ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м. Київ
30 грудня 2013 року 14:51 № 826/20351/13-а
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Савченко А.І., суддів: Дегтярьової О.В., Шейко Т.І., при секретарі Яцюті М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доДержавної виконавчої служби України
провизнання незаконною бездіяльності, скасування постанови та зобов'язання вчинити дії,
за участю представників сторін:
позивача - ОСОБА_1
від відповідача - Іванюк Д.С.
На підставі частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 30 грудня 2013 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної виконавчої служби України (далі по тексту - відповідач, ДВС України), у якому просив:
1) скасувати постанову старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Рагімової А.Н. про відмову у відкритті виконавчого провадження від 25 вересня 2013 року №39945005 як таку, що порушує вимоги Закону України «Про виконавче провадження»;
2) визнати незаконною бездіяльність начальника Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Черноволова В.А. та в.о. Голови Державної виконавчої служби України Гересимюка М.В. щодо відмови у відкритті виконавчого провадження від 25 вересня 2013 року №39945005;
3) зобов'язати посадових осіб Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України прийняти до негайного виконання виконавчий лист Окружного адміністративного суду міста Києва у справі №2а-16367/11/2670;
4) зобов'язати посадових осіб Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України виконати рішення адміністративного суду міста Києва у справі №2а-16367/11/2670 та забезпечити ОСОБА_1 службовим житлом на період відсутності постійного житла.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2013 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до судового розгляду на 30 грудня 2013 року.
У судовому засіданні 30 грудня 2013 року позивач позов підтримав та просили його задовольнити. Представник відповідача проти позову заперечував та просив у його задоволенні відмовити.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 травня 2012 року у справі №2а-16367/11/2670 частково задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити певні дії, а саме визнано протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо не забезпечення ОСОБА_1 та його сім'ї постійним житлом та зобов'язано Міністерство оборони України забезпечити ОСОБА_1 службовим житлом на період відсутності постійного житла.
Зазначене рішення ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2013 року залишено без змін.
08 листопада 2013 року Окружним адміністративним судом міста Києва на підставі заяви позивача видано виконавчий лист №2а-16367/11/2670, який 20 вересня 2013 року останнім подано для виконання до ДВС України.
За результатами вивчення виконавчого документа, старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Рагімовою А.Н., на підставі пункту 6 частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» 25 вересня 2013 року винесено постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження, яка супровідним листом №З-13662/5.-908/5 за підписом начальника відділу примусового виконання рішень ДВС України В.А. Черноволова була направлена позивачу.
Не погоджуючись з такими діями та рішенням державного виконавця, ОСОБА_1 04 жовтня 2013 року звернувся зі скаргою до начальника Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, в якій просив скасувати постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження, прийняти виконавчий лист до виконання та у триденний строк відкрити виконавче провадження.
18 жовтня 2013 року за результатами розгляду зазначеної скарги позивачу направлено відповідь, в якій роз'яснено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби.
Не погоджуючись з діями начальника Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, представником позивача 08 листопада 2013 року подано звернення до ДВС України.
За результатами розгляду названого звернення, 10 грудня 2013 року за підписом в.о. Голови ДВС України суб'єкту звернення направлено лист №В-16017/5, в якому зазначено про правомірність дій державного виконавця щодо відмови у відкритті виконавчого провадження та роз'яснено порядок оскарження відповідних дій.
Не погоджуючись з постановою про відмову у відкритті виконавчого провадження, а також з бездіяльністю начальника Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України та в.о. начальника ДВС України, ОСОБА_1 звернувся з відповідним позовом до суду.
Перевіряючи обґрунтованість позовних вимог, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на таке.
Розглядаючи позивні вимоги ОСОБА_1 по суті суд зауважує, що відповідно до приписів частини 2 статі 99 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною 4 названої статті також закріплено, якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то для звернення до адміністративного суду встановлюється місячний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби передбачено статтею 82 Закону України «Про виконавче провадження».
Частиною 1 згаданої статті закріплено, що рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позивачем дотримані визначені частиною 4 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України строки звернення до суду з відповідним позовом, оскільки останній скористався наданим йому правом досудового врегулювання спору.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. № 606-XIV (далі по тексту - Закон України від 21.04.1999р. № 606-XIV).
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV (тут і далі редакція, чинна на момент виникнення спірних правовідносин) примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Частиною 1 статті 11 названого Закону на державного виконавця покладено обов'язок вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Частиною 1 статті 17 вказаного вище Закону передбачено, що примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.
Відповідно до частини 2 названої статті до виконавчих документів, що підлягають виконанню державною виконавчою службою серед іншого віднесені виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті.
Статтею 19 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV закріплено, що державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.
Вичерпний перелік підстав для відмови у відкритті виконавчого провадження визначений в частині 1 статті 24 Закону України № 606-XIV та включає в себе:
1) пропуск встановленого строку пред'явлення документів до виконання;
2) неподання виконавчого документа, зазначеного у статті 17 цього Закону, та неподання заяви про відкриття виконавчого провадження у випадках, передбачених цим Законом;
3) якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної (юридичної) сили, крім випадків, коли воно у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання;
4) пред'явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби не за місцем або не за підвідомчістю виконання рішення;
5) якщо не закінчилася відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення;
6) невідповідність виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону;
61) офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
7) якщо виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, крім виконавчих документів про стягнення аліментів та інших періодичних платежів;
8) наявність інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження.
Як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови, підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження стало відсутність у виконавчому документі ідентифікаційного номеру стягувача.
Проте, з таким посиланням відповідача судова колегія погодитися не може.
Як вбачається зі змісту приписів статті 18 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV, якою закріплені вимоги до виконавчого документа у виконавчому документів серед іншого зазначаються повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо.
Здійснюючи аналіз наведених положень, судова колегія приходить до висновку, що відповідні дані зазначаються у виконавчому документів виключно у разі, якщо вони відомі суду або іншому органу, що видав виконавчий документ, а тому їх відсутність не є підставою для прийняття постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження.
Саме, зокрема, з цією метою приписами статті 11 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV державного виконавця наділено правом одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відсутність у виконавчому документі інформації про ідентифікаційний код стягувача, не перешкоджало відкриттю виконавчого провадження, а тому вимога позивача про скасування постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження від 25 вересня 2013 року №39945005 є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Такі висновки суду узгоджуються з позицією Київського апеляційного адміністративного суду, викладеною в ухвалі від 29 листопада 2012 року у справі №2-а-12127/12/2670, а також Вищого адміністративного суду України, викладеною у довідці про вивчення та узагальнення практики розгляду адміністративними судами справ з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби від 05 квітня 2012 року.
Відповідно до положень частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Частиною 2 статті 165 цього Кодексу закріплено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову, зокрема, про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.
З урахуванням встановлених судом обставин, зокрема й того, що відсутність у виконавчому документі ідентифікаційного номеру стягувача не перешкоджало відкриттю виконавчого провадження, з метою повного захисту прав позивача суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправною і скасувати постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження від 25 вересня 2013 року №39945005.
Розглядаючи вимогу позивача щодо визнати незаконною бездіяльність начальника Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Черноволова В.А. та в.о. Голови Державної виконавчої служби України Гересимюка М.В. щодо відмови у відкритті виконавчого провадження від 25 вересня 2013 року №39945005, суд приходить до наступного.
Відповідно до частини 1 статті 82 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду.
Частиною 3 названої статті закріплено, що скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця подається начальнику відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії чи бездіяльність начальника відділу можуть бути оскаржені до вищестоящого органу державної виконавчої служби.
Як вбачається з матеріалів справи та проти чого не заперечує позивач, за результатами розгляду його скарги на ім'я начальника Відділу примусового виконання рішень управління Державної виконавчої служби України Черноволова В.А., а також скарги представника позивача - ОСОБА_6 на ім'я ДВС України їм надавались відповіді, не погоджуючись з якими ОСОБА_1 звернувся до суду.
З огляду на викладене та враховуючи, що скарги позивача та його представника були розглянуті відповідними посадовими особами ДВС України в порядку, визначеному Законом України від 21.04.1999р. № 606-XIV, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову у відповідній частині.
Щодо вимог позивача зобов'язати посадових осіб Відділу примусового виконання рішень управління Державної виконавчої служби України прийняти до негайного виконання виконавчий лист Окружного адміністративного суду міста Києва у справі №2а-16367/11/2670 та виконати рішення суду, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як випливає зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980р. під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Отже, під дискреційним повноваженням суд розуміє таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 2 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України, а здійснюють примусове виконання рішень державні виконавці, визначені Законом України «Про державну виконавчу службу». Тобто повноваження щодо примусового виконання рішень, зокрема, суду, належить до виключної компетенції спеціально уповноваженого на те органу, отже є його дискреційними повноваженнями.
За таких обставин суд, дотримуючись принципів законності, поділу влади, а також компетенції, визначеної Конституцією та законами України, не має права перебирати на себе повноваження державної виконавчої служби щодо вирішення питання про прийняття виконавчого документа до виконання та вчинення дій щодо його виконання.
У той же час, в силу приписів частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України та з огляду на те, що під час розгляду справи судом встановлено протиправність рішення щодо відмови у відкритті виконавчого провадження, з метою повного захисту прав та інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача розглянути заяву позивача від 18 вересня 2013 року про прийняття виконавчого листа до виконання у порядку, визначеному статтею 25 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV з урахуванням висновків суду.
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно із частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Доказів, які б повністю спростовували доводи позивача, відповідач суду не надав.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позовні вимоги частково обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню в частині.
Відповідно до частини 3 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Враховуючи вищезазначене, керуючись статтями 69, 70, 71, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
П О С Т А Н О В И В:
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправною та скасувати постанову Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України про відмову у відкритті виконавчого провадження від 25 вересня 2013 року №39945005.
3. Зобов'язати Державну виконавчу службу України розглянути заяву ОСОБА_1 від 18 вересня 2013 року у порядку, визначеному статтею 25 Закону України «Про виконавче провадження» з урахуванням висновків суду.
4. У решті позову відмовити.
5. Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань за зобов'язаннями Державної виконавчої служби України (04053, м. Київ, вул. Артема, 73, код ЄДРПОУ 37471975) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) понесені ним витрати по сплаті судового збору в розмірі 25 (двадцять п'ять) грн. 80 коп.
Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя - А.І. Савченко
Судді: О.В. Дегтярьова
Т.І. Шейко