_________________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 1512/7040/2012

Провадження № 2/520/211/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.03.2014 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Маломуж А.І.

при секретарі - Шепітко П.І., Непомнющого М.М., Шивцової К.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за уточненим позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 "про стягнення грошових коштів" та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 "про визнання недійсним договору позики та акту прийому-передачі грошових коштів" та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 "про визнання недійсним договору позики та акту прийому-передачі грошових коштів", -

ВСТАНОВИВ:

В липні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вимогами до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення з них, як зі спадкоємців померлого ОСОБА_5, заборгованості за договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_5

В якості підстав позову ОСОБА_1 послався на те, що 1 грудня 2006 року він за договором позики передав ОСОБА_5 сто п'ятдесят тисяч доларів США строком до 1 липня 2007 року. У ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, у зв'язку з чим позовні вимоги адресовані спадкоємцям померлого, а саме ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Оскільки спадкоємці померлого відмовились повернути борг, позивач просив стягнути з них з урахуванням індексу інфляції та 3% річних борг у сумі 199848,49 доларів США, що становить 1510845,66 грн.

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду із зустрічними позовами про визнання недійсними договору позики та акту приймання-передачі грошових коштів, укладених між ОСОБА_1 та померлим ОСОБА_5

Зустрічні позови мотивовані тим, що договір позики укладено з порушенням норм Сімейного кодексу України без згоди дружини позичальника, а правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків та вчинений в доларах США, що не передбачено чинним законодавством України.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08.12.2010 року у справі №2-1364/10 в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 було відмовлено повністю. Зустрічні позови ОСОБА_3 і ОСОБА_2 буди задоволені частково, договір позики від 01.12.2006 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_5, був визнаний недійсним, в решті вимог було відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду Одеської області з апеляційною скаргою на зазначене рішення.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28.04.2011 року у справі №22ц-2983/11 апеляційну скаргу ОСОБА_1 було відхилено, рішення Київського районного суду м. Одеси від 08.12.2010 року залишено без змін.

03 січня 2012 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, задовольнити його позов і відмовити в задоволенні зустрічних позовів.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 18 квітня 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 28 квітня 2011 року скасовано, справу передано на новий розгляд суду першої інстанції.

29 травня 2012 року вищевказану цивільну справу прийнято до провадження Київським районним судом м. Одеси.

05 березня ОСОБА_1 в порядку ст. 31 ЦПК України звернувся до суду з заявою про зменшення розміру позовних вимог, якою просив стягнути з ОСОБА_4 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, що проживає за адресою: АДРЕСА_1) та з ОСОБА_3, що проживає за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2, що проживає за адресою: АДРЕСА_2) грошові кошти в сумі 1 458 615 грн. (один мільйон чотириста п'ятдесят вісім тисяч шістсот п'ятнадцять гривень), що в грошовому еквіваленті в іноземній валюті за офіційним курсом НБУ складає 150 000 доларів США, в межах вартості ? частини нежитлових приміщень цокольного поверху, що знаходяться в АДРЕСА_2, та ? частини трикімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а у задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 слід відмовити.

Судом встановлені такі фактичні обставини на підставі пояснень сторін, представлених письмових доказів, результатів проведеної судової експертизи тощо.

1 грудня 2006 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_5 був укладений договір грошової позики, за умовами якого ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 757500 грн., що в еквіваленті в іноземній валюті складало 150000 доларів США, а ОСОБА_5 зобов'язався повернути ОСОБА_1 указані грошові кошти в строк до 1 липня 2007 року. Згідно з п.3.1. договору грошової позики ОСОБА_5 мав повернути позику в гривнях, виходячи з курсу Національного банку України на день розрахунку.

Одночасно з укладенням договору грошової позики ОСОБА_1 передав ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 150000 доларів США, що підтверджується актом прийому-передачі грошових коштів за договором грошової позики від 1 грудня 2006 року, підписаним сторонами договору та ОСОБА_6.

ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто до настання строку повернення позики, ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 від 30.03.2007 року.

Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина. Заповіту померлий ОСОБА_5 не залишив.

ОСОБА_5 перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 22.01.1982 року. На день його смерті вказаний шлюб не був розірваний. Крім того, покійний мав доньку ОСОБА_3.

Згідно зі ст. 1261 ЦК України діти спадкодавця і той з подружжя, який його пережив, мають право на спадкування за законом у першу чергу.

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтею 1282 ЦК України встановлений обов'язок спадкоємців задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено.

У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

Перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 25.11.2005 року придбав у власність нежитлові приміщення цокольного поверху, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, під час зареєстрованого шлюбу подружжям ОСОБА_5 в повному обсязі були сплачені пайові внески за трикімнатну кооперативну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, право власності на яку ОСОБА_4 оформила на своє ім'я вже після смерті ОСОБА_5

Так, з листа ЖБК «Київський-17» вбачається, що квартира АДРЕСА_1, є кооперативною, належала родині ОСОБА_5; пайові внески на указану квартиру сплачені в повному обсязі в 1992 році.

На момент повної сплати пайових внесків на указану квартиру ОСОБА_5 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі.

В 1992 році питання щодо підстав набуття права власності були врегульовані Основами цивільного законодавства Союзу РСР та республік від 31.05.1991 року №2211-I і Законом УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 року № 697-XII.

Згідно зі ст. 12 Закону УРСР «Про власність» праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Статтею 15 указаного закону встановлено, що член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Відповідно до ст. 51 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та республік член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного або іншого кооперативу, інші особи, які мають право на паєнагромадження, які повністю внесли свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, інше приміщення або будівлю, надану у користування, набувають право власності на це майно.

З огляду на норми законодавства, що діяли на момент повної виплати пайових внесків за указану квартиру, право власності на цю квартиру виникло саме з моменту повної сплати пайових внесків членом ЖБК «Київський-17», яким міг бути будь-який з подружжя ОСОБА_2. Незалежно від того, хто саме з подружжя був членом кооперативу, інший член подружжя став співвласником указаної квартири на підставі ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1, з моменту повної виплати пайових внесків в 1992 році стала спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2, внаслідок чого ? цієї квартири після смерті ОСОБА_5 увійшла до складу спадкового майна.

При цьому суд зазначає, що виникнення права власності на указану квартиру ніяким чином не залежало від отримання документу, який засвідчував це право, оскільки отримання правовстановлювального документу не є правочином, на підставі якого виникає право власності на указане в такому документі майно.

Аналогічної позиції з цього питання дотримується Пленум Верховного суду СРСР в своїх постановах №11 від 11.10.1991 року «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду справ по спорам громадян і житлово-будівельних кооперативів» та №20 від 22.12.1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

З огляду на викладене, суд не приймає до уваги доводів представника ОСОБА_2 про те, що ? квартири не увійшла до складу спадщини, оскільки ОСОБА_2 отримала на цю квартиру правовстановлювальний документ на своє ім'я вже після смерті ОСОБА_5

Згідно зі ст. 60 СК України, ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Таким чином, після смерті ОСОБА_5 до складу спадкового майна увійшли ? частини нежитлових приміщень цокольного поверху, що знаходяться в АДРЕСА_2, та ? частини трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1.

Частиною 3 ст. 1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

З матеріалів справи вбачається, що донька ОСОБА_5 ОСОБА_3 проживала разом з батьком на момент його смерті; протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України вона про відмову від спадщини не заявляла. Таким чином вважається, що вона прийняла спадщину як у вигляді ? квартири за адресою: АДРЕСА_1, так і у вигляді ? нежитлових приміщень цокольного поверху, що знаходяться в АДРЕСА_2. Це підтверджується і рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27.11.2008 року у справі №2-6253/08.

