ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

05 липня 2006 р.

№ 35/300

Вищий господарський суду України у складі колегії суддів:

головуючого                                    Невдашенко Л.П.

суддів:                                               Михайлюка М.В.

                                                Дунаєвської Н.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Державного підприємства “Селидіввугілля” Відокремлений підрозділ Шахта “Україна”, м. Українськ

на постанову

від 26.01.2006 Донецького апеляційного господарського суду

у справі господарського суду

№ 35/300 Донецької області

за  позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю “Восток Інвест Групп”, м. Луганськ

до	Державного підприємства “Селидіввугілля”, м. Українськ

про	стягнення 19 064,81 грн.

за участю представників сторін:

від позивача –                       не з'явилися

від відповідача –                  не з'явилися

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Донецької області від 16.11.2005 р., яке залишено без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 26.01.2006 р. задоволено частково позов Товариства з обмеженою відповідальністю “Восток Інвест Групп” до Державного підприємства “Селидіввугілля” про стягнення 19 064,81 грн. в т.ч. 12 125,00 грн. –боргу, 2 230,08 грн. –пені, 848,75 грн. –штраф, 894,82 грн. –3% річних, 3 031,25 грн. втрат від інфляції. Стягнуто з відповідача на користь позивача 12 125,00 грн. основного боргу, 894,82 грн. –3% річних, 3 031,25 грн. –втрат від інфляції, 160,51 грн. –витрат по сплаті державного мита, 99,00 грн. – витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Суд мотивував своє рішення тим, що відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, одностороння відмова від зобов'язання не допускається.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Факт заборгованості відповідача, зазначає суд, підтверджується матеріалами справи.

Відповідно до ст. 231 Господарського кодексу України, законом щодо окремих видів зобов’язань може  бути визначений розмір штрафних санкцій, заміна яких за погодженням сторін не допускається.

З умов договору вбачається, що сторони не узгодили даний вид відповідальності, а тому стягнення пені та штрафу є безпідставним.

Оскаржуючи постанову апеляційного суду скаржник просить її скасувати і прийняти нове рішення посилаючись на те, що при винесенні постанови апеляційним судом порушено норми матеріального та процесуального права.

Зокрема, скаржник зазначає, що позивач не оспорює факт пред’явлення рахунку-фактури № СФ-0000022 від 10.12.2001 р. до оплати, який по своїй суті є вимогою про виконання грошового зобов'язання, а тому строк позовної давності сплинув в грудні 2004 року.   

Дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та її повноту, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Між Державним Відкритим акціонерним товариством “Шахта “Україна” (правонаступник Державне підприємство “Селидіввугілля”) (Покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Восток Інвест Групп” (Постачальник)  30.11.2001 р. укладено договір № 257.2001 відповідно до умов якого позивач зобов'язується поставити продукцію, а відповідач зобов'язується її оплатити.

Відповідно до п. 3.1 договору оплата здійснюється по факту поставки перерахуванням грошових коштів на рахунок постачальника у строки, які узгоджені з постачальником, або кредитування товару строком до 2-х місяців за згодою сторін.

Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що сторонами  не узгоджено строків розрахунку за поставлений товар.

Товариство з обмеженою відповідальністю “Восток Інвест Групп” поставило відповідачу –ДВАТ “Шахта “Україна” (правонаступник ДП “Селидіввугілля”) 10.12.2001 р. сталь на загальну суму 19 100 грн., яку відповідач частково повернув 02.07.2002 р. на суму 6 975 грн. Заборгованість відповідача складає 12 125 грн., що підтверджується актом взаєморозрахунків від 24.11.2004 р.

Відповідно до ст. 165 Цивільного кодексу УРСР якщо строк виконання зобов'язання не встановлений  або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред’явлення вимоги кредитором, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання.

   Позивач звернувся до відповідача з претензією від 11.03.2003 № 42, в якій звернувся з вимогою сплатити борг у сумі 12 125 грн..

В свою чергу відповідач претензію не визнав та борг не сплатив.

Суд першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що строк позовної давності не сплинув, оскільки відповідач 02.07.2002 р. повернув частину товару позивачу, зазначена дія свідчить про визнання боргу, а з вимогою сплатити борг позивач звернувся 11.03.2003 р.

Посилання скаржника на те, що при розгляді справи судами не прийнято до уваги рахунок-фактура № СФ-0000022 від 10.12.2001 р.  який по своїй суті є вимогою про виконання грошового зобов'язання,  до уваги не приймається, оскільки в порушення вимог ст. 33 Господарського процесуального кодексу України відповідач не надав суду першої інстанції зазначеного доказу, а тому суд не міг надати належної оцінки зазначеному доказу.

Відповідно до вимог ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано не прийняв додатковий доказ, а саме рахунок-фактуру, оскільки відповідачем не обґрунтовано причин неподання цього доказу суду першої інстанції.

Господарський суд першої та апеляційної інстанції, при винесенні оскаржуваного рішення повно і всебічно з’ясували фактичні обставини справи, дослідили та надали оцінку як доводам позивача так і запереченням відповідача.

В решті касаційна скарга стосується спростування обставин справи, встановлених судом першої інстанції, а також заперечень щодо оцінки судом  наявних у справі доказів, тому судом касаційної інстанції до уваги не приймаються з огляду на  вимоги ч. 2 ст. 1115 та ч. 1, 2 ст. 1117 ГПК України.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновку суду.

З огляду на викладене, Вищий господарський суд України вважає юридичну оцінку, дану Донецьким апеляційним господарським судом обставинам справи такою, що ґрунтується на матеріалах справи та чинному законодавстві і підстав для задоволення касаційної скарги не вбачає.

Керуючись ст.ст. 1115, 1119, 11110 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.01.2006 у справі № 35/300  залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Головуючий, суддя                                                                 Л.Невдашенко

Судді:                                                                                        М.Михайлюк

                                                                                                   Н.Дунаєвська