АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Апеляційне провадження №22-ц/796/2742/2014 Головуючий в 1 інстанції - Волкова С.Я.

Доповідач - Желепа О.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2014 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого Желепи О.В.

суддів Кабанченко О.А., Рубан С.М.

при секретарі Онищенко О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2013 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4, третя особа: Служба у справах дітей Печерської районної у м. Києві державної адміністрації про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення, -

Заслухавши доповідь судді Желепи О.В., пояснення відповідача, представника позивача та третьої особи, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач ОСОБА_2 18.09.2013 р. звернулася до суду із зазначеними вимогами, просить усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належною їй квартирою шляхом виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із кв.АДРЕСА_1.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на підставі договору дарування від 17.09.2008 р. є власницею зазначеної квартири, дану квартиру їй подарував її батько ОСОБА_5, проте обмежена у здійсненні свого права власності, оскільки у квартирі проживає вдова останнього, разом із нею у квартирі також проживає онук відповідачки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, який перебуває під її опікою.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23.12.2013 року в задоволені позову - відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.

В скарзі посилалася на те, що рішення є необґрунтованим та незаконним. Вказував на те, що судом не враховано того, що постійне перебування в квартирі відповідача 1 та відповідача 2 перешкоджає позивачеві користуватись та розпоряджатись квартирою на власний розсуд, на що позивач має законне право як її власник. Відповідач 1 не дає можливості позивачу входити до квартири, проживати в ній, користуватися квартирою в особистих цілях, вчиняти будь-які інші дії щодо квартири. Крім того між позивачем та відповідачем 1, внаслідок сталої негативної поведінки відповідача 1, склалися недружні особисті стосунки. Відповідач 1 та відповідач 2 не є, та ніколи не були членами сім'ї позивача. Відповідач 1 вселилася у квартиру як член сім'ї колишнього власника ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3. А відповідач 2 вселився в квартиру, в якості члена сім'ї відповідача 1. Таким чином, після припинення права власності ОСОБА_5 на спірну квартиру відповідач 1 втратила право користуватися нею. В зв'язку з припиненням у відповідача 1 права користування Квартирою, похідне право відповідача 2 на користування квартирою також є припиненим. Згоди на користування квартирою відповідачем 1 та відповідачем 2 позивач не надавала. Між відповідачами та позивачем не було укладено жодної угоди щодо квартири, жодних домовленостей щодо квартири між ними також не було. Тому жодних правових підстав для володіння та користування квартирою відповідач 1 та відповідач 2 не мають. Зазначив, що суд першої інстанції в порушення ст. 212 ЦПК України жодним чином не оцінив докази, що були надані позивачем, а відповідно, і не навів мотивів, чому вони не були враховані ним при винесені вказаного рішення.

Представник позивача доводи скарги підтримав.

Відповідачка та представник третьої особи заперечували проти задоволення апеляційної скарги.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення в цій частині, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, на підставі договору дарування, 17.09.2008 р. посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, трикімнатна кв.АДРЕСА_1 загальною площею 59,7 кв.м., житловою площею 44,6 кв.м., належить на праві власності позивачці ОСОБА_2, договір зареєстровано в реєстрі нотаріальних дій за №1081, 10.02.2009 р. - Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.

Надана суду довідка Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Печерський-4» свідчить про те, що в спірній кватирі зареєстрована відповідачка ОСОБА_3, поселилася та була зареєстрована за зазначеною адресою 27.03.1993 р. у якості члена сім'ї власника житла ОСОБА_5, який помер у м. Києві ІНФОРМАЦІЯ_3

Розпорядження Печерської районної у м. Києві держадміністрації №1261 від 10.10.2005 р. свідчить про те, що райдержадміністрація на підставі ст.ст.243,244 СК України, Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України №34/166/131/88 від 26.05.1999 р., враховуючи, що мати малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_4, батько малолітнього ОСОБА_8 засуджений на довічне позбавлення волі (вирок Апеляційного суду м. Києва від 17.02.2003 р.), звернення ОСОБА_3, відповідно до пропозицій опікунської ради (протокол №8 від 6.09.2004 р.), призначила ОСОБА_3 опікуном малолітнього онука ОСОБА_4

Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що інститут виселення особи з житлового приміщення передбачений ст.ст.109-117 ЖК УРСР. Разом з тим у вказаних нормах законодавства не передбачений порядок виселення, який може бути застосований до ОСОБА_3, ОСОБА_4 за умови, що вони проживають у спірній квартирі та вселились туди на законних підставах.

Виходячи з наявних у справі та досліджених судом першої інстанції письмових доказів, вищенаведені обставини, які суд вважав встановленими є доведеними.

Згідно ст. 150 ЖК Української РСР та ч.1 ст.383 ЦК України громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Відповідно до ст. 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно ч. 2 ст. 64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки.

Відповідачем у справі не оспорюється те, що він не є членом сім'ї позивача та вона не надавала йому згоди на користуватися належною їй на праві власності квартирою.

З врахуванням вищезазначених положень закону вбачається, що право користування членів сім'ї власника квартири кореспондується та є похідним від права власності на квартиру.

Відповідно до ст. 156 ЖК України та 405 ЦК України право члена сім'ї власника будинку, який не є його співвласником на користування цим будинком обумовлено наявністю сімейних відносин із власником і спільним із ним проживанням у цьому будинку. Відповідно до вимог ч.2 ст. 405 ЦК України члени родини власника житла, які проживають разом з ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону. Член родини власника житла втрачає право користування житлом при відсутності члена родини без поважних причин понад одного року, якщо інше не встановлено домовленістю чи законом.

З наявних у матеріалах справи письмових доказів (а.с. 8) вбачається, що відповідач ОСОБА_3 зареєстрована у спірній квартирі з 27.03.1993 року, що підтверджує її право користування цим майном, оскільки реєстрація це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

За відсутності спору саме реєстрація, проведена у встановленому законом порядку, є документальним підтвердженням права особи користуватися житлом, за адресою якого ця особа зареєстрована - з обмеженням терміну такого користування (тимчасово) чи без обмеження терміну такого користування (постійно).

Таким чином, відповідачі, як особи, що мають право користування спірною квартирою, не можуть бути виселені з неї без наявності установлених законом підстав.

Відповідно положень ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом закріплене, зокрема, у ст. 405 ЦК України. Відповідно до положень указаної норми члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Законом, на який зроблено посилання в ч.1 ст.405 ЦК, не може бути Житловий кодекс. Застосування положень Житлового кодексу до цих відносин не виключається. Але переважно перед нормами Житлового кодексу підлягають застосуванню норми, сформульовані в главі 32 Цивільного кодексу. Це обумовлене тим, що для регулювання відносин між власником житла та членами його сім'ї законодавець у ЦК України 2003 року (набув чинності з 1 січня 2004 року) використав правову конструкцію (сервітут), яка раніше до цих відносин не застосовувалася.

В силу сервітуту право користування житлом надається членам сім'ї власника житла, які проживають разом з ним.

Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту. Але за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім'ї повинен вносити плату за користування помешканням за комунальні послуги. Цей висновок відповідає частині четвертій ст. 156 та 162 ЖК.

Водночас за правилом ч.2 ст. 406 ЦК сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

До таких обставин можна було б віднести: систематичне руйнування чи псування колишніми членами сім'ї власника належного останньому житлового приміщення або використовування житла не за призначенням; систематичне порушення колишніми членами сім'ї власника житлового приміщення правил співжиття та етичних норм, що робить неможливим для власника проживання з ними у одній квартирі чи в одному будинку; невиконання колишніми членами сім'ї власника угоди про плату за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі); необхідність для власника у використанні належного йому жилого приміщення в будинку (квартирі) для проживання членів його сім'ї за умови неможливості спільного проживання з колишніми членами сім'ї.

Враховуючи наведене, якщо колишній член сім'ї власника житлового приміщення зареєстрований та проживає у цьому житловому приміщенні і внаслідок певних обставин створює власнику перешкоди у здійсненні права власності, права власника можуть бути поновлені шляхом задоволення його позовних вимог про припинення права на користування квартирою (припинення сервітуту) на підставі ст. 406 ЦК України та виселення особи з житлового приміщення, право користування яким вона втратила.

Відповідно до встановленого ст. 11 ЦПК принципу диспозитивності цивільного судочинства суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст. 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Виходячи з того, що вищезазначений Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом із тим одну з таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

В даному конкретному випадку у своїй позовній заяві представник позивача заявив вимоги про зобов'язання відповідачів не чинити власнику майна - кв.АДРЕСА_1, перешкод у користуванні та розпорядженні цим майном шляхом виселення відповідачів з указаної квартири (а.с. 5).

Позовні вимоги про припинення права відповідачів на користування спірною квартирою (припинення сервітуту - ст. 406 ЦК України) в рамках даної справи позивачем не заявлялись.

За таких обставин, суд першої інстанції вірно виходив з того, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду є необґрунтованим та незаконним колегія суддів не приймає, оскільки в обраний позивачем спосіб захисту своїх порушених прав, а саме: усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення не може бути задоволений, оскільки підлягає захисту в інший спосіб.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи доведені.

Рішення суду першої інстанції ухвалене без порушення норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20-ти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий: Судді: