Єдиний унікальний номер 235/2573/13-ц Номер провадження 22-ц/775/106/2014

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2014 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого Маширо О.П.

суддів Баркова В.М., Зайцевої С.А.

при секретарі Сачко І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку цивільну справу по апеляціях ОСОБА_1, представника ОСОБА_2, на рішення Красноармійського міськрайонного суду від 17 жовтня 2013 року та додаткове рішення Красноармійського міськрайонного суду від 05 грудня 2013 року; по апеляції державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» на рішення Красноармійського міськрайонного суду від 17 жовтня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

у с т а н о в и в :

До апеляційного суду звернулись представники сторін з апеляційними скаргами на рішення суду, яким позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені частково: суд поновив позивача на роботі на посаді гірничого робітника підземного 2 розряду з повним робочим днем у шахті з 28 березня 2013 року, стягнув з відповідача на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 24 348 грн. 72 коп. та моральну шкоду у сумі 2 000 грн.

У задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та у зв»язку з цим моральної шкоди позивачеві було відмовлено.

Суд також допустив негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на роботі.

Додатковим рішення суду, яке також оскаржив представник позивача, було доповнене рішення суду від 17 жовтня 2013 року посиланням на негайне виконання цього рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше як за один місяць.

Ухвалою суду від 05 грудня того ж року була виправлена арифметична помилка, допущена при розрахунку середнього заробітку, стягнутого судом на користь ОСОБА_2 за час вимушеного прогулу, та розмір цього відшкодування встановлений як 25 455 грн. 48 коп. замість неправильно визначеного у сумі 24 348 грн. 72 коп.

Суд першої інстанції установив, що позивач ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах з відповідачем з 21 липня 2010 року.

Наказом від 21 травня 2012 року, який був уточнений щодо дати звільнення наказом від 24 травня того ж року, він був звільнений з роботи за п.4 ст.40 КЗпП України за прогули без поважної причини, однак рішенням суду від 30 листопада 2012 року, яке набрало законної сили 15 лютого 2013 року, ОСОБА_2 був поновлений на роботі.

26 березня 2013 року ОСОБА_2 був допущений до роботи, а 28 березня знову звільнений за прогули, які мали місце з 11 грудня 2012 року по 26 березня 2013 року.

Судом було встановлено, що рішення суду першої інстанції від 30 листопада 2012 року про поновлення ОСОБА_2 на роботі набрало законної сили 15 лютого 2013 року, а дата, з якої його слід було поновити на роботі, була встановлена додатковим рішенням суду від 22 квітня 2013 року, тому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відсутність позивача на робочому місці з 11 грудня 2012 року по 26 березня 2013 року не є прогулом без поважних причин, оскільки у цей період проводився судовий розгляд справи, що є поважною причиною відсутності працівника на роботі.

Крім того, суд установив, що 10 грудня 2012 року позивач з»явився на підприємство на виклик представника відповідача для поновлення його на роботі, однак виник конфлікт через невірне тлумачення рішення суду в частині дати поновлення на роботі та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тому ОСОБА_2 на порушення вимог закону не був допущений до роботи, він був виведений з території підприємства.

Оскільки ці питання були роз»яснені судом тільки додатковим рішенням суду від 14 березня 2013 року, суд першої інстанції зробив висновок про те, що період відсутності позивача на роботі з 11 грудня 2012 року по 26 березня 2013 року не є прогулом без поважних причин.

Суд першої інстанції також стягнув з підприємства на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з дня звільнення 28 березня 2013 року по день ухвалення рішення суду про поновлення позивача на роботі 17 жовтня 2013 року та моральну шкоду у розмірі 2 000 грн.

Відмовляючи позивачеві у задоволенні його вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи та моральної шкоди у зв»язку з цим, суд першої інстанції виходив з того, що законом не передбачено стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при незаконному звільненні працівника у разі поновлення його на роботі та стягнення у зв»язку з цим середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду у тій частині, якою судом було відмовлено у задоволенні решти вимог позивача, та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, визнати незаконним наказ від 28 березня 2013 року про звільнення ОСОБА_2 з роботи та зобов»язати підприємство внести відповідний запис до трудової книжки позивача, стягнути з підприємства середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з урахуванням часу розгляду справи в апеляційному суді, стягнути середній заробіток на користь ОСОБА_2 за час прострочення повного розрахунку за період з 01 грудня 2012 року по 27 березня 2013 року у сумі 14 756 грн. 80 коп. з розрахунку денного заробітку позивача у розмірі 184 грн. 46 коп. за 80 днів, а також збільшити розмір морального відшкодування до 20 000 грн.

Представник апелянта вважає, що рішення суду є половинчастим, оскільки у позивача без його добровільної згоди не могли виникнути та і не виникли трудові обов»язки ані з моменту проголошення вступної та резолютивної частин рішення суду, ані з моменту доведення до його відома чергового незаконного наказу про поновлення на роботі без дотримання вимог КЗпП України.

Крім того, апелянт вважає, що має бути врахований період апеляційного провадження, а також безпідставно не визнаний часом вимушеного прогулу період з 01 грудня 2012 року по 27 березня 2013 року та не стягнута компенсація за цей час, оскільки вимушений прогул у вказаний період стався з вини відповідача.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення суду представник позивача вказав, що у цьому рішенні суд не визначив порядок виплати позивачеві стягнутих коштів та не конкретизував розмір цього відшкодування; надав підприємству можливість невизначений строк розпоряджатись заробітком позивача та не з»ясував обставини стосовно прав дитини позивача, на утримання якої він сплачує аліменти.

Представник державного підприємства у своїй апеляційній скарзі на рішення суду просить його скасувати та відмовити позивачеві у задоволенні його вимог, оскільки вважає, що рішення є незаконним, таким, що не відповідає вимогам діючого законодавства.

Так, на підставі рішення суду від 30 листопада 2012 року позивач був поновлений на роботі та на його користь був стягнутий середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22 травня по 30 листопада 2012 року.

30 листопада 2012 року на підприємстві був виданий наказ про поновлення ОСОБА_2 на роботі з 22 травня 2012 року, з цим наказом він був ознайомлений 10 грудня того ж року та отримав копію цього наказу. Проте на роботі позивач з»явився тільки 28 березня 2013 року.

Апелянт також вказав, що ніяких поважних причин та відповідних документів на підтвердження поважності причин відсутності на роботі ОСОБА_2 на підприємство не надав.

Крім того, представник підприємства вважає, що розгляд справи у суді не може вважатись поважною причиною відсутності позивача на роботі протягом судового розгляду.

Крім того, оскільки позивач перед звільненням протягом останніх двох місяців не працював та не мав заробітку, середній заробіток за час вимушеного прогулу йому слід було б нараховувати, виходячи з його тарифної ставки у розмірі 141 грн. 60 коп.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги представника ОСОБА_2 на рішення суду та додаткове рішення суду слід задовольнити частково, а скаргу державного підприємства задовольнити, рішення суду та додаткове рішення суду скасувати та відмовити позивачеві у задоволенні його вимог, з таких підстав.

Зі справи вбачається, що позивач ОСОБА_2 був прийнятий на роботу у вугільну компанію гірничим робітником підземним з 21 липня 2010 року (а.с.90-91).

Наказом по підприємству № 1187к від 21 травня 2012 року він був звільнений з роботи за п.4 ст.40 КЗпП України за прогули без поважних причин, а наказом № 615 від 24 травня 2012 року були внесені зміни у попередній наказ від 21 травня стосовно дати звільнення позивача з роботи.

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду від 30 листопада 2012 року ОСОБА_2 був поновлений на роботі, наказ про його звільнення № 1187к від 21 травня 2012 року та наказ № 615 від 24 травня того ж року про внесення змін у наказ № 1187к були визнані незаконними та скасовані. Суд також стягнув з підприємства на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22 травня по 30 листопада 2012 року у сумі 20 843 грн. 98 коп. (а.с.130-131).

Додатковим рішенням того ж суду від 14 березня 2013 року було допущене негайне виконання рішення суду від 30 листопада 2012 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 22 травня по 30 листопада 2012 року у сумі 20 843 грн. 98 коп.; крім того, суд роз»яснив, що рішення суду від 30 листопада 2012 року про поновлення позивача на роботі повинне бути виконане наступного дня після проголошення цього рішення і також підлягає негайному виконанню (а.с.132).

Цим же рішенням позивачеві було відмовлено у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 грудня 2012 року по 20 лютого 2013 року, а також відмовлено у задоволенні вимог про надання ОСОБА_2 документів і відомостей щодо обґрунтування його звільнення.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду від 30 листопада 2012 року було залишене без змін ухвалою апеляційного суду від 15 лютого 2013 року, а 22 квітня 2013 року апеляційний суд залишив без змін також додаткове рішення Красноармійського міськрайонного суду від 14 березня 2013 року (а.с.124).

Після розгляду позовної заяви ОСОБА_2 про поновлення на роботі та проголошення 30 листопада 2012 року місцевим судом вступної та резолютивної частини цього рішення у той же день наказом № 3173к від 30 листопада 2012 року ОСОБА_2 був поновлений на роботі на своїй посаді; були також скасовані накази № 1187к від 21 травня 2012 року та № 615 від 24 травня 2012 року про звільнення позивача з роботи та доручено начальнику відділу кадрів внести відповідні записи про поновлення на роботі у трудову книжку робітника та його особову справу(а.с.106).

ОСОБА_2 був ознайомлений з цим наказом та 10 грудня того ж року отримав його копію, про що свідчить його власноручний підпис та відмітка про отримання наказу, однак до роботи не став (а.с.106 звор.стор.).

На виконання додаткового рішення місцевого суду від 14 березня 2013 року наказом по підприємству від 21 березня 2013 року № 812к був продубльований попередній наказ № 3173к від 30 листопада 2012 року в частині поновлення ОСОБА_2 на роботі, скасування наказів про звільнення та внесенні відповідних записів у трудову книжку і особову справу, а також наказано негайно сплатити позивачеві середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22 травня по 30 листопада 2012 року у загальній сумі 20 843 грн. 98 коп. (а.с.72).

Судом першої інстанції було встановлено, що позивач хоча і був поновлений на роботі наказом від 30 листопада 2012 року, про що він достеменно знав після отримання ним 10 грудня того ж року цього наказу, однак до роботи з 11 грудня 2012 року не став, по 26 березня 2013 року на підприємстві не з»являвся.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зробив висновок про те, що неявка позивача на роботу у вказаний період була з поважних причин, оскільки рішення суду про поновлення його на роботі від 30 листопада 2012 року набрало законної сили тільки 15 лютого 2013 року після оскарження його в апеляційному суді, а додаткове рішення від 14 березня 2013 року набрало законної сили з 22 квітня 2013 року.

Оскільки саме додатковим рішенням суду була визначена дата, з якої ОСОБА_2 слід було поновити на роботі, суд першої інстанції зробив висновок про те, що його неявка на підприємство до 26 березня 2013 року є з поважних причин, бо в цей період проводився розгляд справи різними судовими інстанціями.

Однак з такими висновками суду погодитись не можна, оскільки про своє поновлення на роботі на підставі рішення суду, яке відбулось 30 листопада 2012 року, позивач дізнався 10 грудня того ж року, коли був ознайомлений з наказом про поновлення його на роботі - № 3173к від 30 листопада 2012 року - та отримав копію цього наказу, про що зробив власноручний запис на зворотній стороні цього наказу (а.с.106).

Отже, принаймні з 11 грудня 2012 року позивач ОСОБА_2 вже мав стати до роботи на своїй посаді як поновлений судом, однак він продовжував не виходити на роботу аж до 26 березня 2013 року.

При цьому, ніяких поважних причин своєї відсутності на робочому місці ОСОБА_2 до суду не надав.

Апеляційний суд вважає, що не можна визнати поважними причинами невиходу на роботу продовження судового розгляду справи (апеляційне провадження, розгляд питання про ухвалення додаткового рішення), оскільки продовження розгляду справи різними судовими інстанціями не є перешкодою для виходу на роботу та виконання позивачем його трудових обов»язків.

В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції також посилається на відсутність у рішенні суду від 30 листопада 2012 року дати, з якої ОСОБА_2 слід було поновити на роботі, у зв»язку з чим виник конфлікт між позивачем та представником підприємства. Суд також вказує, що ця дата нібито була роз»яснена додатковим рішенням суду від 14 березня 2013 року.

Натомість наказом по підприємству № 3173к від 30 листопада 2012 року ОСОБА_2 на виконання рішення суду був поновлений на роботі з 30 листопада 2012 року (а.с.106), тому мав стати до роботи, отримавши цей наказ, а наказом № 812к від 21 березня 2013 року на виконання додаткового рішення суду від 14 березня 2013 року дата поновлення позивача на роботі була уточнена та наказано поновити його на роботі з 22 травня 2012 року, тобто з часу звільнення (а.с.72).

Апеляційний суд вважає, що за таких обставин посилання суду першої інстанції на поважність причин невиходу позивача на роботу через невизначення дати такого поновлення є безпідставним, оскільки отримавши 10 грудня 2012 року на руки наказ про поновлення на роботі, позивач повинен був наступного дня стати до роботи, чого він не зробив з невідомих причин.

На думку апеляційного суду не є поважною причиною невиходу на роботу - попри наказ про поновлення на роботі - також посилання суду першої інстанції на конфлікт позивача з представником підприємства щодо як дати, з якої слід поновити працівника на роботі, так і виплати середнього заробітку, оскільки розгляд питання щодо виплати нарахованого судом середнього заробітку за час вимушеного прогулу та уточнення дати поновлення на роботі, а саме: з моменту звільнення - не перешкоджає робітникові стати до роботи, якщо він був поновлений на роботі за рішенням суду та роботодавцем був виданий відповідний наказ.

Не можна також прийняти доводи представника позивача про те, що без сплати Гайдуку стягнутого судом середнього заробітку той не міг вийти на роботу, оскільки вказана підстава теж не може бути поважною причиною невиходу на роботу за наявності наказу про поновлення ОСОБА_2 на роботі.

На підставі викладеного апеляційний суд вважає, що позивач був відсутній на роботі з 11 грудня 2012 року по 26 березня 2013 року без поважних причин, хоча про своє поновлення на роботі з 30 листопада 2012 року він достеменно знав, бо 10 грудня 2012 року отримав відповідний наказ.

За таких обставин заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги відповідача, тому апеляційну скаргу підприємства слід задовольнити, апеляційні скарги представника позивача задовольнити частково, рішення суду скасувати та відмовити позивачеві у задоволенні його вимог у повному обсязі, оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 є безпідставними та не ґрунтуються на законі.

Керуючись ст.ст. 309, 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд

в и р і ш и в :

Апеляційні скарги ОСОБА_1, представника ОСОБА_2, на рішення Красноармійського міськрайонного суду від 17 жовтня 2013 року, додаткове рішення Красноармійського міськрайонного суду від 05 грудня 2013 року задовольнити частково.

Апеляційну скаргу державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» задовольнити.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду від 17 жовтня 2013 року та додаткове рішення цього суду від 05 грудня 2013 року скасувати.

ОСОБА_2 відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: