УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №: 22-ц/191/319/14Головуючий суду першої інстанції:Мурзенко М.В.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Романова Л. В.

"03" березня 2014 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в м.Феодосія у складі:

головуючого-судді:Романової Л.В.,

суддів:Моісеєнко Т.І., Редько Г.В.,

при секретарі:Помазан В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи - Житлово-експлуатаційна організація 64 управління начальника робіт Чорноморського флоту Російської Федерації, ОСОБА_8, про вселення, зобов'язання вчинити певні дії, виселення відповідача, відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 21 січня 2014 року,

ВСТАНОВИЛА:

В листопаді 2013 р. ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_7 про вселення її до квартири, виселення відповідача, зобов'язання передати ключі від вхідної двері спірної квартири, відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000 грн.

Позов мотивовано тим, що згідно ордеру № 624 від 05.03.2008, виданого відповідачеві на сім'ю у складі трьох осіб - позивач, як дружина відповідача та її син ОСОБА_8 вселились в квартиру АДРЕСА_1. Позивачка зазначала, що з 2008 р. відповідач створює їй перешкоди у користуванні квартирою. 14.11.2008 р. відповідач спричинив позивачці тілесні ушкодження та неодноразово через суд намагався позбавити її права користування квартирою. Шлюб між сторонами розірвано 25 травня 2009 року. З лютого 2013 р. позивачка позбавлена можливості проживати в спірній квартирі, оскільки відповідач замінив замки на вхідній двері, ключі від яких їй надати відмовляється. Позивач просила вселити її до спірної квартири, виселити відповідача, оскільки внаслідок протиправних дій відповідача проживання в одній квартирі є неможливим. Заходи офіційного попередження та профілактичні бесіди з приводу не допускати порушення діючого законодавства не дали позитивних результатів. Позивачка просила також зобов'язати відповідача передати ключі від вхідної двері, відшкодувати моральну шкоду, що завдана неправомірними діями відповідача, в грошовому вигляді яку вона оцінила в розмірі 10 000 грн.

Ухвалою Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 27.11.2013 р. до участі у справі в якості третьої особи з боку позивача залучено ОСОБА_8, який вступив у справу без самостійних вимог.

Рішенням Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 21 січня 2014 р. позов ОСОБА_6 задоволено частково: ОСОБА_6 вселена до спірної квартири, відповідача зобов'язано передати ОСОБА_6 ключі від вхідної двері спірної квартири. В задоволенні решти заявлених ОСОБА_6 вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

На зазначене рішення суду ОСОБА_6 звернулась з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального права, неповне з'ясування обставин справи та дослідження доказів, помилковість висновків суду, порушує питання про його скасування в частині позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено, зокрема - про виселення відповідача зі спірної квартири та відшкодування моральної шкоди, постановлення нового рішення в цій частині.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи у виселенні відповідача на підставі ст. 116 ЖК України, не врахував роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду УРСР «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12 квітня 1985 року № 2 (п.17). Апелянт вважає, що матеріали справи містять достатньо доказів щодо неодноразових попереджень відповідача органами внутрішніх справ, що є свідченням того, що спільне проживання позивачки у квартирі з відповідачем неможливе. Оскільки після нанесення відповідачем їй тілесних ушкоджень в 2008 р. позивачка відчуває небезпеку та неможливість спільно проживати в квартирі, при цьому, що відповідачем не визнається право позивачки та її сина - ОСОБА_8 на проживання в спірній квартирі, не дивлячись на рішення судів. Ці обставини спричиняють позивачці моральні страждання, однак суд першої інстанції не дав оцінки доказам спричинення моральних страждань та неправомірно відмовив у задоволенні даних вимог.

Згідно вимог частини 1 статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині виселення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено фактів (обставин), за наявності яких закон пов'язує настання певних юридичних наслідків, зокрема виселення відповідача на підставах, передбачених ч.1 ст. 116 ЖК України. Відмовляючи у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди суд вважав невстановленим факт неправомірності дій відповідача, що унеможливлює покладання на останнього такого виду відповідальності як відшкодування моральної шкоди.

З наведеними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, виходячи з наступного.

За правилами ст. ст. 3 - 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Особа, якщо вона вважає своє право порушеним, може звернутись до суду із позовом про захист свого права, але у передбачений законом спосіб. Обравши способом захисту права - виселення відповідача, відшкодування моральної шкоди, позивач за правилами ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Статтею 109 ЖК України передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, встановлених законом.

Згідно ч.1 ст. 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Отже, виселення за ст. 116 Житлового кодексу України - це санкція за порушення правил співжиття, яка застосовується як крайній захід у разі, коли попередження та заходи впливу є безрезультатними.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність обов'язкових умов: систематичне порушення правил співжиття осіб, які проживають разом, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

З матеріалів справи свідчить, що позивачка з лютого 2013 р. не проживає в спірній квартирі. Право користування спірною квартирою визнано за позивачкою, як колишнім членом сім'ї наймача рішенням Феодосійського міського суду від 26.03.2013 р., залишеного без змін Апеляційним судом АРК, яке набрало законної сили 05.06.2013 р. (а.с.13, 15). На час звернення до суду з цим позовом позивачка в спірній квартирі не проживала. Отже сторони в одній квартирі не проживали тривалий час.

Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинків, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

Виходячи з офіційного характеру заходів запобігання й громадського впливу, які мають передувати виселенню наймача без надання іншого жилого приміщення на підставі ст.116 ЖК України, факт застосування заходів запобігання судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, виконавчими комітетами, іншими уповноваженими органами, повинен підтверджуватися письмовими доказами. Одні лише факти звернення до відповідних органів зі скаргами на порушення правил співжиття без застосування заходів впливу цими органами не є підставою для виселення.

Постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 19.11.2008 (а.с.6), про закриття кримінального провадження від 23.04.2013 (а.с.179) не підтверджують вчинення відповідачем дій, які можливо кваліфікувати як порушенням правил співжиття із позивачем.

Із змісту постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 19.11.2008 свідчить, що перевірка дільничним інспектором Феодосійського МВ ГУ МВС України в АРК проводилась одночасно за заявою ОСОБА_6 та за заявою ОСОБА_7. За результатами проведеної перевірки відповідач до адміністративної відповідальності не притягувався.

Крім того, постановою слідчого Феодосійського МВ ГУ МВС України в АРК від 23.04.2013 про закриття кримінального провадження за відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 356 ч.2 КК України (самоправство) встановлено, що на ґрунті неприязних відносин конфлікт між колишнім подружжям є тривалим, із взаємними обвинуваченнями, з повідомленнями про це правоохоронних органів про ймовірні злочинні дії. Постанова слідчого від 23.04.2013 сторонами не оскаржувалась.

З матеріалів цієї справи також вбачається, що правомірність дій відповідача стосовно зміни замка на вхідних дверях спірної квартири перевірялась в межах вищезазначеного кримінального провадження та офіційних попереджень відносно відповідача не виносилось (а.с.95). Разом з тим, позивачка повторно (15.05.2013) зверталась з тим самим питанням до Феодосійського МВ ГУ МВС України в АРК (а.с.93).

При цьому, матеріали справи не містять доказів застосування до ОСОБА_7 заходів запобігання та громадського впливу, що є обов`язковою умовою застосування ст.116 ЖК України.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду та вважає їх правильними оскільки позивачкою не доведено обставин в розумінні ст. 116 ч.1 ЖК України, що відповідач систематично порушував правила співжиття, які роблять неможливим для інших проживання із ним в одній квартирі та застосування до нього заходів запобігання, попередження, громадського впливу, відсутність позитивних результатів.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи щодо не дотримання судом першої інстанції норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи не заслуговують на увагу.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що судом першої інстанції при вирішенні позовних вимог щодо моральної шкоди неправильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.

Зокрема, ч. 1 ст. 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

У п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз'яснено, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема:

- коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень;

- у випадках, передбачених статтями 23,1167 ЦК та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди;

- при порушенні Закону України "Про захист прав споживачів" чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Отже, в даному разі позивачка, яка вважає, що її право на житло порушене, як власник порушеного права може скористатися не загальними нормами цивільного законодавства, а спеціальним законом, який регламентує конкретні правовідносини сторін, зокрема Житловим кодексом України, та нормою цього кодексу якою прямо визначається право на відшкодування моральної шкоди.

При вирішенні цивільних справ суд виходить з поданих сторонами доказів. Згідно з принципом змагальності сторін у цивільному судочинстві кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог і заперечень, крім обставин, які не підлягають доказуванню, що встановлено статтями 60, 61 ЦПК України.

Колегія суддів вважає, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог, з якими вона звернулася до суду за захистом порушеного права, у задоволенні яких їй було відмовлено.

Інші доводи апеляції не спростовують висновків суду і на законність оскаржуваного рішення в частині, що оскаржена не впливають.

Відповідно до ст. 308 ч. 1 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 303, п.1 ч.1 ст. 307, ст. ст. 308, 313-315 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 21 січня 2014 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

Судді:

Романова Л.В. Моісеєнко Т.І. Редько Г.В.