УКРАЇНА
Господарський суд
Житомирської області
_________________________________________
______________________________________________________________________
10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
від "22" січня 2014 р. Справа № 906/1636/13
Господарський суд Житомирської області у складі:
судді Соловей Л.А. ,
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1;
ОСОБА_2 - адвокат;
ОСОБА_3 - адвокат;
від І відповідача: Левицький І.М. - директор;
Філімончук Г.М., довіреність №92 від 28.11.2013р.;
від ІІ відповідача: не з'явився;
розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Житомирі справу
за позовом ОСОБА_1 (м.Київ)
до 1) Товариства з обмежною відповідальністю "Геозвягель" (м.Новоград-Волинський)
2) ОСОБА_6 (м.Новоград-Волинський)
про визнання недійсним договору позики від 30.01.2013р. та застосування наслідків недійсного правочину шляхом стягнення 11000,00грн.
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" та ОСОБА_6 про визнання недійсним договору позики від 30.01.2013р., укладеного між відповідачами, та застосування наслідків недійсного правочину шляхом стягнення з ОСОБА_6 (відповідач-2) на користь ТОВ "Геозвягель" (відповідач-1) 11000,00грн. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що директор ТОВ "Геозвягель" ОСОБА_4 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності під час укладання Договору позики від 30.01.2013р., діяв всупереч вимог Статуту товариства, без згоди загальних зборів учасників товариства, чим порушив корпоративні права позивача на управління товариством та отримання доходів (дивідендів) від господарської діяльності, оскільки відповідно до п.16.3 Статуту товариства у директора ТОВ "Геозвягель" обмежені права щодо укладання правочинів на суму більше 50% статутного капіталу товариства. Вважає, що укладення директором Товариства правочинів на суму більше 1000,00грн. потребує рішення його Вищого органу - загальних зборів учасників Товариства.
Позивач та його представники в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві, письмових поясненнях від 14.01.2014р. та додаткових письмових поясненнях від 22.01.2014р. (а.с.2-5;75-77;129).
Представники першого відповідача проти позову заперечують з підстав, викладених у письмових поясненнях від 16.12.2013р. та від 09.01.2014р. (а.с.50-52;79-80), в яких зокрема, посилаються на пункт "і" частини п'ятої ст.41 і ст.59 Закону України "Про господарські товариства", відповідно до яких до компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю віднесено затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Вказує, що зазначеними статтями передбачено лише затвердження договорів, а не надання згоди на їх укладення, тому сам лише факт не затвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання його недійсним, про що також зазначено і в п.3.5. Постанови Пленуму ВГСУ №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів недійсними". Пунктом 15.10 статуту ТОВ "Геозвягель" до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства віднесено прийняття рішення про укладення правочинів на суму, що перевищує 50 відсотків балансової вартості активів товариства за даними останньої фінансової звітності. Отже, на думку відповідача, для визначення суми правочинів, затвердження яких відноситься до виключної компетенції товариства, статут передбачає в якості критерію балансову вартість активів, а не розмір статутного фонду. Для цих цілей саме показник розміру майна товариства використовується в законі (ч.2 ст.98 ЦК України, п.22 ч.2 ст.33 Закон України "Про акціонерні товариства"). Розмір статутного фонду товариства є фіксованою сумою вкладів засновників та учасників господарського товариства (ч.1 ст.87 ГК України), тому цей показник не відображає матеріального та фінансового стану товариства і не може використовуватись для визначення значного правочину чи розміру відчуження майна товариства.
Зазначає, що у відповідності із фінансовим звітом суб'єкта малого підприємництва станом на 01.01.2013р. балансова вартість активів ТОВ "Геозвягель" становила 221,7тис.грн. Сума договору позики склала 11000,00грн., що є значно меншою ніж 50% балансової вартості активів. Таким чином, ні на момент укладення договору позики від 30.01.2013р., ні за наслідками його виконання, директором товариства встановлені статутом обмеження повноважень на вчинення правочинів перевищені не були.
Посилаючись на вказане, ТОВ "Геозвягель" просить суд в позові відмовити.
