УКРАЇНА

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

№201/7556/13ц

Пр.№2/201/83/2014

РІШЕННЯ

іменем України

20 лютого 2014 року м. Дніпропетровськ

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі Нижник І.В.,

за участю представника позивача ОСОБА_1,

відповідача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання угоди дійсною, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом до Відповідачки та просить визнати дійсною угоду про розподіл майна, що є спільною сумісною власністю, підписану між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 08.01.2005 року.

В обґрунтування позовних вимог Позивач у позовній заяві та його представник у судовому засіданні посилаються на те, що 08.01.2005 року між Сторонами у простій письмовій формі було підписано угоду про розподіл майна, нажитого за час спільного проживання у шлюбі. Серед іншого ними було розділено цінне рухоме майно - автомобілі, а також нерухоме майно. Ця угода, підписана ними в простій письмовій формі не була нотаріально посвідчена та зареєстрована належним чином. Відсутність такого посвідчення ставить під сумнів саму угоду, робить її нікчемною, а також робить безпідставним її виконання, в той же час станом на сьогодні підписана угода частково виконана сторонами, а саме: ОСОБА_2 користується житловим будинком по АДРЕСА_1, дачне товариство «Утьос», отримала у власність автомобіль Форд-Мондео, посуд, меблі та інше передбачене угодою майно. Позивач же не отримав узгодженого переліком майна, що викликало необхідність звернення до суду з цим позовом. Позивач звертався із листом до Відповідачки з пропозицією з'явитися до приватного нотаріуса для посвідчення та державної реєстрації угоди. У листі був зазначений конкретний нотаріус, його адреса, час і дата: ОСОБА_5, АДРЕСА_2, 10:00 годин 27 грудня 2012 року. Також було запропоновано повідомити інше місце та час для посвідчення угоди в разі незгоди. Було зазначено про необхідність мати при собі паспорт, довідку про присвоєння ідентифікаційного коду, оригінали документів на транспортні засоби та нерухоме майно. Повторне запрошення до нотаріуса визначало іншу дату посвідчення договору - на 30.01.2013 року. Третє запрошення до нотаріуса - на 26.03.2013 року. Однак всі пропозиції посвідчити угоду були проігнорована Відповідачкою, до нотаріуса у визначені дати вона не з'явилась, будь-якої відповіді не надала, по телефону не передзвонила. Нотаріус склала свідоцтво про знаходження Позивача в приміщенні робочого місця нотаріуса та постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 26.03.2013 у зв'язку з відсутністю Відповідачки. Позивач зазначає, що Сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, відбулося часткове виконання договору, але Відповідачка ухилилася від його нотаріального посвідчення, та, посилаючись на ч.2 ст.220 ЦК України, просить визнати зазначений договір дійсним.

Відповідачка та її представник в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, посилаючись на те, що сумісне майно Сторін, що було спільним майном подружжя, розділене у судовому порядку, рішення про його поділ набрало законної сили, при розгляді справи Позивач намагався застосувати як доказ спірну угоду про поділ майна, але вона не була взята до уваги судом. Окрім того, просили застосувати до позовних вимог строк позовної давності.

Вислухавши пояснення Сторін, дослідивши письмові докази по справі з урахуванням вимог законодавства про їх належність, допустимість та взаємний зв'язок між ними, суд встановив наступні обставини, визначив відповідні до них правовідносини:

Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно ст.59 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Як встановлено в судовому засіданні та підтверджується дослідженими доказами, наданими суду, 11.05.1991 р. Сторони уклали шлюб (а.с.83). Згідно до рішення суду, шлюб розірвано 11.08.2005 р. (а.с.78). 08.01.2005 року між Сторонами у простій письмовій формі було підписано угоду про розподіл майна, нажитого за час спільного проживання у шлюбі. Серед іншого ними було розділено цінне рухоме майно - автомобілі, а також нерухоме майно: будинок по АДРЕСА_3, дачний будинок у садовому товаристві «Утьос» Волоської сільської ради, коробка житлового будинку в АДРЕСА_1. Ця угода, підписана ними в простій письмовій формі, не була нотаріально посвідчена та зареєстрована належним чином (а.с.3). Позивач тричі запрошував Відповідачку до нотаріуса для нотаріального посвідчення цієї угоди: 27.12.2012 року, 30.01.2013 року та 26.03.2013 року (а.с.4-6). Позивач був присутній у нотаріуса 06.03.2013 р. (а.с.7), але Відповідачка не з'явилася, через що нотаріус винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії (а.с.8). 16.11.2005 р. рішенням виконкому Ювілейної селищної ради затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом будинку по АДРЕСА_3, належного Позивачу (а.с.17-19). Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2011 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, свідоцтва про право власності на домоволодіння, було вирішено питання про розподіл будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_3. Зазначеним рішенням визнане право власності на ? частину будинку з господарськими будівлями та спорудами. Визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частину земельної ділянки по АДРЕСА_3. Визнано недійсним в ? частині договір купівлі-продажу від 15.12.2005 року будинку АДРЕСА_3. Визнано недійсним та скасоване рішення Ювілейної селищної ради в частині безкоштовної передачі у приватну власність його сину ОСОБА_6 земельної ділянки площею 0,1301 га по АДРЕСА_3. Визнано недійсним та скасовано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1301 га по АДРЕСА_3 на ім'я ОСОБА_6 (а.с.52-55). Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, було стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за ? частину вартості автомобіля марки Мазда-6, 2003 року випуску, кузов НОМЕР_1 (а.с.59-61). Відповідачкою були придбані та оплачені будівельні матеріали та автопослуги у 1986-1988 році для будівництва садового будинку (а.с.65-73). Автомобіль Форд Мондео визнано власністю Відповідачки та повернутий їй за рішеннями Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська (а.с.77-80). Згідно до інформаційного листа комунального підприємства Дніпропетровського району «Бюро технічної інвкентарізації», інформація про наявність реєстрації права власності на нерухоме майно по АДРЕСА_1 - відсутня (а.с.205).

Правовідносини, що виникли між Сторонами законодавчо врегульовані наступним чином:

Відповідно до ст.69 Сімейного кодексу України, визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Зазначена норма кореспондується з ч.3 ст.368 ЦК, згідно до якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.70 Сімейного кодексу України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Відповідно до ч.1 ст.71 Сімейного кодексу України, якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч.2 ст.72 Сімейного кодексу України, до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч.4 ст.203 ЦК України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ч.2 ст.207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до п.3 ст.208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Відповідно до ч.1 ст.210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до ст.220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.

В даному випадку, спірний договір у порушення вищезазначених законодавчих норм не був нотаріально посвідчений та право власності Сторін за цим договором на нерухоме майно не було після цього зареєстроване у відповідному державному органі. Водночас, питання про розподіл будинку по АДРЕСА_3, який визначений у спірному договорі як спільне майно подружжя, вирішено рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2011 року. Аналогічним чином вирішено питання й про автомобілі, придбаними Сторонами за час шлюбу, тобто це майно розподілено між Сторонами у судовому порядку. Під час розгляду відповідних судових справ у період з 2005 року, Позивач мав можливість наполягати на розподілі сумісного майна подружжя згідно до спірної угоди, але ця угода не була взята до уваги судами. Право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 Підгородне було оформлене на ім'я Відповідачки у 1998 році, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю. На зазначеній земельній ділянці будівель придатних для проживання немає, доказів на спростування цього факту суду не надано, навпаки Дніпропетровське БТІ надало інформацію про відсутність реєстрації нерухомості за вказаною адресою. Земельна ділянка в садовому товаристві «Утьос» Волоської сільської ради виділена Відповідачці під будівництво у 1988 році, ще до реєстрації шлюбу із Позивачем, при цьому Відповідачкою були придбані та оплачені будівельні матеріали та автопослуги у 1986-1988 році, 28.06.1988 року був укладений договір підряду на капітальне будівництво. Дачний будинок на теперішній час не введений в експлуатацію, доказів на спростування цього факту суду не надано. Твердження Позивача про те, що Позивачка отримала за спірною угодою посуд, меблі та інше майно, належними та допустимими доказами не доведене.

Виходячи з викладеного, суд погоджується із зауваженням Позивача, викладеним у його позовній заяві про те, що відсутність нотаріального посвідчення спірної угоди ставить її під сумнів, робить її нікчемною та унеможливлює її виконання. Твердження ж про те, що умови угоди частково виконані Сторонами, суд знаходить недоведеними, у зв'язку з чим застосувати до спірних правовідносин ч.2 ст.220 ЦК України не вбачається можливим.

Що стосується заяви Відповідачки про застосування строку позовної давності:

Відповідно до ст.257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно з п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» від 18 грудня 2009 року № 14, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Тому, з аналізу встановлених судом фактичних обставин в контексті викладених норм законодавства, з прийняттям до уваги того факту, що Відповідачкою було заявлено клопотання про застосування судом до позовних вимог строків позовної давності, з огляду на те, що спірна угода була укладена 08 січня 2005 року, можна зробити висновок, що останній день коли Позивач мав право звернутися за захистом порушеного права є 08.01.2007 р., датою ж звернення Позивача до суду є 02.07.2013 року, тобто через вісім з половиною років. Зазначене вказує на пропуск Позивачем строку звернення до суду з позовною заявою. Виходячи з цього, суд доходить до висновку про те, що Позивачем було пропущено 3 - річний строк на звернення з позовом до суду, що за ч.4 статті 267 ЦК України, є підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому суд виходить з того, що про усі умови договору, у тому числі й спірні, про необхідність нотаріального посвідчення цієї угоди та проведення після цього державної реєстрації права власності на нерухоме майно, зазначене в цій угоді, Позивач дізнався саме у день його підписання - 08 січня 2005 року. Запрошення Позивача на адресу Відповідачки щодо нотаріального посвідчення спірної угоди у 2012-2013 роках, після набрання вищезазначеними судовими рішеннями законної сили про розподіл майна подружжя, вже не має ніякого значення для визначення процесуальних строків.

З огляду на викладене, в задоволенні позову має бути відмовлено.

У відповідність до ст. 88 ЦПК України, судові витрати, понесені Позивачем при зверненні до суду, відшкодуванню не підлягають.

Враховуючи викладене, на підставі ст.69-72 СК України, ст.ст.15, 16, 202, 203, 207-210, 215-217, 220, 257, 261, 267, 626, 627, 638, 639 ЦК України, ст.ст.10,11,15,57-64,88,158,159,212-215 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання угоди дійсною - відмовити.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Суддя С.С. Федоріщев