03.04.2007 року ОСОБА_4 звернулася до Третьої Одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (спадкова справа №432/2007) і 05.06.2008 року отримала свідоцтво про право на спадщину на нежитлові приміщення цокольного поверху, що знаходяться в АДРЕСА_2, та грошові внески, видане Третьою одеською державною нотаріальною конторою за №4-1819.

Осінню 2007 року донька померлого ОСОБА_5 ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання часток ОСОБА_5 і ОСОБА_2 у спільній сумісній власності на нежитлові приміщення цокольного поверху, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 156 кв.м., на ? за кожним, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 05.06.2008 року, виданого на ім'я ОСОБА_2 в частині ? спадкового майна, визнання за ОСОБА_3 права власності в порядку спадкування на ? частину нежилих приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 156 кв.м.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27.11.2008 року у справі №2-6253/08 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 був задоволений повністю: визначено частки співвласників у спільній сумісній власності - нежитлових приміщеннях кабінету нетрадиційної медицини №505 загальною площею 156 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_2, в рівних долях між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 по ? частини за кожним; визнано частково недійсним свідоцтво про право спадщину за законом на спадкове майно від 05.06.2008 року у вигляді нежитлових приміщень кабінету нетрадиційної медицини №505 загальною площею 156 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_2, видане Третьою Одеською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_4, в частині права власності на ? частини зазначеного майна; визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частини нежитлових приміщень кабінету нетрадиційної медицини №505 загальною площею 156 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_2, в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1.

Враховуючи викладене, відповідачки, як спадкоємці першої черги ОСОБА_5, зобов'язані задовольнити вимоги кредиторів покійного повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Повертаючись до правової оцінки договору грошової позики, укладеному 01.12.2006 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_5, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Ст. 1046 ЦК України встановлено, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Таким чином договір позики є реальним договором і виникнення правових наслідків за цим договором пов'язане виключно з моментом передачі грошей позичальнику.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів або інший документ, який посвідчує передання позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей позичальнику, є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Саме з такої правової позиції виходив Верховний суд України під час ухвалення постанови від 18.09.2013 року у справі №6-63ц13.

В данному випадку доказом укладення договору і отримання ОСОБА_5 грошових коштів в сумі 150000 доларів США є не тільки сам договір грошової позики від 01.12.2006 року, але й підписаний сторонами акт прийому-передачі грошових коштів від 01.12.2006 року.

З урахуванням викладеного, доводи представника ОСОБА_2 щодо безгрошовості указанного договору не приймаються судом до уваги.

Окремо, з цього приводу суд зазначає наступне.

З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця ст. 1051 ЦК надає позичальникові право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

За загальним правилом обставину стосовно передання чи навпаки, непередання грошових коштів або речей, доводить та сторона, яка посилається на таку обставину.

Оспорювання договору позики здійснюється у судовому порядку, на підставі наданих суду будь-яких припустимих доказів, що підтверджують так звану безгрошовість позики в цілому чи у певній частині. Для цього можуть використовуватися письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису тощо.

Якщо договір укладений між фізичними особами і не потребує обов'язкової письмової форми, то підтвердженням отримання грошових коштів або речей є будь-які докази, в тому числі і показання свідків.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (ст. 1051 ЦК України).

Згідно зі ст. 60 ЦПК України обставини щодо безгрошовості договору позики від 01.12.2006 року мали довести відповідачі, але цього ними зроблено не було.

Посилання представника ОСОБА_3 на те, що договір грошової позики від 01.12.2006 року для нього є недійсним, також не приймаються судом до уваги, виходячи зі змісту ст. 204 ЦК України, яка закріплює принцип презумпції правомірності правочину.

Посилання відповідачек на те, що підписи на договорі грошової позики від 01.12.2006 року та акту прийому-передачі грошових коштів від 01.12.2006 року вчинені не самим ОСОБА_5, а іншою невідомою особою, відхиляются судом як не доведені з огляду на наступне.

Згідно з ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 133 ЦПК України встановлено, що особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів. До клопотання про забезпечення доказів додається документ про сплату судового збору.

Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

02 липня 2012 року представники ОСОБА_2 та ОСОБА_5 звернулися до суду з заявою про витребування письмових доказів. Указана заява була мотивовована необхідністю збору документів, які містять підписи, достовірно виконані ОСОБА_5, з метою їх подальшого надання еспертові для проведення відповідних досліджень.

Ухвалою суду від 04.07.2012 року указана заява була задоволена частково.

24.05.2013 року представники ОСОБА_2 та ОСОБА_5 звернулися до суду з заявою про призначення судової почеркознавчої та технічної експертизи документів.

Ухвалою суду від 25.05.2013 року указана заява була задоволена; у справі № 1512/7040/2012 була призначена судова почеркознавча експертиза, проведення якої було доручено Одеському науково-дослідному інституту судових експертиз.

Ухвалою від 04.06.2013 року за клопотанням представників відповідачів суд замінив експертну установу, якій було доручено проведення судової почеркознавчої експертизи, на Київський науково-дослідний інститут судових експертиз Міністерства юстиції України.

09.10.2013 року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз звернувся до суду з клопотанням про надання необхідних матеріалів, погодження умов та терміну проведення експертизи та рахунку (вих.№ 6036/6037/13-33/6038/13-34/6039/13-32,10994-13). В своєму клопотанні експерти вимагали надання оригіналів досліджуваних документів - договору грошової позики від 01.12.2006 року та акту приймання-передачі грошових коштів від 01.12.2006 року, експериментальних зразків відтисків печатки СПД ФО ОСОБА_5, оригіналів документів, в яких у період з листопада 2006 року по серпень 2007 року нанесені відтіски печатки СПД ФО ОСОБА_5, не менш, як по 20-25 документів за різні числа кожного місяця вказаного періоду з якісним їх відображенням.

Крім того, на адресу платників ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був направлений рахунок на оплату вартості проведення експертиз на загальну суму 28556,80 грн.

17.10.2013 року суд звернувся до сторін з вимогою щодо надання необхідних для проведення експертизи документів та оплати рахунку.

Своєю заявою від 05.11.2013 року, яка надійшла до суду 06.11.2013 року, відповідачки погодили умови проведення судової експертизи, але експериментальні зразки відтисків печатки СПД ФО ОСОБА_5 та оригінали документів, в яких у період з листопада 2006 року по серпень 2007 року нанесені відтіски печатки СПД ФО ОСОБА_5, не менш, як по 20-25 документів за різні числа кожного місяця вказаного періоду з якісним їх відображенням, до суду не надали, рахунок, направлений експертною установою на їх адресу, не оплатили.

03.12.2013 року суд отримав від Київського НДІСЕ повідомлення про неможливість надання висновку №6036/6037/13-33/6038/13-34/6039/13-32 від 27.11.2013 року у зв'язку з неоплатою направленного рахунку та незадоволення клопотання експертів.

Згідно зі ст. 146 ЦК України у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Такі дії суду зумовлені тим, що саме особи, які беруть участь у справі, повинні доводити свої вимоги та заперечення. В данному випадку експертиза була призначена за клопотанням відповідачів. Незважаючи на це, відповідачі без поважних причин ухилилися від надання експертам необхідних для проведення експертизи документів, надання яких залежало саме від них, як і ухилилися від сплати направленого на їх адресу рахунку.

Одночасно суд зазначає, що ненадання ОСОБА_1 оригіналів договору грошової позики та акту приймання-передачі грошей зумовлена об'єктивними обставинами щодо неможливості забезпечення в процесі проведення експертизи збереження указаних оригіналів, які є доказами обставин, викладених в позовній заяві. Про це ОСОБА_1 вказав в адресованій на ім'я суду заяві від 16.08.2013 року, яка була отримана судом 19.08.2013 року , вх. 31868.

Натомість, оригінали договору грошової позики та акту приймання-передачі грошей від 01.12.2006 року були надані ОСОБА_1 суду в судовому засіданні та оглянуті судом.

З урахуванням викладеного суд відмовив у визнанні фактів, на з'ясування яких була призначена експертиза.

В судовому засіданні, яке відбулося 05.03.2014 року, представником ОСОБА_2 було заявлено усне клопотання про призначення почеркознавчої та технічної експертизи, з посиланням на те, що письмове клопотання вже є в матеріалах справи.

В задоволенні цього клопотання представнику відповідача було відмовлено з огляду на те, що письмове клопотання відповідача про призначення експертизи від 24.05.2013 року судом вже було розглянуто; ухвалою суду від 25.05.2013 року указана заява була задоволена. З новою письмовою заявою, як це передбачено ст.ст. 133, 134, 143 ЦПК України, відповідачі до суду не зверталися.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно з частиною третьою ст. 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Згідно з п.2.1. договору грошової позики від 01.12.2006 року сума позики була передана ОСОБА_5 строком до 01.07.2007 року.

Пунктом 3.3. договору встановлено, що єдиним підтвердженням повного виконання позичальником своїх зобов'язань щодо повернення суми боргу є відсутність у займодавця оригіналу указанного договору і наявність у позичальника розписки займодавця про відсутність претензій останнього до позичальника з повернення боргу, складеної в присутності свідка.

Наявність у ОСОБА_1 оригіналу договору грошової позики від 01.12.2006 року, який був наданий ОСОБА_1 на огляд суду, та відсутність у відповідачів його розписки свідчить про те, що до цього часу отримана ОСОБА_5 сума позики до цього часу ОСОБА_1 не повернута.

З огляду на викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення з ОСОБА_4 та з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 1 458 615 грн., що в грошовому еквіваленті в іноземній валюті за офіційним курсом НБУ складає 150 000 доларів США, в межах вартості ? частини нежитлових приміщень цокольного поверху, що знаходяться в АДРЕСА_2, та ? частини трикімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, підлягають задоволенню в повному обсязі.

Щодо зустрічного позову ОСОБА_2 суд зазначає, що він не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

За положеннями ст. 65 Сімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Тобто ст. 65 СК України, на яку посилається ОСОБА_2 як на одну з підстав для визнання договору позики недійсним, регулює відносини, які стосуються розпорядження майном, що є в спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на укладення цивільно-правових угод щодо набуття майна, зокрема на отримання позики, оскільки сам по собі договір позики є угодою про отримання у власність грошових коштів.

Оскільки оспорюваний договір позики не є угодою щодо розпорядження спільним майном подружжя, він не потребував письмової згоди іншого з подружжя, а неотримання такої згоди не є підставою для визнання договору позики недійсним.

Не заслуговують на увагу і доводи ОСОБА_2 про порушення сторонами договору позики законодавства, яким регламентується порядок використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України.

Так, відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Таким чином визначення в договорі грошових зобов'язань у іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.

Що стосується посилань ОСОБА_2 на те, що укладений ОСОБА_1 і ОСОБА_5 договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, оскільки отримані ОСОБА_5 гроші були витрачені не інші цілі, ніж ті, що вказані в договорі позики, суд зазначає, що договір позики є реальною угодою і виникнення правових наслідків за цим договором пов'язане не з дотриманням встановлених договором цілей витрачання коштів, а виключно з моментом передачі грошей позичальнику, який підтверджений Актом приймання - передачі грошей від 01.12.2006 року.

Тобто невитрачення отриманих позичальником за договором позики грошових коштів на указані в цьому договорі цілі не впливає на його дійсність. Крім того, з моменту отримання грошових коштів позичальник стає їх власником і має право розпоряджатися ними за власним розсудом, незалежно від того, на які цілі він їх отримав.

Як вже було указано вище, факт передачі грошових коштів від ОСОБА_1 ОСОБА_5 підтверджений матеріалами справи, що свідчить про реальне виконання договору позики його сторонами. Виконання договору позики, в свою чергу, свідчить не тільки про те, що цей правочин був направлений на встановлення цивільних прав і обов'язків, тобто на досягнення певного правового результату, але й про те, що такий правовий результат наступив.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Акт приймання-передачі грошових коштів не є правочином у розумінні частини 1 ст. 202 ЦК України, тобто не є дією, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків сторін. Факт підписання акту прийому-передачі є лише підтвердженням настання правових наслідків, обумовлених відповідним правочином. Враховуючи викладене, акт приймання-передачі грошових коштів взагалі не може бути визнаний недійсним.

Щодо зустрічного позову ОСОБА_3 суд зазначає, що він не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

ОСОБА_3 звернулася до суду з зустрічним позовом про визнання недійсними договору грошової пощики та акту приймання-передачі грошових коштів від 01.12.2006 року з тих підстав, що на момент укладення цього договору та підписання акту приймання-передачі коштів ОСОБА_5 перебував у такому психічному стані коли він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

Частиною 1 ст. 225 встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Для визнання правочину таким, що має дефекти волі і волевиявлення, а врешті і недійсним необхідно встановити наявність хоча б одного з двох факторів, які мали місце в момент вчинення правочину, а саме: щоб вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати своїми діями.

З метою встановлення такого стану громадянина в момент вчинення правочину суд може призначити судово-психіатричну експертизу експертизу. Проте наявність (відсутність) такого стану може бути доведена і іншими допустимими доказами.

Причини стану особи, за якого вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, можуть бути різними: сильне нервове хвилювання, психічний розлад, травма, больовий шок, сильне алкогольне чи наркотичне сп'яніння тощо. Самостійне приведення фізичної особи у такий стан не перешкоджає можливому визнанню укладеного нею правочину недійсним.

Як вказав Пленум Верховного суду України в своїй постанові №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.

Слід зазначити, що під час розгляду справи жодна зі сторін не зверталася до суду ані з клопотанням про призначення судово-психіатричної експертизи, ані з клопотанням про допит свідків на предмет встановлення психічного стану ОСОБА_5 та його поведінки в побуті та на роботі в період укладення оспорюваного договору.

Натомість, під час первісного розгляду справи представником ОСОБА_3 було заявлене клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи. Ухвалою суду указане клопотання було задоволене, у справі була призначена посмертна судово-психіатрічна експертиза.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з акту-листа №958 від 16.10.2009 року указана експертиза не була проведена у зв'язку з ненаданням низки документів, необхідних для її проведення, а саме амбулаторної медичної карти з районної поліклініки, індивідуальної карти амбулаторного хворого Одеського ОПНД, показань свідків про психічний стан ОСОБА_5 та його поведінку в побуті та на роботі в період укладення оспорюваного договору.

Враховуючи викладене, на порушення ст.ст. 10, 60 ЦПК України відповідачки за первісним позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не довели ті обставини, на які вони послалася у зустрічних позовних заявах як на підставу визнання договору грошової позики недійсним.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 208,209,212,213,215 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ :

Уточнений позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 "про стягнення грошових коштів" - задовольнити в повному обсязі.

Стягнути з ОСОБА_4 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, що проживає за адресою: АДРЕСА_1 та з ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_3, що проживає за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2, що проживає за адресою: АДРЕСА_2) грошові кошти в сумі 1 458 615 грн. (один мільйон чотириста п'ятдесят вісім тисяч шістсот п'ятнадцять гривень), що в грошовому еквіваленті в іноземній валюті за офіційним курсом НБУ складає 150 000 доларів США, в межах вартості 1/2 частини нежитлових приміщень цокольного поверху, що знаходяться в АДРЕСА_2, та 1/2 частини трикімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 "про визнання недійсним договору позики та акту прийому-передачі грошових коштів" - відмовити у повному обсязі.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 "про визнання недійсним договору позики та акту прийому-передачі грошових коштів" - відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги на рішення суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя Маломуж А. І.