ВИЩИЙ АдміністративниЙ СУД УКРАЇНИ
______________________________________________________________
01010, м. Київ, вул. Московська, 8
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
“14” лютого 2008р. Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючого Конюшка К.В.
суддів: Ланченко Л.В.
Нечитайла О.М.
Пилипчук Н.Г.
Федорова М.О.
при секретарі: Каліушко Ф.А.
за участю представників:
позивача: Литвиненко В.М., Торяник О.О., Торяник Н.О.
відповідача: Волинцев І.В., Лохоня О.В., Коваленко Л.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного виробничо-комерційного малого підприємства «НАСА» на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 05.07.2005 р.
у справі № 15/101-05
за позовом Приватного виробничо-комерційного малого підприємства «НАСА»
до Сумської міжрайонної державної податкової інспекції
про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,-
В С Т А Н О В И В :
У березні 2005 року Приватне виробничо-комерційне мале підприємство «НАСА» звернулось з позовом до Сумської міжрайонної державної податкової інспекції про (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 01.11.2004р. №0001392310/0 в частині визначення податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 130 000,00 грн., у тому числі: основний платіж – 100 000,00 грн., штрафні (фінансові) санкції в розмірі 30 000,00 грн. та визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 10.01.2005р. №0001392310/1 в частині визначення суми податкового зобов’язання за платежем – податок на додану вартість у розмірі 140 000,00 грн., у тому числі: основний платіж – 100 000,00 грн., штрафні санкції – 40 000,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що ним правомірно сформовано податковий кредит та заявлено до відшкодування податок на додану вартість, оскільки у відповідності до п. 7.1. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» належним чином здійснено купівлю – продаж товару, що підтверджується видатковою накладною, податковою накладною, простим векселем та довіреністю.
Рішенням господарського суду Сумської області від 17.05.2005р. позовні вимоги задоволено. Визнано недійсними податкове повідомлення-рішення від 01.11.2004р. №0001392310/0 в частині визначення податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 100 000,00 грн. та 30 000,00 грн. – штрафних санкцій та податкове повідомлення-рішення від 10.01.2005р. № 0001392310/7 – в частині визначення податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 100 000,00 грн. та 40 000,00 грн. – штрафних санкцій.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05.07.2005р. апеляційну скаргу Сумської міжрайонної державної податкової інспекції задоволено. Рішення Господарського суду Сумської області від 17.05.2005р. у справі № 15/101-05 скасовано та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Приватне виробничо-комерційне мале підприємство «НАСА» оскаржило її в касаційному порядку.
В касаційній скарзі скаржник просить скасувати дану постанову з мотивів порушення судом норм матеріального і процесуального права та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, в вересні - жовтні 2004 року Сумською міжрайонною державною податковою інспекцією проведено позапланову тематичну перевірку правильності визначення сум ПДВ заявлених до відшкодування за липень 2004 року структурним підрозділом Приватного виробничо-комерційного малого підприємства «НАСА» Будівельним управлінням №821.
За результатами проведеної скаржником вказаної вище перевірки відповідачем 21.10.2004 року складено відповідний Акт № 23/010-225.
На підставі вказаного Акту, скаржником 01.11.2004 року прийнято податкове повідомлення-рішення №0001392310/0, яким на підставі п.п. 17.1.3 п. 17.1 ст.17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та п. 1.3, 1.8 ст. 1, п. 4.8 ст. 4, п.п. 7.3.1 п. 7.3, п.п. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» визначено позивачу суму податкового зобов’язання в розмірі 137335 грн., в тому числі: 105643 грн. – основний платіж та 31692 грн. – штрафні (фінансові) санкції.
За результатами неодноразового оскарження позивачем вказаних податкових повідомлень – рішень до Сумської міжрайонної державної податкової інспекції та ДПА у Сумській області, прийняті рішення про залишення без задоволення скарг позивача та прийнято податкове повідомлення – рішення №0001392310/1 від 10.01.2005 року, яким визначено позивачу суму податкового зобов’язання в розмірі 147900,20 грн., в тому числі: 105643 грн. – основний платіж та 42257,20 грн. – штрафні (фінансові) санкції.
Під час проведеної Сумською міжрайонною державною податковою інспекцією зазначеної вище перевірки, на думку податкового органу, встановлено порушення позивачем п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» при формуванні в липні 2004 року податкового кредиту з податку на додану вартість в розмірі 100000 грн., оскільки віднесена позивачем до податкового кредиту зазначена сума ПДВ не є документально підтвердженою, у зв’язку з чим нарахований позивачем ПДВ в зазначеній сумі підлягає зменшенню.
Відповідно до п.п. 7.4.1 п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в чинній редакції на час проведення перевірки) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідно до укладеного між позивачем та Приватною виробничо-комерційною фірмою «ПАК» договору купівлі-продажу від 30.07.2004 року, у власність позивачу передано технічне зерно амаранту. Оплата за вищевказаним договором проведена у вексельній формі, а саме простим векселем №783372784963 від 30.07.2004 року вартістю 600000 грн., що підтверджується актом передачі векселів від 30.07.2004 року. Того ж дня зазначений товар був переданий ПВКФ «ПАК» на відповідальне зберігання.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що факт проведення позивачем господарських операцій з ПВКФ «ПАК» щодо придбання технічного зерна амаранту (далі – товару), вартість якого відноситься до складу валових витрат, підтверджується документально, а саме договором купівлі продажу, видатковою накладною, податковою накладною. Також оскаржуване судове рішення першої інстанції містить висновок про те, що оскільки оплата за отриманий позивачем товар була здійснена векселем, а сума податку на додану вартість, сплаченого при придбанні товару в розмірі 100000 грн., підтверджується документально, а саме податковою накладною, то позивачем вказана сума податку на додану вартість правомірно включена до сформованого ним у липні 2004 року податкового кредиту. Судом першої інстанції також зазначено, що названа податкова накладна відповідає вимогам п.п. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість.
Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони зроблені без повного та всебічного з’ясування обставин справи, ґрунтуються здебільшоголише на факті наявності у позивача податкової накладної, виданої його контрагентом.
На думку суду касаційної інстанції, наявність податкових накладних дійсно є обов’язковою обставиною для визначення правильності формування податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість з бюджету, але не вичерпною.
Згідно пункту 1.8 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість» бюджетне відшкодування – сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв’язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.
Відповідно до п.п. 7.7.1 та п.п. 7.7.3 п. 7.7 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» у разі коли за результатами звітного періоду різниця між загальною сумою податкових зобов’язань, що виникли у зв’язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду та сумою податкового кредиту звітного періоду має від’ємне значення, така сума підлягає відшкодуванню платнику податку з Державного бюджету України протягом місяця, наступного після подачі декларації.
Таким чином, суд касаційної інстанції вказує на те, що право на формування податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість з бюджету виникає лише при фактичній надмірній сплаті податку на додану вартість, а не з самого факту існування зобов’язання з цього податку в цінітовару.
Відповідно до ч. 3 ст.4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі. У разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов’язання щодо платежу за цим договором і виникають грошові зобов’язання щодо платежу за векселем.
Згідно ч. 3 п. 4.8 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» векселі отримані, але не оплачені платником податку, або видані, але не оплачені платником податку, не змінюють сум податкових зобов’язань або податкового кредиту такого платника податків, незалежно від видів операцій, по яких такі векселі використовуються.
Таким чином, вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції не дослідив та не надав належної правової оцінки фактичній сплаті податку на додану вартість при формуванні податкового кредиту у звітному періоді.
Суд апеляційної інстанції, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду, дійшов висновку про те, що позивачем податок на додану вартість, в ціні отриманого ним товару, сплачено не було, у зв’язку з чим і податковий кредит сформований ним у звітному періоді неправомірно.
З вищеназваними висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можливо, оскільки вони ґрунтуються тільки на викладених в судовому засіданні поясненнях представників сторін, а не підтверджені відповідними способами доказування.
Судом апеляційної інстанції при розгляді справи не були враховані приписи частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України щодо здійснення розгляду і вирішення справ в адміністративних судах на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно, частинами 4 та 5 цієї статті на суд покладається обов’язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; зобов’язує суд запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.
Проте, докази фактичної сплати позивачем податку на додану вартість при формуванні ним податкового кредиту у звітному періоді судом не витребовувались та сторонами не надавались.
Окрім того, викладений в Акті довід контролюючого органу про безтоварність господарських операцій взагалі не досліджувався судами першої та апеляційної інстанцій в установленому законодавством порядку.
Але це має безпосереднє відношення для правильного вирішення даного спору по суті, оскільки за змістом частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України правочин, спрямований на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 згаданої статті, є нікчемним.
Частиною 2 статті 215 Цивільного кодексу України визнання судами нікчемних правочинів недійсними не вимагається. А у відповідності з частиною 1 статті 216 цього Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.
Суд касаційної інстанції вважає, що наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997р. № 168/97-ВР необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема, виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для відшкодування податку на додану вартість, якщо податковий орган доведе, що відомості, які містяться в таких документах, не відповідають дійсності, як у випадку не здійснення самих операцій. Також суд в кожному конкретному випадку має перевіряти факт надмірної сплати податку на додану вартість платником, який підлягає встановленню в судовому процесі, як юридичний факт, оскільки з ним Закон пов’язує виникнення права платника податку на отримання бюджетного відшкодування.
Першою та апеляційною інстанціями не було з’ясовано та встановлено, чи сплачувались податки продавцями товару та чи мали операції з реалізації товарно-матеріальних цінностей реальний товарний характер, яким чином перевозився і зберігався товар (чиїм транспортом, за чий рахунок), можливість здійснення господарських операцій з урахуванням віддаленості контрагентів один від одного.
Крім того, згідно з ч. 1 ст.138 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.
Проте, судами всупереч приписам ч.1 ст.138 Кодексу адміністративного судочинства України не встановлено предмет доказування у справі, не зобов’язано податковий орган надати в необхідному обсязі докази на обґрунтування своїх доводів та не витребувано необхідних і достатніх доказів з власної ініціативи.
Відповідно до роз’яснень, які викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 «Про судове рішення» (зі змінами та доповненнями) рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Оскаржувані судові рішення вказаним вимогам не відповідають.
Враховуючи, що судами попередніх інстанцій вищеназвані обставини враховано не було, і це призвело до не обґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов‘язків сторін у даному спорі, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, оскаржувані судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до ч.2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з’ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об’єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції
У Х В А Л И В :
Касаційну скаргу Приватного виробничо-комерційного малого підприємства «НАСА» задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Сумської області від 17.05.2005р. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 05.07.2005р. у справі № 15/101-05 скасувати та направити матеріали справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена з підстав, у строк та у порядку, визначеними ст.ст. 237 – 239 КАС України.
Головуючий(підпис)Конюшко К.В.
Судді
(підпис)
Ланченко Л.В.
(підпис)
Нечитайло О.М.
(підпис)
Пилипчук Н.Г.
(підпис)
Федоров М.О.
З оригіналом згідно
Відповідальний секретар Ф.А. Каліушко