Справа № 1207/11086/12
Провадження № 22ц/782/5527/13
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 березня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області у складі:
головуючого - судді Авалян Н.М.
суддів - Максюти І.О., Туренка С.І.
при секретарі - Булгаковій М.Е.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань апеляційного суду Луганської області апеляційну скаргу ТОВ «Дистриб'юторська компанія «ДАРЦ» на рішення Жовтневого районного суду міста Луганська від 06 листопада 2013 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Дистриб'юторська компанія «ДАРЦ» про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, зміну формулювання причин звільнення, зобов'язання видати наказ про звільнення за власним бажанням, внесення запису до трудової книжки про звільнення за власним бажанням, стягнення середнього заробітку за час затримки при звільненні, стягнення допомоги з тимчасової непрацездатності, відшкодування моральної шкоди, -
ВСТАНОВИЛА :
Позивачка звернулась до суду 19 вересня 2012 року з позовом, який уточнила та доповнила та в якому просила: 1) визнати незаконним та скасувати наказ про її звільнення 08 серпня 2012 року від 17 вересня 2012 року за п.4 ст.40 КЗпП України (за прогул); 2) змінити формулювання причин звільнення на ст.38 КЗпП України (за власним бажанням) та дату звільнення 03 вересня 2012 року; 3) зобов'язати відповідача видати наказ про її звільнення за власним бажанням 03 вересня 2012 року на підставі заяви від 23 липня та від 07 серпня 2012 року; 4) зобов'язати відповідача внести відповідні зміни до її трудової книжки; 5) зобов'язати відповідача надіслати їй копію наказу про звільнення, а також трудову та санітарну книжки; 6) стягнути з відповідача на її користь середню зарплату за затримку розрахунку при звільненні в розмірі 1688,82 грн., а також допомогу з тимчасової непрацездатності на підставі лікарняних листів в розмірі 4763,88 грн.; 6) стягнути з відповідача на її користь моральну шкоду в розмірі 5000 грн.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 06 листопада 2013 року позов задоволений частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ТОВ «ДК «ДАРЦ» №8-к від 17 вересня 2012 року про звільнення ОСОБА_1 з посади завідуючої складом 08.08.2012 року з формулюванням «згідно п.4 ст.40 КЗпП України за прогули». Змінено формулювання причин та дату звільнення - зазначено вважати ОСОБА_1 звільненою з посади завідуючої складом в ТОВ «ДК «ДАРЦ» з 03 вересня 2012 року за власним бажанням згідно п.1ст.38 КЗпП України. Зобов'язано ТОВ «ДК «ДАРЦ» внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1 Зобов'язано ТОВ «ДК«ДАРЦ» видати ОСОБА_1 трудову книжку. Стягнуто з ТОВ «ДК«ДАРЦ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 вересня 2012 року по 06 листопада 2013 року включно в сумі 17 584, 98 грн. без урахування утримання податків та обов'язкових платежів, та допомогу з тимчасової непрацездатності в сумі 2192, 19 грн., а всього стягнуто 19 777,17 грн. Стягнуто з ТОВ «ДК «ДАРЦ» на користь ОСОБА_1 компенсацію за спричинену моральну шкоду в розмірі 2000 грн. Стягнуто з ТОВ «ДК «ДАРЦ» в дохід держави судовий збір в сумі 427,17 грн.
В апеляційній скарзі відповідач просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. В обгрунтування доводів апеляційної скарги послається на неповноту з'ясування обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Не зважаючи на те, що відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції в цілому, виходячи з доводів апеляційної скарги, рішення суду оскаржується ним тільки в частині задоволення позову. У зв'язку з цим, виходячи з принципу диспозитивності цивільного процесу, предметом апеляційного розгляду є рішення суду тільки в частині, що оскаржується, тому апеляціний суд не дає оцінки законності та обґрунтованості рішення суду в частині, в якій в задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, представника апелянта, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду зміні, виходячи з наступного.
Згідно з вимогами ст.303 ч.1 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Відповідно до п.п.1,2,3 ч.1 ст.307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право залишити рішення його без змін, скасувати рішення і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог або змінити рішення.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст.309 ЦПК України підставами для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.
Відповідно до вимог ст.ст.11,213 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, тобто суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, повинен вирішити справу згідно із законом, ухваливши рішення на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржується, зазначеним вимогам процесуального закону в достатній мірі не відповідає.