Крім цього, представники відповідача в судовому засіданні зазначили, що учасник товариства не наділений суб'єктивним правом здійснення повноважень власника майна товариства, він може брати участь в управлінні товариством в порядку, визначеному законом та установчими документами, тому укладення товариством спірного договору позики не є порушенням прав учасника. Вказали, що метою діяльності товариства є отримання прибутку від господарської діяльності. Зазначили, що за результатами діяльності товариства, позивачу сплачено значну суму дивідендів, на підтвердження чого надали відповідні докази.
Необхідно відмітити, що відповідач, заперечуючи проти позову посилався також на непідвідомчість даного спору господарським судом, що вбачається із поданого клопотання відповідача про припинення провадження у справі (а.с.79), в якому, зокрема, зазначено, що оскільки однією із сторін в цій справі є фізична особа, яка не є учасником товариства, то в силу положень ч.4 ч.1 ст.12 ГПК України та роз'яснень Постанови Пленуму Верховного суду України дана справа не підвідомча господарським судам і як наслідок провадження по справі повинно бути припинено.
Суд вважає безпідставним вказане клопотання відповідача та відмовляє в його задоволенні з огляду на наступне.
Підпунктом 1.1. п.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 визначено, що з урахуванням приписів статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) справи зі спорів, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, розглядаються господарськими судами за одночасної наявності двох умов: якщо ці спори виникають з цивільних (частина перша статті 1 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України) або господарських (стаття 3 Господарського кодексу України, далі - ГК України) відносин, у тому числі з корпоративних, та суб'єктний склад сторін спору відповідає вимогам статті 1 ГПК).
Згідно п. 51 Постанови Пленуму ВГСУ №13 від 24.10.2008 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" законом не передбачено право акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва. На цій підставі господарським судам належить відмовляти акціонерам (учасникам) господарського товариства в задоволенні позову про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених господарським товариством. Спори цієї категорії є п і д в і д о м ч и м и (підсудними) господарським судам незалежно від їх суб'єктного складу на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК, я к щ о акціонер (учасник) господарського товариства о б ґ р у н т о в у є відповідні п о з о в н і в и м о г и п о р у ш е н н я м його к о р п о р а т и в н и х п р а в.
При цьому у справі №5023/5570/12 ВГСУ погодився з висновками апеляційного господарського суду про те, що незалежно від суб'єктного складу учасників судового процесу спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ТОВ та фізичною особою, у зв'язку з порушенням його корпоративних прав на підставі п.4 ч.1 ст. 12 ГПК України є підвідомчим господарському суду. Аналогічна правова позиція викладена в постановах ВГСУ у справах №8/152-10/3, №5002-24/6172-2010, №7/51, №5021/2032/2011, №15/61.
За вказаного, оскільки позовні вимоги обґрунтовано саме порушенням корпоративних прав позивача, то даний спір н е з а л е ж н о від с у б ' є к т н о г о с к л а д у сторін, підлягає розгляду в господарському суді.
Другий відповідач в судове засідання не з'явився, ухвали господарського суду від 11.11.2013р., 02.12.2013р. та 16.12.2013р. направлені на відомі суду адреси відповідача, повернуті поштовим відділення з відміткою: "за закінченням терміну зберігання" (а.с.64-74;125-128).
Відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання. Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
З урахуванням викладеного, господарський суд вважає, що відповідача-2 було належним чином повідомлено про час та місце розгляду справи, проте, своїм правом приймати участь в судовому засіданні останній не скористався.
Відповідно до абз.1 п.3.9.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 визначено, що у випадку нез'явлення в засідання представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Враховуючи наведене, суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи по суті без участі представника відповідача-2, за наявними матеріалами справи відповідно до ст.75 ГПК України.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, господарський суд
ВСТАНОВИВ:
З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" засноване фізичними особами учасниками ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (а.с.90-91).
Згідно із п. 8.1 Статуту ТОВ "Геозвягель", для забезпечення діяльності товариства за рахунок вкладів учасників створюється статутний капітал у розмірі 2000,00грн. Частка кожного з учасників складає 50%, що становить 1000,00грн.
