РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
__________________________________________________________________
Справа №: 22-ц/191/256/14Головуючий суду першої інстанції:Хачикян А.Х.
Доповідач суду апеляційної інстанції:Романова Л. В.
"17" лютого 2014 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в м. Феодосія у складі:
головуючого-судді:Романової Л.В.,
суддів:Моісеєнко Т.І., Редько Г.В.,
при секретарі:Помазан В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Публічного акціонерного товариства «Кіровський комбікормовий завод», треті особи - Кіровська селищна рада АР Крим, ОСОБА_9, про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, визнання недійсними ордерів та виселення, за апеляційною скаргою ОСОБА_10, яка діє в інтересах ОСОБА_7 на рішення Кіровського районного суду АР Крим від 20 грудня 2013 року,
ВСТАНОВИЛА:
В вересні 2013 р. ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ПАТ «Кіровський комбікормовий завод» про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, визнання недійсними ордерів та виселення ОСОБА_7 і ОСОБА_8
Позов мотивовано тим, що згідно ордеру виконавчого комітету Кіровської селищної ради АРК від 15.08.1986 р. батьку позивача - ОСОБА_11 на склад сім'ї, до якої входили: дружина ОСОБА_12 та дочка ОСОБА_9, було виділено квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Після народження позивача ІНФОРМАЦІЯ_1 р. до ордеру було додатково внесено запис про нього, як члена сім'ї. Його батьки виїхали з квартири: в 2000 р. - батько, в 2007 р. - мати, а позивач з сестрою ОСОБА_9 залишилися проживати в квартирі, де зареєстровані проживаючими й на даний час.
В 2006 р. позивач, перебуваючи на військовій строковій службі у Збройних Силах України, дізнався від сестри ОСОБА_9, що в квартиру вселились сторонні особи. З цього приводу після демобілізації в листопаді 2006 р. позивач звертався до прокуратури Кіровського р-ну АРК, повторно в 2011 р. звертався до правоохоронних органів, проте у порушенні кримінальної справи було відмовлено.
Позивач зазначав, що з постанови про відмову у порушенні кримінальної справи в 2011 р. йому стало відомо, що на спірну квартиру було видані ордери: 12.12.2006 - ОСОБА_8, а 25.12.2008 - ОСОБА_7, які зареєстровані в квартирі. З приводу цього позивач просив поновити строк звернення до суду з позовом та зазначав, що він не має іншого житла, просив усунути перешкоди в користуванні жилим приміщенням шляхом зобов'язання відповідачів передати йому ключ від квартири АДРЕСА_1, визнати недійсними видані відповідачам ордери та виселити ОСОБА_7 і ОСОБА_8 з зазначеної квартири.
Рішенням Кіровського районного суду АР Крим від 20 грудня 2013 р. позов ОСОБА_6 частково задоволено, усунено ОСОБА_6 перешкоди у користуванні квартирою шляхом зобов'язання ОСОБА_7 передати ключ від вхідної двері квартири; визнані недійсними ордери; виселено ОСОБА_7 зі спірної квартири; в задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
На зазначене рішення ОСОБА_10, яка діє в інтересах ОСОБА_7, звернулась з апеляційною скаргою, в якій порушує питання про скасування рішення суду, як прийнятого з порушенням норм процесуального права, не правильним застосуванням норм матеріального права, та висновками, які не відповідають обставинам справи, апелянт просила прийняти нове рішення - про відмову у задоволенні позову.
В апеляційній скарзі апелянт ОСОБА_10 зазначає, що суд необґрунтовано визнав, що ОСОБА_6 не пропущений строк позовної давності, оскільки в позовній заяві позивач особисто зазначав, що про порушене право дізнався в 2006 р. Апелянт вважає, що суд першої інстанції помилково визнав факт постійного проживання позивача у спірній квартирі до 2005 р., що спростовується актом інвентаризації будинку від 16.10.2003. За вказаним актом було встановлено, що в квартирі мешканців не має. Крім того, суд при прийнятті рішення не звернув уваги, що відповідачка ОСОБА_7 проживає у спірній квартирі разом з неповнолітнім сином ОСОБА_14, про що свідчить акт обстеження від 25.07.2013, та оскаржуваним рішенням порушуються права неповнолітнього. Також суд не прийняв до уваги, що згідно ордеру № 23 від 15.08.1986 батько позивача та члени його сім'ї мали право на вселення не до цілої квартири АДРЕСА_1, а лише до однієї кімнати під літ. «б» вказаної квартири (площею 12,61 кв.м). Оскільки ордер, що виданий Кіровським міжрайонним комбікормовим заводом 15.08.1986, а позивач народився лише ІНФОРМАЦІЯ_1 р., зазначене свідчить, що останній на час видачі ордеру не міг бути віднесений до складу сім'ї при видачі ордеру. Апелянт вважає, що позивач втратив право користування квартирою з листопада 2006 р., коли демобілізувався з військової служби та не вселився до спірної квартири. Крім того, апелянт посилається на те, що у справі задоволені вимоги щодо двох відповідачів, а судові витрати судом покладені на одну відповідачку - ОСОБА_7, що є порушенням норм процесуального права та підлягає скасуванню.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши пояснення апелянта, позивача ОСОБА_6 та третьої особи ОСОБА_9, дослідивши матеріали справи, оглянувши відмовний матеріал № 137 Кіровського РВ ГУ МВС України в АРК, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно вимог частини 1 статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Разом з тим, в силу частини 3 статті 303 ЦПК апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, за даними ОСББ «Дзержинець-1» та РВ ГУДМС України в АРК в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_6 - з 1987 р., ОСОБА_9 - з 1986 р., ОСОБА_8 - з 2006 р., ОСОБА_7 - з 2008 р. Діти в квартирі не зареєстровані та не проживають (а.с. 21-22, 97-98).
Позивач ОСОБА_6 та третя особа ОСОБА_9 на підставі ордеру від 15.08.1986 № 23, виданого у встановленому законом порядку набули право користування жилим приміщенням, зокрема ОСОБА_6 - з ІНФОРМАЦІЯ_1 р. (а.с.4-6).
З матеріалів справи також вбачається, що 12 вересня 1997 року Кіровська районна державна адміністрація АР Крим прийняла розпорядження № 1052-р щодо переведення гуртожитку міжгосподарського комбікормового заводу, яке складається з окремих квартир, в жилий фонд (а.с. 60).
Рішенням виконавчого комітету Кіровської селищної ради АР Крим № 15 від 30 січня 1998 року визнано за ВАТ «Кіровський комбікормовий завод» право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 59). Однак п. 3 рішення Кіровської селищної ради АР Крим № 133 від 28 травня 1999 року, вищевказане рішення скасоване (а.с. 61 зв.).
Також судом встановлено, що право комунальної власності на багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_1, окрім приватизованих квартир, 19.10.2011 р. зареєстровано за територіальною громадою смт. Кіровське у особі Кіровської селищної ради (а.с.53). Відомостей про те, що зазначене свідоцтво скасовано чи оскаржене - матеріали справи не містять.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини у справі щодо наявності у позивача ОСОБА_6 невтраченого права користування житловим приміщенням та виходив з наявності у позивача права вимагати усунення перешкод в здійсненні ним права користування квартирою, оскільки його житлові права порушені та підлягають відновленню.
З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають вимогам закону та матеріалам справи.
Згідно зі ст. 129 ЖК України ордер є підставою для вселення на жилплощу, після якого особа набуває право користування жилим приміщенням. Позбавлення такого права або виселення особи можливе лише з підстав, передбачених законом, зокрема, статтями 59, 72, 107, 109 ЖК України. Виключно з підстав і в порядку, передбачених законом, може здійснюватись обмеження права користування жилим приміщенням (ч. 3 ст. 9 ЖК України).
Згідно зі статтею 58 Житлового кодексу України ордер є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Відповідно до статті 59 Житлового кодексу України ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановивши, що відповідачам - ОСОБА_8 і ОСОБА_7 були видані ордери на жиле приміщення в спірній квартирі, право на яке мав ОСОБА_6 та ОСОБА_9, а ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення, на підставі ст. 59 Житлового кодексу України дійшов обґрунтованого висновку щодо визнання недійсними ордерів № 14 від 12.12.2006 року, виданого на ім'я ОСОБА_8 та № 3 від 25.12.2008 року - на ім'я ОСОБА_7.
Колегія суддів погоджується з висновком суду, який правильно ухвалив рішення про задоволення позову в цій частині, оскільки докази того, що відповідачі отримали право користування житловим приміщенням на відповідній правовій підставі у справі відсутні.
В засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_10 пояснила, що ОСОБА_7 (відповідачка у справі) є її дочкою, яка ніколи не знаходилась у трудових відносинах з Кіровським комбікормовим заводом, не знаходилась на обліку, як особа, що потребує поліпшення житлових умов, а ордер на спірну квартиру на ім'я ОСОБА_7 в 2008 р. був виданий керівником Кіровського комбікормового заводу ОСОБА_8 (відповідачем у справі) саме за проханням ОСОБА_10, яка раніше працювала на посаді коменданта гуртожитку, де знаходиться спірна квартира. Сама вона також проживає в цьому гуртожитку.
Наведене підтверджує висновок суду про те, що ордер на квартиру АДРЕСА_1 був виданий ОСОБА_7 в порушення установленого законом порядку.
Проте, судова колегія вважає такими, що заслуговують на увагу доводи апеляції в частині не врахування судом того, що на підставі ордеру від 15.08.1986 № 23, виданого батьку позивача на вселення з членами сім'ї, вони мали право на вселення до однієї кімнати - літ. «б» (площею 12,61м2) квартири АДРЕСА_1, оскільки на той час будинок мав статус гуртожитку.
Зазначене підтвердив позивач в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, визнавши, що в квартирі сім'я займала одну кімнату (12,61 м2), друга кімната в квартирі після її вивільнення була передана їх сім'ї, але без належного документального оформлення.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, дійшовши висновку, що право позивача на користування житловим приміщенням у квартирі підлягає відновленню не вирішив питання, із застосуванням ст.10 ч.4 ЦПК, щодо вселення позивача в житлове приміщення, право користування на яке він має.
Крім того, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про виселення відповідача ОСОБА_8, мотивуючи тим, що останній на спірній житловій площі не проживає та не проживав.
За матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_8 зареєстрований проживаючим в спірній квартирі з 19.12.2006 р. по цей час.
Виходячи з положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік, реєстрація місця проживання - це внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання особи із зазначенням адреси (ст.3) та однією з підстав зняття з реєстрації є наявність рішення суду, що набрало законної сили, про виселення особи (ст.7).
Посилання апелянта на те, що позивач втратив право користування житловим приміщенням колегія суддів вважає неспроможними, оскільки матеріали справи не містять даних щодо втрати позивачем цього права у встановленому законом порядку.
Згідно з частиною 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При вирішенні цивільних справ суд виходить з поданих сторонами доказів. Відповідно до ст. ст.10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім обставин, які не підлягають доказуванню за правилами ст. 61 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Разом з тим, апеллянт не надала будь-яких доказів на спростування висновків суду щодо відсутності підстав для застосування наслідків пропуску строку позовної давності звернення до суду за захистом порушених прав.
З матеріалів проведеної Кіровським РВ ГУ МВС України в АРК перевірки обставин, викладених в заяві ОСОБА_6 від 25.01.2011 р. (відмовний матеріал №137) вбачається, що підстави та процедура отримання ордерів відповідачами були порушені, а ОСОБА_6 після демобілізації у листопаді 2006 р. із Збройних Сил України мав намір проживати в спірній квартирі, але його не впустили до квартири, про що він заявляв до правоохоронних органів. З останніх постанов органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи в 2011 р. позивачеві стало відомо про відповідачів, які отримали ордери та зареєстровані у спірній квартирі.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не містить доказів, які б свідчили про наявність обставин, що дійсно мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Однак, в силу частини 3 статті 303 ЦПК апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, тому колегія суддів вважає необхідним змінити рішення суду, доповнивши резолютивну частину оскаржуваного рішення стосовно виселення ОСОБА_8 зі спірної квартири та вселення ОСОБА_6 в кімнату під літ. «б» площею 12,61 кв.м. в квартирі АДРЕСА_1.
Таким чином, у зв'язку із необхідністю доповнити резолютивну частину рішення суду першої інстанції згідно з пунктом 4 частини 1 ст. 309 ЦПК України, оскаржуване рішення підлягає зміні, в тому числі й щодо розподілу судових витрат, які відповідно до положень ч.1 ст.88 ЦПК України, підлягають відшкодуванню за рахунок відповідачів ОСОБА_7 і ОСОБА_8 на користь позивача в рівних частках.
Керуючись ст. 303, п.3 ч.1 ст. 307, ст. ст. 309, 313 - 314, 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії, -
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_10, яка діє в інтересах ОСОБА_7 задовольнити частково.
Рішення Кіровського районного суду АР Крим від 20 грудня 2013 року змінити.
Доповнити резолютивну частину рішення Кіровського районного суду АР Крим від 20 грудня 2013 року наступним.
Виселити ОСОБА_8 з квартири АДРЕСА_1.
Вселити ОСОБА_6 в кімнату під літ. «б» площею 12,61 кв.м. в квартирі АДРЕСА_1.
Змінити рішення суду в частині розподілу судових витрат. Стягнути у відшкодування судового збору з ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 по 114,70 грн. з кожного.
В іншій частині рішення Кіровського районного суду АР Крим від 20 грудня 2013 року залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.
Судді:
Романова Л.В. Моісеєнко Т.І. Редько Г.В.