ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

11 липня 2006 р.

№ 16/239

Вищий  господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді                    Кузьменка М.В.,

судді                                        Васищака І.М.

судді                                        Палій В.М.,

розглянувши    касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Моноліт”

на                     рішення господарського суду Дніпропетровської області від 16.02.2006р.

                        та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду

                         від 10.04.2006р.

у справі           № 16/239

за позовом      Товариства з обмеженою відповідальністю “Моноліт”

до                       Товариства з обмеженою відповідальністю “Санта-Фе”

про                         стягнення 49 258,20 грн.,

за участю представників сторін:

від позивача: Горошко Г.О. (довіреність №197юр від 20.12.05),

від відповідача: не з’явився,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю “Моноліт” звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Санта-Фе” і просило суд стягнути з останнього 49 258,20 грн., у тому числі 44 010,83 грн. заборгованості за поставлене відповідно до умов договору від 18.03.2005р. №138/968 пиво та напої, 968,24 грн.  індексу інфляції, 3 676,79 грн.  пені та 602,34 грн. 3% річних.

Відповідач, заперечуючи заявлений позов, посилався, зокрема, на те, що відповідно до пункту 7.3. договору оплата поставленої продукції  здійснюється за передплатою або по факту поставки продукції, тобто строк оплати у договорі не встановлений і зобов’язання відповідача по оплаті продукції за накладними може виникнути лише після пред’явлення позивачем відповідної вимоги.

До ухвалення рішення позивач змінив підстави позову та просить вважати підставою позову факт неоплати відповідачем поставленого товару за накладними від 18.03.2005р. №169212, №169208, від 27.04.2005р. №181192.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 16.02.2006р. (суддя Загинайко Т.В.), залишеним без змін поставою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.04.2006р. (головуючий, суддя Виноградник О.М., судді Коршун А.О., Джихур О.В.) в позові відмовлено.

Рішення та постанова мотивовані тим, що заборгованість у відповідача перед позивачем існує, але вона не є простроченою, оскільки строк виконання зобов’язання щодо оплати поставленої продукції у сумі 44 010,83 грн. у відповідача не настав.

Не погоджуючись з  вказаними рішенням та постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд їх скасувати як такі, що ухвалені  з порушенням норм матеріального  права, а саме ст.ст.252, 253 ЦК України, та стягнути з відповідача 49 258,20 грн. Зокрема, скаржник стверджує про те, що строк виконання зобов’язання відповідача за договором настав наступного дня після поставки продукції позивачем. Висновок суду апеляційної інстанції про необхідність надсилання на адресу відповідача відповідної вимоги спростовується змістом договору з урахуванням ст.ст.252, 253 ЦК України, оскільки надсилання вимоги у даному випадку не є обов’язковим.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами норм матеріального та процесуального права  при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає  задоволенню з таких підстав.

Судами двох інстанцій встановлено, що між сторонами укладено договір №138/968 від 18.03.2005р., відповідно до умов якого постачальник (позивач) зобов’язався поставити, а покупець (відповідач) прийняти та оплатити товар на умовах, в строки та способом, що вказані у цьому договорі та згідно замовлення покупця.

На виконання умов вказаного договору позивач поставив відповідачу пиво та напої на загальну суму 50 210,83 грн. Проте відповідач за поставлений товар розрахувався частково. Заборгованість відповідача перед позивачем становить 44 010,83 грн.

Відповідно до пункту 7.3. договору оплата поставленої продукції здійснюється за передоплатою або по факту поставки продукції.

Відповідно до ст.193 ГК України, суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статями 526, 629 ЦК України встановлено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Абзацом другим частини першої ст.530 ЦК України передбачено, що зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Частиною першою статті 530 ЦК України встановлено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Статтями 251, 253, 253 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Судами двох інстанцій встановлено, з чим погоджується і колегія суддів, що строк оплати сторонами не встановлений.  Позивач не звертався до відповідача з вимогою про оплату товару на суму  44 010,83 грн., тому строк виконання відповідачем зобов’язань щодо оплати поставленого товару, з огляду на положення ч.2 ст.530 ЦК України, не настав.

Посилання скаржника на те, що згідно частини другої статті 252 ЦК України терміни визначаються календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати, а пунктом 7.3. договору передбачено настання такої події –“оплата по факту поставки”, колегія суддів відхиляє, погоджуючись з висновками судів двох інстанцій про те, що згідно ч.1 ст.251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Тобто юридичне значення має саме сплив визначеного проміжку часу, внаслідок якого виникають, змінюються або припиняються цивільні правовідносини. Проте розділом 7 договору не встановлено, і будь-якими іншими доказами позивачем не доведено, що у відповідача виник обов’язок по сплаті саме у певні строки, у розумінні ст.251 ЦК України, як в певний проміжок часу після факту поставки товару.

Положення ч.2 ст. 251 та ч.2 ст.252  ЦК України передбачають, що термін визначається вказівкою на подію, яка повинна неодмінно настати, тобто має об’єктивний характер. Особливість такого визначення терміну полягає у тому, що учасники господарських відносин не знають заздалегідь точної дати його настання.

При цьому, подія у розумінні названих статей –це явища, які хоч і вникають за волею суб’єктів, але розвиваються і проходять незалежно від їх волі.

Враховуючи, що виконання сторонами умов договору щодо поставки товару, залежить виключно від їх волі,  то підстави вважати факт поставки подією, яка неодмінно має настати, відсутні.  

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками судів двох інстанцій про те, що оскільки на момент подачі даного позову інтереси позивача не були порушені, бо строк виконання зобов’язання щодо оплати товару у відповідача не настав, то сума заявлена позивачем до стягнення не є простроченою, а тому не підлягає стягненню.

На підставі встановлених фактичних обставин судами двох інстанцій з’ясовано дійсні права і обов’язки сторін, правильно застосовано матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, правомірно відмовлено у задоволені позову, а тому підстав для скасування або зміни оскаржуваних рішення та постанови колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 –11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Моноліт” залишити без задоволення,  а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.04.2006р. у справі №16/239  - без змін.

Головуючий, суддя                                                            М.В.Кузьменко

Суддя                                                                                І.М.Васищак

          Суддя                                                                                В.М.Палій