Метою діяльності товариства є отримання прибутку від господарської діяльності товариства (п.6.1 Статуту).
Так, 30 січня 2013 року Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" (позикодавець) в особи директора ОСОБА_4, що діє на підставі Статуту, з одного боку, і ОСОБА_6 (позичальник), укладено Договір позики (а.с.53), за умовами якого позикодавець надає позичальнику безпроцентну поворотну споживчу позику на власні потреби в розмірі, встановленому п.2.1. даного договору, а позичальник зобов'язаний повернути позику позикодавцю в повному обсязі. Сума споживчої позики згідно п. 2.1. Договору становить 11000,00грн.
Відповідно до п.3.1. Договору, видача позики здійснюється в касі позикодавця і оформляється видатковим касовим ордером не пізніше 01 лютого 2013р.
Датою повернення позики є 30 січня 2014 року (п. 4.1. Договору).
Сума позики підлягає поверненню шляхом її зарахування на поточний рахунок позикодавця ч и внесення до каси підприємства (п. 5.2. Договору) .
Згідно п.7.1 Договору, він діє до повного виконання позичальником своїх зобов'язань за договором.
Матеріалами справи підтверджено, що згідно видаткового касового ордеру (а.с.54) 30.01.2013р. гр.ОСОБА_6 було видано позику у розмірі 11000,00грн., яку останнім станом на 04.10.2013р. було повернуто (а.с.109-112) в касу підприємства, що узгоджується з приписами п.5.2 Договору і свідчить про виконання позичальником своїх зобов'язань за договором позики та про припинення його дії станом на вказану дату.
Перевірку взаємовідносин відповідачів, у тому числі, за укладеним договором позики від 30.01.2013 року проведено Новоград-Волинською ОДПІ Головного управління Міндоходів у Житомирській області Міністерства доходів і зборів України, про що складено акт від 26.09.2013р. №628/22-00/37808277 (а.с.29-49).
Позивач вважає, що укладеним договором порушено його к о р п о р а т и в н і права н а у п р а в л і н н я товариством т а н а о т р и м а н н я д о х о д і в (дивідендів) від господарської діяльності, оскільки, на думку позивача, укладення директором ТОВ "Геозвягель" правочинів на суму більше 1000,00грн. потребує рішення загальних зборів учасників товариства. Також зазначає, що загальні збори щодо прийняття рішення про укладання Договору позики від 30.01.2013р. не проводились, а сума позики за угодою склала 11000,00грн., що перевищує 50% статутного капіталу товариства.
Зважаючи, що підставами для визнання недійсним Договору позики та застосування наслідків його недійсності позивач вказує порушення його права, як учасника Товариства на участь в управління справами Товариства та на отримання дивідендів, слід зазначити наступне.
У відповідності до ч.1 статті 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
За приписами статті 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, зокрема: брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.
Аналогічні права передбачені ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" та п. 3.1. Статуту Товариства.
Як вбачається із зареєстрованого 05.12.2011р. Статуту ТОВ "Геозвягель" та Витягу з ЄДР, учасниками останнього є ОСОБА_4 та ОСОБА_1, із частками у статутному капіталі Товариства 50%. При цьому ОСОБА_4 є директором ТОВ.
Згідно ч.1 ст.92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
За ч.3 ст.92 ЦК України, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Вищим органом товариства є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариств або призначених ними представників. Загальні збори мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу (п.15.1, п.15.7 Статуту).
Відповідно до п.15.8 Статуту, загальні збори скликаються не рідше двох разів на рік. Позачергові загальні збори скликаються головою товариства у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного капіталу. Загальні збори повинні також скликатися на вимогу виконавчого органу.
У п.15.10 Статуту передбачено, що питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів, не можуть бути передані для вирішення виконавчому органу товариства.
Згідно п.16.1 Статуту, виконавчим органом товариства є директор, який обирається загальними зборами учасників безстроково та здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам. Зазначене відповідає приписам ч.1 ст.62 Закону України "Про господарські товариства".
У відповідності до п. 16.2. Статуту, директор в и р і ш у є у с і п и т а н н я д і я л ь н о с т і Товариства, за в и н я т к о м тих, що н а л е ж а т ь до в и к л ю ч н о ї к о м п е т е н ц і ї загальних зборів. Директор підзвітний загальним зборам і організовує виконання їх рішень. Директор діє від імені Товариства в межах, встановлених законодавством та цим Статутом. Директор Товариства без довіреності діє від імені Товариства та представляє Товариство у всіх державних органах, установах та організаціях.
Пунктом 16.3. Статуту визначено повноваження директора, згідно яких останній має право, зокрема, приймати рішення про укладення правочинів, у тому числі договорів застави, продажу основних засобів Товариства, кредитні договори, тощо, на суму, що не перевищує 50% статутного капіталу Товариства. Витягом з ЄДР за №985558 від 04.11.2013 року також підтверджується, що ОСОБА_4 як керівник товариства приймає рішення про укладання правочинів, в тому числі договорів застави, продажу основних засобів товариства, кредитні договори тощо, на суму, що не перевищує 50% статутного капіталу товариства.
Згідно п.8.1. Статуту Товариства, для забезпечення діяльності останнього за рахунок вкладів Учасників створюється Статутний капітал у розмірі 2000,00 (дві тисячі гривень 00 копійок) гривень.
Таким чином, п.16.3 Статуту дійсно встановлено обмеження на укладення директором правочинів на суму до 1000,00грн.
При цьому підпунктом 6 п. 15.10. Статуту визначено, що до виключної компетенції Загальних зборів належить прийняття рішення про укладення правочинів на суму, що перевищує 50 відсотків балансової вартості активів Товариства за даними останньої фінансової звітності.
Отже, у разі укладення правочинів на суму більше 50% балансової вартості активів товариства за даними останньої фінансової звітності повинно прийматись рішення загальних зборів, в інших випадках, згідно абз.2 п.16.2 статуту, директор вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, які відносяться до виключної компетенції загальних зборів, одноособово.
Згідно Акту Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції від 26.09.2013р. №628/22-00/37808277 "Про результати позапланової виїзної документальної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" з питань дотримання вимог податкового законодавства, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2012р. по 30.06.2013р." (а.с.29-49), балансова вартість активів ТОВ "Геозвягель" станом на 01.01.2013р. склала 221700,00грн. Тобто, у 2012 році до компетенції Загальних зборів відповідача-1 належало прийняття рішення про укладення правочину у розмірі понад 110850,00грн.
Матеріалами справи підтверджено, що Договір позики укладено на суму 11000,00грн., що перевищує 50% статутного капіталу ТОВ, однак, зазначена сума не перевищує 50 відсотків балансової вартості активів Товариства, тобто укладення договору на вказану суму п.п. 6 п. 15.10. Статуту не віднесено до виключної компетенції загальних зборів.
За вказаного та виходячи з приписів п.16.2. Статуту ТОВ, згідно якого директор в и р і ш у є у с і п и т а н н я д і я л ь н о с т і Товариства, за в и н я т к о м тих, що н а л е ж а т ь до в и к л ю ч н о ї к о м п е т е н ц і ї Загальних зборів, суд дійшов висновку, що саме зазначеним пунктом Статуту узгоджено повноваження директора та загальних зборів на прийняття рішень про укладення правочинів.
Водночас, зважаючи на мотивацію позову, суд вважає за доцільне зазначити, що п.і ч.5 ст. 41 і ст.59 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю віднесено з а т в е р д ж е н н я договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Статут Товариства не містить положень щодо затвердження укладених директором договорів.
Також слід зазначити, що за приписами ч.2 ст.207 ЦК України правочини від імені юридичної особи підписуються особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
В контексті змісту цієї правової норми та положень ст.16 Статуту ТОВ "Геозвягель" директор є тією особою, яка підписує правочини від імені юридичної особи та скріплює його печаткою, незалежно від того, який орган (загальні збори чи виконавчий орган) прийняв рішення про вчинення такого правочину.
Вимоги частини 2 статті 203 ЦК України про те, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності та ч.3 ст.92 ЦК України про те, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи виступає від її імені, зобов'язана не перевищувати своїх повноважень, поширюються виключно на виконавчий орган товариства з обмеженою відповідальністю, оскільки загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу (ст.98 ЦК України, ст.59 Закону України "Про господарські товариства", п.15.7 Статуту).
За вказаного укладення Договору позики директором узгоджується з приписами ч.1 ст.638 ЦК України та не суперечив вимогам ч.3 ст.92 ЦК України на дату його вчинення (укладення) (абз.4 п.2.1 Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 року №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").
Враховуючи вищевикладене, зокрема, зміст п.16.2 Статуту ТОВ, те, що прийняття рішення загальних зборів для укладення оспорюваного договору чи його затвердження Статутом Товариства та законодавством в імперативному порядку не передбачено, а також те, що на дату звернення з позовом до суду загальні збори, на розгляд яких ставилося б питання про затвердження спірного Договору, не проводилися, наведені позивачем обставини не можуть свідчити про порушення корпоративних прав позивача на управління Товариством.
Крім того, визнання недійсним оспорюваного Договору позики, зобов'язання за яким у сторін припинено у зв'язку з їх виконанням, в даному випадку не впливає на права позивача по управлінню Товариством, тому не спричинить їх відновлення.
Тобто, не знаходять свого підтвердження доводи позивача про те, що прийняття рішення про укладення Договору позики від 30.01.2013р. директором ТОВ "Геозвягель" без рішення загальних зборів учасників товариства є порушенням корпоративних прав учасника на управління.
Що стосується посилань позивача на те, що укладання директором ТОВ "Геозвягель" спірного Договору позики від 30.01.2013р. суперечить меті діяльності товариства, порушує порядок розподілу прибутку товариства та впливає на права учасника щодо отримання доходів від господарської діяльності товариства (дивідендів), суд вважає за необхідне відзначити наступне.
Відповідно до п.6.1 статуту ТОВ "Геозвягель", метою діяльності товариства є отримання прибутку від господарської діяльності Товариства.
Предметом діяльності товариства, зокрема, є діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах, надання інших інформаційних послуг, землеоціночні роботи та всі види землевпорядних робіт та робіт із землеустрою, оформлення та укладення кредитних договорів, здійснення б л а г о д і й н о ї діяльності, розробка та впровадження екологічних програм, в с і і н ш і н а п р я м к и д і я л ь н о с т і, не з а б о р о н е н і чинним законодавством України (Довідка з ЄДР, п.6.2 Статуту).
З огляду на наведені у Статуті напрямки діяльності Товариства, висновки позивача про суперечність оскаржуваного Договору меті його діяльності суд вважає завчасними. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що за результатами перевірки, зафіксованими в акті від 26.09.2013р. №628/22-00/37808277 порушень в діяльності ТОВ не встановлено.
Статтею 14 Статуту ТОВ "Геозвягель" (яка кореспондується зі ст.15 Закону України "Про господарські товариства") прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядження товариства і розподіляється між його учасниками пропорційно розмірам часток у Статутному капіталі чи іншим чином відповідно до рішення загальних. Право на отримання частки прибутку пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів.
Відповідно до пункту "д" частини 5 та частини 6 статті 41 Закону України "Про господарські товариства", затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) належить до виключної компетенції загальних зборів.
З Протоколів загальних зборів учасників ТОВ "Геозвягель" (а.с.95-101) вбачається та не заперечується сторонами, що у 2012 році загальними зборами приймались рішення про виплату дивідендів, які були повністю виплачено у розмірі 252000,00грн. Наведене також підтверджується актом перевірки від 26.09.2013р. №628/22-00/37808277 (а.с.29-46). Однак, у 2013 таке рішення загальними зборами н е п р и й м а л о с ь, відповідно - дивіденди не виплачувались.
За вказаного, оскільки на дату звернення позивача до суду загальними зборами Товариства не було визначено порядок розпреділення прибутків Товариства (виплати дивідендів учасникам товариства) за 2013 рік і при цьому отримана за оспорюваним договором сума позики була повернута у 2013, безпідставними є твердження позивача, що укладення цього Договору порушує порядок розподілу прибутку товариства та права позивача на отримання прибутку від діяльності Товариства.
Таким чином, позивачем не доведено, що укладений договір позики суперечить меті діяльності товариства, порушує порядок розподілу прибутку товариства та впливає на права учасника щодо отримання доходів від господарської діяльності товариства (дивідендів).
Прийняття директором товариства рішення щодо надання позики за оспорюваним договором не порушує корпоративних прав позивача; договір укладений в межах поточної господарської діяльності, і не зменшує обсягу майна товариства.
Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизначення або оспорювання. Під захистом слід розуміти дії уповноваженої особи, а також діяльність органів та осіб, які у передбаченому законом порядку зобов'язані вжити заходів до поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного цивільного права, особу, яка такі права порушує.
Статтею 1 ГПК України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звернутися до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
За змістом ч.3 ст.215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину (абз.5 п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").
Виходячи з обґрунтування позовних вимог порушенням корпоративних прав та інтересів позивача, останній звернувся до суду, як учасник Товариства, тобто заінтересована особа.
Як зазначено в абз.2 п.3.5 Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004р. №18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) одним із способів захисту інтересів є визнання правочину недійсним.
Поняття "охоронюваний законом інтерес" наведено у Рішенні КСУ від 01.12.2004р. №18-рп/2004, відповідно до якого вказане поняття необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо неопосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Зазначені вище чинні норми права передбачають необхідність доведення наявності порушень прав і інтересів позивача відповідачем при його звернені з позовом до господарського суду.
Таким чином, згідно зі ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст.1 ГПК України, необхідною умовою для задоволення позову є наявність факту порушення або оспорювання прав та інтересів позивача у справі, на захист яких і спрямовано звернення з позовом до суду. При цьому позовні вимоги повинні знаходиться у взаємозв'язку з порушенням права або інтересу, тобто забезпечувати захист та відновлення порушеного права у встановлений законом спосіб. Аналогічні приписи містяться і в ст. 20 ГК України.
Також приписами пункту 11 Постанови № 13 Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" передбачено, що вирішуючи спір по суті, господарський суд, в першу чергу, повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання.
Тобто, навіть встановлення факту недотримання у даному спорі приписів ч.2 ст. 203, ст. 215 ЦК України не може бути підставою для задоволення вимог позивача щодо визнання договору недійсним, за відсутності порушення його корпоративних прав, оскільки за відсутності такого порушення задоволення позову суперечитиме приписам першого речення п.51 Постанови Пленуму ВГСУ №13 від 24.10.2008 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів".
Однак, позивач не довів, що внаслідок укладення договору позики порушено його корпоративні права, як учасника товариства.
Отже, у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору позики, слід відмовити.
Що стосується застосування наслідків недійсності Договору, слід зазначити, що оскільки позивач не є стороною оспорюваного Договору позики, то обраний ними спосіб захисту порушеного права шляхом застосування реституції не призведе до захисту порушеного права, навіть якби судом було встановлено факт такого порушення, оскільки застосування наслідків недійсності угоди (реституція) не поширюється на права позивача (не сторони договору).
Також, суд вважає за доцільне зауважити, що Договір позики від 30.01.2013р. на час звернення з позовом до суду виконаний у повному обсязі та припинив свою дію.
За вказаного не підлягає задоволенню і вимога про застосування реституції, яка, до того ж, є похідною в даному спорі.
Відповідно до статей 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень належними та допустимими у справі доказами.
Згідно ч.1 ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено, що відповідачами було порушено корпоративні права позивача внаслідок укладення спірного Договору, у зв'язку з чим підстави для задоволення позову, з визначених позивачем підстав, відсутні.
Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги з тих підстав, що зазначені у позовній заяві, задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 32, 33, 34, 43, 44, 49, 82- 85 ГПК України, господарський суд
ВИРІШИВ:
В задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено: 27.01.14
Суддя Соловей Л.А.