБА_3 мав реальну можливість надавати таку допомогу та свідомо ухилявся від надання такої допомоги.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 заперечив той факт, що йому було відомо про хворобу ОСОБА_5 та що до нього зверталися з проханням про надання допомоги батьку.

Крім того, колегія суддів враховує, що вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може бути пред'явлена особою, для якої таке усунення породжує пов'язані зі спадкуванням прав та обов'язків, одночасно з її позовом про одержання права на спадкування з підстав, визначених у частині другій статті 1259 ЦК (Пленум Верховного Суду України в п. 6 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»). Однак з таким позовом ОСОБА_2 до суду не зверталась.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачка не довела обставин, на які посилалась як на обґрунтування позовних вимог, та, відповідно, правильно відмовив їй у позові про усунення ОСОБА_3 від права на спадкування за законом.

Таким чином рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для скасування рішення суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Докази та обставини, на які посилається позивачка в апеляційній скарзі, спростовуються матеріалами справи та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивачки з висновками суду першої інстанції по їх оцінці.

Рішення суду в частині задоволення позову не оскаржується, тому відповідно до ст. 303 ЦПК України апеляційним судом не перевіряється.

Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Баришівського районного суду Київської області від 31 січня 2014 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді