ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
ПОСТАНОВА
Іменем України
27 лютого 2014 р. (12:42) Справа №801/8079.1/13-а
Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі головуючого судді Кащеєвої Г.Ю., за участю секретаря судового засідання Багдасарян Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського РУЮ в м. Київ Ковальчук Тетяни Петрівни, відділу державної виконавчої служби Оболонського РУЮ в м. Київ третя особа - ОСОБА_3
про визнання протиправними дій.
за участі:
представника позивача - ОСОБА_4, паспорт НОМЕР_1;
представник відповідач - не з'явився;
представника третьої особи - ОСОБА_5, паспорт НОМЕР_2;
третьої особи - ОСОБА_3, паспорт НОМЕР_3;
Обставини справи: ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду АР Крим з адміністративним позовом до Державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції в м. Києві Ковальчук Тетяни Петрівни про визнання неправомірними дій по винесенню постанови № 435/8 від 05.05.2005 року та скасування постанови № 435/8 від 05.05.2005 року.
Ухвалою суду від 19.11.2013 року до участі у справі у якості другого відповідача залучено Відділ державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції в м. Києві, а також у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача залучено ОСОБА_3.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги вимоги, вказавши, що постанова відповідача про накладення арешту на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 порушує права ОСОБА_1, оскільки вона має право на частку спільної сумісної власності, а саме вказаного домоволодіння.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, раніше надав копії документів з виконавчого провадження стосовно примусового виконання виконавчого листа № 2-735 від 07.02.2005 року, виданого Шевченківським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_3 аліментів на користь ОСОБА_6
Третя особа - ОСОБА_3 у судовому засіданні надав пояснення стосовно позовних вимог.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази, які мають юридичне значення для вирішення справи по суті, суд
ВСТАНОВИВ:
Між позивачкою - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 20.10.2000 року було зареєстровано шлюб.
У період браку було придбано майно, а саме будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2.
Право власності на вказаний будинок було зареєстровано за ОСОБА_3.
Реєстрація права власності була здійснена Сімферопольським районним бюро технічної інвентаризації 20.10.207 року на підставі свідоцтва про право власності САВ № 475308 від 13.10.207 року (а.с.39-40).
Згідно свідоцтва про право власності будинок розташований за адресою: АДРЕСА_2 є власністю ОСОБА_3.
Матеріалами справи підтверджується, що шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було розірвано рішенням Залізничного районного суду від 15.03.2012 року.
Позивач зазначає, що при підготовці матеріалів до нотаріального засвідчення угоди купівлі-продажу будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_3 нотаріусом ОСОБА_7 було встановлено, що державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві Ковальчук Тетяною Петрівною постановою № 435/8 від 05.05.208 року на домоволодіння було накладено арешт.
Позивачка ОСОБА_1 вважає, що накладення арешту на будинок, який було придбано подружжям ОСОБА_1 у період шлюбу порушує її права, як одного зі власників об'єкта права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з статтею 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно з статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 355 Цивільного кодексу України визначено поняття і види права спільної власності, а саме: майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.
Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Згідно з статтею 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Відповідно до статті 369 Цивільного кодексу України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.
Стаття 370 Цивільного кодексу України передбачає, що співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.
У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Вимогами статті 372 Цивільного кодексу України передбачено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності передбачено статтею 371 Цивільного кодексу України, а саме те, що кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
Стаття 60 Сімейного кодексу України передбачає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно статті 63 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до статті 68 Сімейного кодексу України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя передбачено статтею 69 Сімейного кодексу України, а саме: дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Згідно з статтею 70 Сімейного кодексу України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя встановлені ст. 71 Сімейного кодексу України, а саме: майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Стаття 73 Сімейного кодексу України визначає порядок накладення стягнення на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, згідно якого за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.
Судом встановлено, що виконавче провадження державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції в м. Києві відкрито на підставі виконавчого листа № 2-735 від 07.02.2005 року, виданого Шевченківським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_3 аліментів на користь ОСОБА_6
Суд вказує, що на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 право власності зареєстроване за ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про право власності.
Суду не надано доказів того, що частка у праві спільної сумісної власності подружжя, була виділена ОСОБА_3 в натурі або за згодою членів подружжя, або за рішенням суду, надане свідоцтво свідчить про одноособове право власності ОСОБА_3 на будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_2.
На підставі викладеного суд вказує, що позивачкою ОСОБА_1 не доведено того, що вона має право на частку спільної сумісної власності, а саме вказаного домоволодіння.
У зв'язку з чим суд вважає, що ОСОБА_1 не є належним позивачем по справі, її вимоги є передчасними, мають превентивний характер.
Згідно з статтею 52 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника, згідно якого звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Згідно з статтею 57 закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем у тому числі шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.
Відповідно до статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на будинок, квартиру, земельну ділянку, інше нерухоме майно фізичної особи проводиться у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник.
У разі звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміщення чи земельну ділянку державний виконавець подає запит до відповідних місцевих органів, що здійснюють реєстрацію та облік майна, про належність такого майна боржнику на праві власності, а також перевіряє, чи не перебуває це майно під арештом.
Після надходження документального підтвердження належності боржнику на праві власності будинку чи іншого нерухомого майна державний виконавець накладає на них арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідних реєстрів в установленому законодавством порядку. Про накладення арешту на будинок чи інше нерухоме майно, заставлене третім особам, державний виконавець невідкладно повідомляє таким особам.
Суд зазначає, що як вже було встановлено раніше право власності на домоволодіння розташоване за адресою: АДРЕСА_2 зареєстроване за ОСОБА_3, у зв'язку з чим дії державного виконавця щодо винесення постанови про арешт вказаного будинку, як власності боржника суд вважає правомірним.
Згідно з статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.
Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.
На підставі викладеного суд вказує, що позивач ОСОБА_1 для захисту своїх прав та законних інтересів має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності на майно, яке їй належить і про зняття з нього арешту.
Крім того, матеріалами позову підтверджується, що постановою державного виконавця Ковальчук Т.П. органу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві від 25.09.2013 року виконавче провадження по примусовому виконанню рішення суду на підставі виконавчого листа № 2-735 від 07.02.2005 року закрито у зв'язку з заявою про направлення виконавчого документу за місцем проживання та реєстрації боржника: АДРЕСА_1. Згідно з постановою про закінчення виконавчого провадження від 25.09.2013 року стягнення по аліментах не проводилось, так як в матеріалах виконавчого провадження відсутня довідка про доходи боржника.
Також судом було отримано лист Реєстраційної служби Сімферопольського міського управління юстиції АР Крим № 390/02/2-10 від 24.02.2014 року з наданням інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав.
Згідно з інформаційною довідкою з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (індексний номер інформаційної довідки 18079376, дата формування 21.01.2014 року) у Єдиному реєстрі заборон об'єктів нерухомого майна відсутні відомості щодо обтяження нерухомого майна, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3.
За сукупністю встановлених судом обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 суд вважає не обґрунтованими та такими що не підлягають задоволенню.
У судовому засіданні 27.02.2014 року оголошена вступна та резолютивна частини постанови, а постанова у повному обсязі складена 01.03.2014 року.
Керуючись ст. ст. 158, 161-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим протягом 10 днів з дня проголошення. У разі проголошення вступної та резолютивної частини постанови або розгляду справи у порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Севастопольського апеляційного адміністративного суду.
Суддя Кащеєва Г.Ю.