Задовольняючи позов в частині визнання незаконним наказу про звільнення та зміну причин і дати звільнення, зобов'язання внести відповідний запис в трудову книжку та видати її позивачці, суд першої інстанції виходив з того, вона була звільнена за прогули, які були обумовлені поважними причинами з огляду на те, що позивачка хворіла. При цьому відповідач проігнорував заяву позивачки про звільнення за власним бажанням та не дотримався встановленої законом процедури застосування дисциплінарного стягнення, оскільки перед застосуванням дисициплінарного стягнення не пересвідчився у причині відсутності позивачки на роботі та не запропонував їй надати пояснення з приводу своєї відсутності.
Колегя суддів з вказаними висновками суду частково погоджується, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 03 листопада 2008 року була прийнята на роботу в ТОВ «ДК «ДАРЦ» на посаду завідуючої складом. (а.с.127)
Наказом директора ТОВ «ДК «ДАРЦ» від 17 вересня 2012 року №8-к ОСОБА_1 була звільнена з посади завідуючої складом 08 серпня 2012 року згідно з п.4 ст.40 КзПП України за прогули. (а.с.63)
На підставі вказаного наказу був здійснений запис в трудовій книжці ОСОБА_1 про її звільнення з посади з вказаних підстав 08 серпня 2012 року (а.с.127).
Суд першої інстанції, аналізуючи наказ про звільнення, дійшов висновку про те, що позивачка була звільнена за прогули, які вона вчинила до 08 серпня 2012 року.
Як зазначено в наказі, підставою для видання наказу стали акти про неявку на робоче місце. (а.с.63)
Про неявку ОСОБА_1 на роботу відповідачем були складені шість актів (а.с.76-80, 221):
1) від 13 липня 2012 року - про неявку на роботу 13 липня 2012 року;
2) від 31 липня 2012 року - про неявку на роботу з 16 по 31 липня 2012 року;
3) від 07 серпня 2012 року - про неявку на роботу з 01 по 07 серпня 2012 року;
4) від 08 серпня 2012 року - про неявку на роботу 08 серпня 2012 року;
5) від 31 серпня 2012 року - про неявку на роботу з 09 по 31 серпня 2012 року;
6) від 17 вересня 2012 року - про неявку на роботу з 01 по 17 вересня 2012 року.
Враховуючи, що днем звільнення позивачки з роботи є 08 серпня 2012 року, факт відсутності її на робочому місці після вказаної дати до дня видання наказу про звільнення не має юридичного значення, тому складені відповідачем після дати звільнення відповідачки акти (від 31 серпня та 17 вересня 2012 року) не могли бути підставою для її звільнення.
Встановлено, що в період з 14 по 27 липня, з 28 липня по 06 серпня, з 09 по 31 серпня 2012 року включно позивачка перебувала на стаціонарному та абулаторному лікуванні, що підтверджено листками непрацездатності (а.с. 21,22,23).
Період проходження лікування позивачки свідчить про відсутність її на робочому місці з поважних причин, тому її відсутність на роботі в зазначені в листках непрацездатності дні також не можна вважати прогулом без поважних причин.
Згідно з листків непрацездатності позивачка повинна була стати до роботи 07 серпня та 01 вересня 2012 року. День 07 серпня 2012 року був робочим днем (вівторок). Також робочим для позивачки був день 08 серпня 2012 року (середа). День 01 вересня 2012 року був вихідним днем (субота), таким чином, робочим днем був день 03 вересня 2012 року (понеділок).
Представник відповідача, заперечуючи проти позову, пояснив, що позивачка була звільнена за три прогули, які вона вчинила 13 липня, 07 та 08 серпня 2012 року.
Позивачка не заперечувала того факту, що в зазначені дні вона була відсутня на робочому місці, пояснюючи це тим, що 13 липня 2012 року вона не працювала через хворобливий стан, в подальшому вона хворіла та проходила стаціонарне та амбулаторне лікування. Перебуваючи на лікарняному, вона 22 липня 2012 року поштою надіслала відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням. Повторно вона подала таку заяву директору особисто 07 серпня 2012 року, але до роботи вона не була допущена, а наступного дня 08 серпня 2012 року, не зважаючи на подання заяви, вона звільнена не була.
Відповідач не погоджується з тим, що відсутність позивачки на робочому місці була обумовлена поважними причинами а також заперечує факт подання позивачкою заяви про звільнення за власним бажанням.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги в зазначеній частині, колегія суддів вважає, висновок суду першої інстанції про незаконність звільнення позивачка таким, що цілком відповідає обставинам справи з урахуванням доводів обох сторін, а також нормам матеріального права.
Відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення терміну його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Таким чином, крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з'ясування поважності причини його відсутності.
Законодавством не визначено переліку обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин. Тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за п. 4 ст. 40 КЗпП, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази із передбачених ст. 27 ЦПК. При цьому відсутність працівника за станом здоров'я може підтверджуватися не тільки лікарняним листком чи довідкою медичної установи, а й іншими доказами.
Виходячи з вимог ст. 149 КЗпП і Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників і службовців підприємств, установ, організацій від 20.07.1984 № 213, роботодавець або керівник структурного підрозділу повинен вимагати від працівника, який порушив трудову дисципліну, письмових пояснень про таке порушення. І тільки ретельно вивчивши причини прогулу, можна приймати рішення про застосування дисциплінарного стягнення.
Як встановлено судом, причина відсутності позивачки на робочому місці відповідачем не перевірялась, а застосовуючи дисицплінарне стягнення у вигляді звільнення, відповідач виходив виключно з факту прогулу, не встановивши його причину. Це підтверджено актами відповідача та табелями обліку робочого часу, в яких зазначено про відсутність позивачки на роботі по не з'ясованим причинам. Натомість, направлені позивачкою на адресу відповідача рекомендовані листи із заявою про звільнення, відповідачем свідомо не отримувались, хоча на конверті вказаний адресат «ОСОБА_1», яка тривалий час не виходить на роботу. В одному з таких листів позивачкою були направлені також і листи непрацездатності.
Так, з матеріалів справи вбачається, що зареєстрованим місцезнаходженням юридичної особи-відповідача є адреса: м.Луганськ, вул.Ушакова,78. Фактично місцезнаходженням юридичної особи-відповідача є адреса: м.Луганськ, вул.Штеровська,15-Б. За вказаною адресою позивачка неодноразово надсилала рекомендовані листи із заявою про звільнення за власним бажанням:
1) від 22 липня 2012 року про звільнення з 27 липня 2012 року (а.с.9);
2) від 07 серпня 2012 року про звільнення з 07 серпня 2012 року (а.с.10);
3) від 03 вересня 2012 року про звільнення з 07 серпня 2012 року (а.с.13,14).
Вказані листи підприємство відмовилось отримувати, про що свідчать відмітки пошти про повернення листів ОСОБА_1 у зв'язку із закінченням терміну зберігання та у зв'язку з відмовою отримати поштове відправлення.
Не з'ясування обставин відсутності позивачки на роботі та небажання відповідача отримати рекомендовані поштові відправлення, наділсані працівником, не можуть свідчити про те, що ОСОБА_1 не повідомила про свій намір звільнитись за власним бажанням, що є беззаперечним правом працівника. В сукупності ці обставини свідчать про те, що відсутність позивачки на робочому місці 07 та 08 серпня 2012 року була обумовлена поважними причинами, оскільки дії відповідача переконали її в тому, що відповідачем ігнорується її право подати заяву про звільнення.
Що стосується відсутності позивачки на робочому місці 13 липня 2012 року, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що її відсутність була обумовлена незадовільним станом здоров'я, оскільки пояснення позивачки в зазначеній частині підтверджується витягом з історії хвороби, з якого вбачається, що наступного дня позивачка була госпіталізована до стаціонара у зв'язку з погіршенням стану здоров'я. (а.с.24)
У зв'язку з вищевикладеним наказ про звільнення позивачки не можна вважати законним, що також обумовлено і тим, що дата звільнення позивачки не відповідає виимогам законодавства.
Згідно Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказом Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29 липня 1993 року (зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за №110 ), дата звільнення є останнім днем роботи.
Враховуючи, що 08 серпня 2012 року позивачка не працювала, її звільнення з вказаної дати не відповідає законодавству, тобто є незаконним.
Висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для змінити підстави звільнення позивачки відповідає встановленим обставинам справи та нормам матеріального права, виходячи з наступного.
Виходячи зі змісту ст.235 КЗпП України, рішення про зміну формулювання звільнення суд приймає в тому випадку, якщо формулювання причин звільнення є неправильним (тобто таким, що не відповідає фактичним обставинам), або таким, що не відповідає чинному законодавству при відсутності підстав для поновлення на роботі.
Як встановлено судом, позивачка була звільнена з роботи за прогули без поважних причин. До видання наказу про звільнення позивачка неодноразово надсилала відповідачу рекомендованими листами з повідомленням про вручення заяви про звільнення за власним бажанням.
Враховуючи, що звільнення позивачки визнано незаконним, а позивачка не порушує питання про поновлення її на роботі, висновок суду про наявність правових підстав для зміни формулювання причин звільнення позивачки відповідає фактичним обставинам справи та чинному законодавству з огляду на те, що виходячи зі змісту ст.235 КЗпП України прийняття судом рішення про зміну формулювання причин звільнення можливе лише у разі, якщо позивачем заявлено вимогу про визнання звільнення незаконним.
Також не суперечить законодавству рішення суду в частині зміни дати звільнення, оскільки у разі визнання незаконним звільнення працівника, при його небажанні бути поновленим на роботі та подання заяви про звільнення за власним бажанням, суд може змінити дату звільнення. В такому випадку датою звільнення є дата ухвалення судом рішення про визнання звільнення незаконним. Але такі позовні вимоги позивачкою заявлені не були. Натомість, позивачка просила змінити дату звільнення на 03 вересня 2012 року, тобто дату, в яку вона повинна була вийти на роботу після лікування, що законодавству не суперечить.
За таких обставин підстав для зміни чи скасування рішення суду в зазначеній частині колегія суддів не вбачає.
Задовольняючи позов в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку про звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що в день звільнення з позивачкою відповідач не провів повний розрахунок, застосувавши до правовідносин сторін правила ст.117 КЗпП України.
Проте, колегія суддів вважає помилковим застосування до правовідносин сторін ст.117 КЗпП України з огляду на те, що зазначена правова норма підлягає застосуванню виключно у тому випадку, коли не оспорюється звільнення працівника. У разі пред'явленні позову про незаконність звільнення застосуванню підлягає інша норма права - ст.235 КЗпП України, яка передбачає виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо звільнення буде визнано судом незаконним. Проте, така вимога позивачкою не була заявлена.
За таких обставин рішення суду в зазначеній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Задовольняючи позов в частині стягнення з відповідача на користь позивачки допомоги за період тимчасової непрацездатності (про оплату лікарняних листів), суд першої інстанції виходив з того, що оскільки при звільненні позивачки, їй не були оплачені лікарняні листи, то з відповідача підлягають стягненню на її користь допомога по тимчасовій непрацездатності за весь період лікування .
Проте, з таким висновком суду не можна погодитись, оскільки він не відповідає нормам матеріального права.
Як зазначено вище, позивачкою оскаржувалось незаконність звільнення, у зв'язку з чим вимога про стягнення належних при звільненні сум до остаточного вирішення питання про законність звільнення є передчасно заявленою. Крім того, законодавством визначена певна процедура нарахування та виплати соціальної допомоги з приводу тимчасової непрацездатності, на що суд першої інстанції уваги не звернув.
Допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю виплачується Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, обумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 року №2240-III .
Відповідно до Закону України «Про збір і облік єдиного внеску на загальнодержавне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року №2464-VI з 01 січня 2011 року роботодавець повинен відкрити спеціальний розрахунковий рахунок, виключно для перерахування коштів для оплати лікарняних листів з Фонду соціального страхування. Для того, щоб Фонд соціального страхувнаня перерахував із цього приводу гроші для оплати лікарняного листа, підприємство зобов'язане подати відповідну заявку. І лише після здобуття коштів від Фонду соціального страхування роботодавець оплачує лікарняний лист. З першого по п'ятий день лікарняного грошова допомога сплачується за рахунок коштів роботодавця, а далі - виплати нараховуються і виплачуються з бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Сума, що виплачується за лікарняним листком, залежить від страхового стажу працівника та його офіційного заробітку за останні півроку.
За таких обставин, належними відповідачами за вказаною вимогою слід вважати не тільки відповідача, а й відповідне Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування, до якого позов не був заявлений.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
З вказаних вище підстав рішення суду першої інстанції в зазначеній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Відмовляючи в задоволенні позову з вказаної підстави, колегія суддів не дає оцінки обґрунтованості позовних вимог, враховуючи, що це може бути зроблено під час розгляду справи з належними відповідачами, оскільки у зв'язку зі скасуванням рішення з вказаної підстави позивачка не позбавлена права повторного звернення до суду з вказаним позовом до належних відповідачів.
Задовольняючи частково позов в частині стягнення моральної шкоди з відповідача на користь позивачки, суд першої інстанції обмежився посиланням на те, що визначена ним сума 2000 грн. є належним відшкодуванням моральних страждань, яких зазнала позивачка внаслідок порушення її трудових прав.
При цьому суд не вказав, на підставі яких фактів він дійшов такого висновку та якими доказами вони підтверджується, тому рішення суду в зазначеній частині не можна вважати законним та обгрунтованим.
Статтею 237-1 КЗпП України передбачено, що у випадку порушення трудових прав працівника йому відшкодовується моральна шкода, якщо допущені до нього порушення призвели до необхідності прикладати додаткових зусиль для організації свого життя та спричинили інші негативні для працівника наслідки.
В правовій позицій, висловленій в постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі №6-54цс1, зазначено, що ст. 237-1 КЗпП України містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди. За змістом вказаного положення закону передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, з урахуванням специфіки об'єкту яких, завдана моральна шкода може бути відшкодована працівнику у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі. Суд, установивши порушення трудових прав позивача та наявність підстав для покладення на роботодавця відповідальності за завдану працівникові моральну шкоду, повинен застосовувати відповідальність, що передбачена ст. 237-1 КЗпП України.
З матеріалів справи вбачаєься, що беззаперечною є виключно та обставина, що у зв'язку з порушенням трудових прав позивачка була змушена докладати зусиль для відновлення своїх прав, у зв'язку з чим колегія вважає, що позивачка вправі вимагати відшкодування моральної шкоди. Разом з тим, колегія суддів вважає, що заявлений позивачкою розмір такого відшкодування значно завищений та необґрунтований. Зокрема, позивачка обгрунтувала позов в зазначеній частині незаконним недопущенням її до роботи, проте з цим доводом не можна погодитись, оскільки позивачка сама не бажала продовужвати трудові відносини з відповідачем, подавши заяву про звільнення. Також позивачка посилалась на незаконне відсторонення її від роботи, що не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні. Крім того, не заслуговують на увагу доводи позивачки про те, що порушення її трудових прав зі сторони відповідача призвели до неврологічних захворювань, оскільки ці доводи не підтверджені відповідними доказами. Напроти, з історії хвороби вбачається, що на гіпертонічну хворобу позивачка страждає близько семи років, з приводу чого проходила лікування. При цьому колегія суддів приймає до уваги також ту обставину, що позивачка сама не зверталась до відповідача за отриманням трудової книжки, а виявляла наполегливе бажання отримати її поштою, що прямо заборонено законодавством.
Тому, виходячи з обставин справи, представлених позивачкою доказів, враховуючи принципи розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що достатнім та справедливим розміром відшкодування моральної шкоди є її грошовий еквівалент в 300 грн.
У зв'язку з вищевикладеним рішення суду в зазначеній частині підлягає зміні.
У звязку зі зміною рішення суду відповідно до ст.88 ЦПК України підлягає зміні рішення суду в частині розподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 307 ч.1 п.3, 309 ч.1 п.п.3,4, 313-317, 319, 323-325, 327 ЦПК України, колегія суддів, -
ВИРІШИЛА :
Апеляційну скаргу ТОВ «Дистриб'юторська компанія «ДАРЦ» задовольнити частково.
Рішення Жовтневого районного суду міста Луганська від 06 листопада 2013 року змінити.
Скасувати рішення в частині стягнення з ТОВ «Дистриб'юторська компанія «ДАРЦ» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі 17 584 гривень 98 копійок та допомоги з тимчасової непрацездатності в розмірі 2 912 гривні 19 копійок, а всього 19 777 гривень 17 копійок, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Змінити рішення суду в частині стягнення з ТОВ «Дистриб'юторська компанія «ДАРЦ» на користь ОСОБА_1 моральної шкоди - зменшити розмір моральної шкоди з 2 000 гривень до 300 гривень.
Змінити рішення суду в частині стягнення з ТОВ «Дистриб'юторська компанія «ДАРЦ» на користь держави судового збору - зменшити розмір судового збору з 427 гривень 17 копійок до 243 гривень 60 копійок.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення.
Рішення апеляційного суду може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції - Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий суддя: (підпис)
Судді: (підписи)
Згідно з оригіналом
Суддя-доповідач: