Єдиний унікальний номер 243/12036/13-ц

Номер провадження 2/243/328/2014

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 лютого 2014 року Слов'янський міськрайонний суд Донецької області в складі:

головуючого судді Якуша Н.В.

при секретарі Дручиніної О.О.

за участі:

позивача - ОСОБА_1

представника відповідача - ОСОБА_2

розглянувши у судовому засіданні в залі суду міста Слов'янська цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Акцент - Банк», за участю третьої особи - ОСОБА_3, про визнання кредитно-заставного договору недійсними,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом до ПАТ «Акцент-Банк», в якому просив визнати кредитно-заставний договір №ACPYRC21170008 від 21 серпня 2008 року, укладений між ЗАТ «Акцент-Банк» та ОСОБА_3 недійсним.

Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 21 серпня 2008 року між ЗАТ «Акцент-Банк» та її чоловіком ОСОБА_3 було укладено кредитно-заставний договір, на укладання якого вона, як дружина позичальника, своєї письмової згоди не надавала. Вказувала на те, що укладений договір виходить за рамки дрібного побутового правочину, містить в собі елементи застави, оскільки в ньому є посилання на предмет застави, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що є їх спільним з чоловіком місцем мешкання, а тому її згода дружина повинна була бути обов'язковою.

В судове засідання позивач ОСОБА_1 позовні вимоги. підтримувала в повному обсязі, просила їх задовольнити. Додатково пояснювала, що грошові кошти по договору від 21 серпня 2008 року були отримані її чоловіком для придбання меблів. Зазначала, що із договору від 21 серпня 2008 року вбачається, що товар та /або інше майно позичальника є предметом застави. Максимальний розмір вимоги, яка забезпечується предметом застави складає 31789,80 грн., а сам предмет застави знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а тому на її думку це є кредитно-заставний договір. Звертала увагу суду, що положення постанови Пленуму ВССУ від 30 березня 2012 року не розповсюджується на вказані правовідносини, оскільки вони виникли до моменту прийняття цієї постанови. Крім того вказувала, що ЗАТ «Акцент-банк» порушив вимоги інструкції при заповненні заяви позичальника.

Представник відповідача ПАТ «Акцент-Банк» - ОСОБА_2, яка діє на підставі довіреності №24-О від 16.01.2014 року в судовому засіданні заперечувала проти позовних вимог ОСОБА_1 Погоджувалась, що договір від 21 серпня 2008 року, який був укладений між ОСОБА_3 та ЗАТ «Акцент-Банк», містить в собі ознаки кредиту

та застави, проте у банку не має наміру звертатися до позичальника для звернення стягнення на предмет застави. Крім того, не заперечувала, що предмет застави не був конкретно визначений, а зазначення максимального розміру вимоги, яка забезпечується предметом застави та складає 31789,80 грн. пояснювала встановленням кредитоспроможності позичальника ОСОБА_1 та не змогла пояснити чому була визначена сама така сума. Просила суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Третя особа - ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився, повідомлявся про місце і час розгляду справи належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Суд, вислухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи і дослідивши надані докази, у межах заявлених позовних вимог (ст. 11 ЦПК України) установив наступне.

Зі Статуту ПАТ «Акцент-Банк» слідує, що ПАТ «Акцент-Банк» є правонаступником ЗАТ «Акцент-Банк», створено і діє згідно із Законами України «Про акціонерні товариства», «Про банки і банківську діяльність», є складовою частиною банківської системи України, є універсальним, здійснює свою діяльність на території всієї України та може здійснювати свою діяльність за її межами. Статут погоджено Національним Банком України 14 червня 2012 року та проведену державну реєстрацію.

Таким чином, судом встановлено належність відповідача по справі.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, що також визначено ст. 3 ЦПК України.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно із положеннями ч.3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Звертаючись до суду, позивач посилалась на те, що Кредитно-заставний договір від 21 серпня 2008 року виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений між відповідачем та її чоловіком без отримання її погодження, що є порушенням ст. 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), а тому є недійсним.

Із матеріалів справи вбачається, що 16 липня 1988 року між позивачем та ОСОБА_3 було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 (а.с.6).

Відповідно до матеріалів справи вбачається, що 21.08.2008 року між ЗАТ «Акцент-Банк» та ОСОБА_3 (Позичальник) був укладений кредитний договір № ACPYRC21170008 на придбання товару, згідно до якого банк був повинен надати позичальнику кредит у сумі 17215,54 гривен на строк 36 місяців з 21.08.2008 року по 20.08.2011 року, який складається з страхового платежу у розмірі 660,54 грн., одноразової винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1505 грн., щомісячної винагороди в сумі 309,88 грн., 15050 грн. потрібно було перерахувати на поточний рахунок № 26004053603076 в Краматорській філії «ПриватБанк», МФО 335548, ЗКПО НОМЕР_1 з призначенням платежу: «Перерахування коштів згідно з рахунком-фактурою № 207 від 21.08.2008р., у т.ч. ПДВ 2508,33 грн.». Позичальник був зобов'язаний з 20 по 25 число кожного місяця надавати Банку грошові кошти (Щомісячний платіж) у сумі 883,05 грн. для погашення заборгованості за кредитом. Зазначений договір підписаний ОСОБА_3 та представником банку.

Отже, за своєю суттю як випливає з вимог чинного законодавства, між третьою особою та відповідачем було укладено саме кредитний договір.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що умовами договору також було передбачено, що товар та/або інше майно Позичальника є предметом застави та відповідно до п. 2.3, 2.4, 2.5 Умов забезпеченням зобов'язань. Інформація про товар (його найменування, вартість, заводський номер) визначені у супроводжувальних документах на товар, копії яких додаються до Заяви позичальника… Предмет застави знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.5).

Застава - це один із видів забезпечення виконання зобов'язання (ст. 546 ЦК України), правочин щодо якого вчиняється у письмовій формі (ст. 547 ЦК України).

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про заставу» застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання кредитно-заставного договору № ACPYRC21170008 від 21 серпня 2008 року, який був укладений між ЗАТ «Акцент-Банк» та ОСОБА_3, недійсним у зв'язку з відсутністю її згоди, як дружини, суд розглядає через призму існування основної угоди - кредитного договору, який містить в собі елементи договору застави.

Аналізуючи договір № ACPYRC21170008 від 21 серпня 2008 року в частині посилань позивача на те, що даний договір повинен був бути укладений за її згодою, оскільки виходить за межі дрібного побутового, а меблі, які ОСОБА_3 мав намір придбати за рахунок грошей, що отримав від банку, були б їх спільною сумісною власністю, а наданий кредит повинен бо повертатися за рахунок заробітної плати кожного з подружжя, яка є спільною сумісною власністю подружжя, суд зазначає наступне.

Як роз'яснено в п. 25 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" при оспорюванні кредитного договору чи договору поруки, застави/іпотеки іншим із подружжя суди мають виходити з такого.

Положення статті 65 СК України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для другого із подружжя, а лише для позичальника, як сторони договору (частина 1 статті 1054 ЦК України).

Таким чином, у даному випадку та у розумінні ч. 1 ст. 1054 ЦК України кредитом є надання коштів у позику, що є одним із видів фінансової послуги, а не угодою щодо розпорядження спільним майном подружжя, яка потребує письмової згоди іншого із подружжя.

Доводи позивача про необхідність застосування до зазначених правовідносин сторін положення ст. 65 СК України безпідставні, оскільки ця норма регулює відносини, які стосуються розпорядження майном, що є в спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на укладення цивільно-правових угод щодо набуття майна, зокрема на отримання кредиту, оскільки сам по собі кредитний договір є угодою про отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для позивача, а лише для позичальника як сторони договору.

Позивач не є стороною у зобов'язанні, а надання нею згоди на отримання кредитних коштів не покладає на неї солідарного обов'язку перед кредитором. Оскільки, сторонами кредитного договору є боржник (третя особа) та кредитор (відповідач) і в даному договорі не передбачено, що даний кредитний договір породжує зобов'язання для третіх осіб, суд

вважає, що в силу ст.511 ЦК України, зобов'язання не створює обов'язку для ОСОБА_1

Крім того, доводи позивача про те, що погашення кредиту здійснюється за рахунок спільних коштів сім'ї, не впливають на характер визначених судом правовідносин, оскільки укладення кредитного договору одним із подружжя не породжує обов'язків у другого подружжя.

Таким чином, з вищевикладеного вбачається, що в даному випадку будь-якої згоди позивача на отримання позичальником кредиту не потрібно, у зв'язку із чим підстави для визнання кредитного договору недійсним саме з цих підстав - відсутні.

Посилання позивача щодо неможливості використовувати положення постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" у зв'язку з тим, що вона була прийнята після укладання оспорюваного договору, суд вважає безпідставними, оскільки роз'яснення Пленуму Верховного Суду України виконують роль субсидіарних тлумачень, які служать для суддів додатковими орієнтирами з питань застосування норм права, тобто є самостійними джерелами права, які застосовуються незалежно від часу виникнення правовідносин, а тому і розповсюджуються на правовідносини, які виникли до часу здійснення відповідних роз'яснень.

Аналізуючи договір № ACPYRC21170008 від 21 серпня 2008 року саме в частині умов, що стосуються застави, суд прийшов до наступного.

Відповідно до положень Закону України «Про заставу» застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Відповідно до ст.4 Закону України «Про заставу» предметом застави можуть бути майно та майнові права.

Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернуто стягнення.

Предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладання договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором.

Відповідно до ст. 584 ЦК України у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майно тощо).

Відповідно до ст. 41 Закону України «Про заставу» договір застави товарів в обороті або у переробці повинен індивідуалізувати предмет застави шляхом зазначення знаходження товарів у володінні заставодавця чи їх розташування в певному цеху, на складі, в іншому приміщенні або іншим способом, достатнім для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмета застави.

В даному випадку, як вбачається з умов укладеного між сторонами договору від 21 серпня 2008 року, місце знаходження предмету застави було визначено за адресою: АДРЕСА_1, проте конкретно визначений предмет застави не був, тобто ідентифікувати його неможливо.

Передбачена умовами договору інформація про товар (його найменування, вартість, заводський номер), яка повинна бути визначена у супроводжувальних документах на товар, копії яких повинні додаватися до Заяви позичальника - відсутня, про що не заперечували як позивач, так і представник відповідача.

Отже, відповідно до пояснень позивача та представника відповідача в залі суду, суд не

отримав однозначної відповіді, що саме було предметом застави відповідно до договору № ACPYRC21170008, будь яких додаткових документів з приводу визначення предмету застави між ОСОБА_3 та представником ЗАТ «Акцент-банк» складено та підписано не було.

Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність конкретно визначеного предмету застави за кредитним договором № ACPYRC21170008 від 21 серпня 2008 року, який б належав на праві спільної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як подружжя, що в свою чергу свідчить про відсутність досягнення згоди щодо істотної умови договору застави, як опису предмета застави.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

П.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладання (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача, тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Таким чином, суд встановив, що по суті договір застави взагалі не укладений.

Щодо самої згоди, на відсутності якої наполягав позивач в частині надання в заставу спільного майна, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин, підготовленого суддею Верховного Суду України - не є розпорядженням майном подружжя й укладання договору застави. Проте суду слід звертати увагу на положення ст. 578 ЦК, згідно з якою майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Той самий висновок міститься в п. 25 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", де зазначено, що при оспорюванні договору застави (іпотеки), суд має враховувати положення статті 578 ЦК, згідно з якими майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою іншого з подружжя, який у разі пред'явлення позову про звернення стягнення на таке майно має бути залучений до участі у справі.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про заставу» (в редакції, яка була чинна на час укладання договору) майно, що перебуває у спільній власності, може бути передано в заставу тільки за згодою всіх співвласників.

Відповідно до ст. 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Системний аналіз зазначених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі укладення одним із подружжя договору про заставу майна, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, другий з подружжя повинен надати згоду на укладення такого договору.

Відповідно до ч.3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які

потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

В даному випадку вести мову про обов'язкову письмову згоду ОСОБА_1 не має можливості, оскільки ані в умовах договору ані в судовому засіданні не було встановлено яке саме майно було віднесено до предмету застави, а тому неможливо однозначно вирішити в якому саме вигляді вимагалась надання згоди другого з подружжя

Тому виходячи з цього, суд приходить до висновку, що елементи застави, які були складовою кредитного договору № ACPYRC21170008 від 21 серпня 2008 року не призвели до настання правових наслідків для обох сторін правочину, бо сам по собі договір застави в межах кредитного договору є неукладеним, а тому сам кредитний договір не може бути визнаний недійсним з підстав на які посилається позивач, а саме відсутність згоди її, як дружини, при укладанні ОСОБА_3 цього договору з посиланням на заставу їх спільного майна, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

Інших підстав для визнання договору № ACPYRC21170008 від 21 серпня 2008 року недійсним позивач не заявляла.

Щодо посилання позивача на доведеність укладання саме кредитно-заставного договору між ОСОБА_3 та представником ЗАТ «Акцент-банк», оскільки про це є зазначення в рішеннях суду першої та апеляційної інстанції, які були долучені до матеріалів справи та набули законної чинності, суд ставиться критично, оскільки по-перше, вони спростовуються самими рішеннями, в яких в їх мотивувальних частинах зазначалось, що між ОСОБА_3 та ЗАТ «Акцент-Банк» був укладений кредитний договір № ACPYRC21170008 від 21 серпня 2008 року (а.с.46, 50, 57, 67), а по-друге, сама суть дійсно укладеного договору була досліджена судом і аналізуючи докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку про те, що по суті договір застави взагалі не укладений.

Згідно з вимогами ч. ч. 1, 2, 3 ст. 10 Цивільно-процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно з положеннями ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, суд, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості дійшов висновку, що заявлені вимоги ОСОБА_1 про визнання договору недійсними є необґрунтованими, тому не підлягають задоволенню.

На підставі ст. 65 СК України, Пленуму ВССУ № 5 від 30 березня 2012 року"Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" та, керуючись 5, 60, 61, 213, 214, 215, 216 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Акцент - Банк», за участю третьої особи - ОСОБА_3, про визнання кредитно-заставного договору недійсними - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі в 10 -денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Особи, які брали участь, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення складено 13 лютого 2014 року.

Суддя Н.В. Якуша