Судове рішення #34828983

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ


14.01.2014 Справа № 901/46/13-г


За позовом Фірми «Наталі і Ко» (товариство з обмеженою відповідальністю)

до відповідача фізичної особи-підприємця Биваліна Віталія Володимировича

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Тарасенко Євгенії Олександрівни,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Радіонова Анатолія Євгенійовича

про визнання договору оренди недійсним.

Суддя Лагутіна Н.М.

Представники:

від позивача - не з'явився,

від відповідача - не з'явився,

від третіх осіб - не з'явились.


СУТЬ СПОРУ: Фірма «Наталі і Ко» (товариство з обмеженою відповідальністю) звернулась до Господарського суду Автономної Республіки Крим з позовною заявою до відповідача фізичної особи-підприємця Биваліна Віталія Володимировича про визнання недійсним договору оренди №8, укладеного 01.07.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою «Наталі і Ко» в особі Петренко Наталі Ніоніловни та Биваліним Віталієм Володимировичем.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на статті 205, 759 Цивільного кодексу України та зазначає, що позивачу не було передано оригіналу спірного договору, а наявна ксерокопія не підтверджує його дійсності. Акт прийому-передачі майна, яке є предметом договору, відсутній, що свідчить про відсутність факту правомірної передачі позивачем майна за договором будь-яким третім особам. У тексті спірного договору відсутнє положення відносно цільового призначення використання об'єкту оренди, а п. 7.1 договору містить посилання на п. 8 договору, який нібито містить вимоги до цільового використання об'єкту оренди, однак, у порушення ст. 628 Цивільного кодексу України, п. 8 договору має інший зміст, який стосується відповідальності сторін. Відсутність у договорі умов про цільове призначення використання об'єкту оренди суперечить ст. 773 Цивільного кодексу України та дозволяє орендареві використовувати об'єкт на власний розсуд. Також у тексті спірного договору положення, які визначають права наймодавця, стосуються лише випадків відмови від договору або його розірвання, що свідчить про навмисний істотний дисбаланс прав сторін на користь орендаря. У п. 6.1 договору в порушення вимог ст. 319 Цивільного кодексу України, незаконно обмежено право розпорядження об'єктом оренди, реалізація якого неправомірно пов'язана з наявністю письмової згоди орендаря. Вказані положення договору суперечать ст. 3, ч. 3 ст. 509, ч. 3 ст. 510, ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, які регламентують існування зобов'язальних, в тому числі й орендних, правовідносин, що ґрунтуються на правилах справедливості, добросовісності та розумності з використанням комплексу прав кожної зі сторін. Також позивач зазначає, що орендна плата за користування майном в договорі встановлена на рівні 100 грн в місяць без урахування правового статусу та призначення об'єкту оренди, що явно не відповідає розміру орендної плати, встановленої за користування аналогічними об'єктами м. Керчі. Таким чином умови спірного договору обмежують права і встановлюють додаткові обов'язки орендодавця. З огляду на викладені обставини позивач просить суд визнати договір оренди №7 від 01.07.2011 недійсним на підставі ст. 391 Цивільного кодексу України.

Слід зазначити, що позивачем заявлялось про зміну позовних вимог шляхом висування додаткової вимоги до відповідача відповідною заявою, в якій він просив суд зобов'язати відповідача звільнити приміщення, незаконно займане ним, яке розташоване за адресою АР Крим, м. Керч, вул. Юних Ленінців, 7/42. Первинно заявлені позовні вимоги залишити незмінними.

Вказану заяву суд залишив без розгляду відповідною ухвалою від 12.02.2013.

Відповідач проти позову заперечував та у своєму відзиві на позов, посилаючись на низку судових рішень, зазначив, що позивач не має відношення до нерухомого майна, яке передано за спірним договором, а отже не має права звертатись до суду із позовами відносно цього майна, оскільки є неналежним позивачем (а. с. 25-26, том 1).

Ухвалою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 29.01.2013 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Тарасенко Євгенію Олександрівну.

Ухвалою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 12.02.2013 до участі у справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Радіонова Анатолія Євгенійовича.

Згідно наявної у матеріалах справи заяви Тарасенко Євгенії Олександрівни, вказана третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача стверджує, що вона як власник магазина, розташованого за адресою: м. Керч, вул. Юних Ленінців, 7/42, підтримує позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю фірми «Наталі і Ко» та просить суд задовольнити їх у повному обсязі (а. с. 97, том 1).

Від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Радіонова Анатолія Євгенійовича будь яких письмових пояснень або заяв, з яких би вбачалась його правова позиція у даній справі, на адресу суду не надходило.

Розгляд справи відкладався відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України в межах строку, встановленого ст. 69 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 26.02.2013 зупинено провадження у справі №901/46/13-г до набрання законної сили рішеннями Керченського міського суду Автономної Республіки Крим у справі №108/6357/12 (провадження №2/108/1760/12) та Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосія у справі (попередні номери №108/4462/2012 (провадження №2/108/1405/2012), №22-ц/0191/1382/2012, №6-46702 св12) за позовом Радіонова Анатолія Євгеновича до Тарасенко Євгенії Олександрівни, Товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Наталі і Ко», Кримського республіканського підприємства «Керченське міське бюро реєстрації та технічної інвентаризації» про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна від 20.03.2012р. та зобов'язання КРП Керченське МБРТІ скасувати реєстрацію прав власності на нерухоме майно (магазину-аптеку), розташованого за адресою: м. Керч, вул. Юних Ленінців, буд. 7/42, загальною площею 156,1 кв. м за Тарасенко Є.О.

Ухвалою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.01.2014 провадження у справі поновлено. Призначено дату судового засідання для подальшого розгляду справи по суті заявлених позовних вимог.

Сторони та треті особи явку представників у судове засідання, яке відбулось 14.01.2014, не забезпечили, про причини неявки суд не повідомили.

Пунктом 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26 грудня 2011 року №18 визначено, що у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У зв'язку з тим, що сторони не використали наданого законом права на участь у судовому засіданні, враховуючи, що матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін і неявка сторін не перешкоджає вирішенню спору, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні у справі докази, суд

ВСТАНОВИВ:

01.08.2011 між Фірмою «Наталі і Ко» (товариство з обмеженою відповідальністю) (Орендодавець) та фізичною особою-підприємцем Биваліним Віталієм Володимировичем (Орендар) укладений договір оренди об'єкту нерухомості №8, відповідно до умов якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв у тимчасове володіння та користування частину приміщення у магазині "Річний", який знаходиться за адресою: м. Керч, вул. Юних Ленінців, 7/42, загальною площею 50 кв. м, вартістю 7000,00 грн (п. п. 1.1-1.4 договору).

Метою оренди визначено реалізацію непродовольчих товарів, зберігання товарів (розділ 2 договору).

Відповідно до п. 3.1 прийом-передача орендованого обєкту здійснюється представниками сторін у день підписання договору оренди.

Згідно п. 4.1 договору строк оренди складає до 01.07.2014 з моменту підписання договору оренди сторонами.

Пунктом 5.1 вказаного договору встановлено, що орендна плата складає 100,00 грн.

Також у даному договорі сторонами погоджено порядок розрахунків, права та обов'язки орендодавця і орендаря, відповідальність сторін та інші умови.

Звернувшись до Господарського суду Автономної Республіки Крим за захистом своїх майнових прав та законних інтересів позивач стверджує, що спірний договір оренди має бути визнано недійсним на підставі ч. 1 ст. 205 та ст. 391 Цивільного кодексу України. У позовній заяві він також зазначає, що акт прийому-передачі майна, яке є предметом спірного договору, відсутній, що свідчить про відсутність факту правомірної передачі позивачем майна за договором будь-яким третім особам. У тексті спірного договору відсутнє положення відносно цільового призначення використання об'єкту оренди, а п. 7.1 договору містить посилання на п. 8 договору, який нібито містить вимоги до цільового використання об'єкту оренди, однак, у порушення ст. 628 Цивільного кодексу України, п. 8 договору має інший зміст, який стосується відповідальності сторін. Відсутність у договорі умов про цільове призначення використання об'єкту оренди суперечить ст. 773 Цивільного кодексу України та дозволяє орендареві використовувати об'єкт на власний розсуд. Також у тексті спірного договору положення, які визначають права наймодавця, стосуються лише випадків відмови від договору або його розірвання, що свідчить про навмисний істотний дисбаланс прав сторін на користь орендаря. У п. 6.1 договору в порушення вимог ст. 319 Цивільного кодексу України, незаконно обмежено право розпорядження об'єктом оренди, реалізація якого неправомірно пов'язана з наявністю письмової згоди орендаря. Вказані положення договору суперечать ст. 3, ч. 3 ст. 509, ч. 3 ст. 510, ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, які регламентують існування зобов'язальних, в тому числі й орендних, правовідносин, що ґрунтуються на правилах справедливості, добросовісності та розумності з використанням комплексу прав кожної зі сторін. Також позивач зазначає, що орендна плата за користування майном в договорі встановлена на рівні 100 грн в місяць без урахування правового статусу та призначення об'єкту оренди, що явно не відповідає розміру орендної плати, встановленої за користування аналогічними об'єктами м. Керчі. Таким чином умови спірного договору обмежують права і встановлюють додаткові обов'язки орендодавця. З огляду на викладені обставини позивач просить суд визнати договір оренди №7 від 01.07.2011 недійсним на підставі ст. 391 Цивільного кодексу України.

Оцінивши подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов до висновку, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до пункту 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зі змісту вказаної статті вбачається, що договором є домовленість сторін, що виражає узгоджену волю сторін, яка спрямована на досягнення конкретної мети, тобто договір це юридичний факт, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки, в той час як зобов'язанням є різновид цивільного правовідношення, яке може виникати як із договору, так і на інших підставах передбачених цивільним законодавством.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).

Зі змісту цієї норми вбачається, що свобода договору проявляється також у можливості сторін на власний розсуд визначати умови договору, які і становлять його зміст. Винятком є умови, які конкретно передбачені законом щодо того чи іншого виду договорів. Змістом договору є умови, які сторони передбачили в угоді.

Аналогічне викладено у статті 180 Господарського кодексу України, згідно якої при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Однак стаття 6 Цивільного кодексу України встановлює свободу договору та вказує, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Як вбачається зі змісту договору оренди №8 від 01.08.2011 він за своєю правовою природі є договором найму (оренди).

За приписами статей 759, 762 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк; за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Відповідно до ст. 760 Цивільного кодексу України, предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживча річ).

Згідно ст. 761 Цивільного кодексу України, право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

Стаття 793 Цивільного кодексу України передбачає, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.

Зміст договору згідно ст. 628 Цивільного кодексу України становлять умови (пункти), зазначені на розсуд сторін і погоджені ними та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України, договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов. Вичерпного переліку умов, істотних для договорів оренди (найму), Цивільного кодексу України і Господарського кодексу України не містять. Однак за змістом статей 759 - 762 Цивільного кодексу України слід дійти висновку, що істотними для даного виду договорів є умови про предмет договору, плату за користування майном та строк такого користування.

З викладеного вбачається, що при укладанні договору оренди №8 від 01.08.2011 сторони погодилися з усіма його умовами у відповідності із діючим на той момент законодавством, а також врегулювали умови договору на власний розсуд.

У спірному договорі оренди сторони передбачили предмет договору, мету оренди, порядок приймання-передавання об'єкту в оренду, строк оренди, орендну плату та порядок розрахунків, права та обов'язки орендодавця, права та обов'язки орендаря, відповідальність сторін та інші умови.

Враховуючи вищенаведені норми законодавства та дійсні обставини справи, суд приходить до висновку, що на час укладення договору оренди власник нерухомого майна погодився із усіма умовами договору.

Правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів недійсними, регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та іншими актами законодавства.

Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України та статтями 207, 208 Господарського кодексу України.

Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися судом в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235,1057-1 Цивільного кодексу України.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює умови чинності правочинів, а саме: законність змісту правочину, наявність у сторін необхідного обсягу цивільної дієздатності, наявність об'єктивно вираженого волевиявлення учасника правочину, його адекватність внутрішній волі, відповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, спрямованість волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно частині 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Однак, за наведеними позивачем обставинами суд не вбачає підстав для визнання недійсним спірного договору оренди.

Більш того, суд зауважує, що на момент прийняття рішення, позивач у справі не є власником об'єкту оренди за спірним договором, а отже умови даного договору взагалі не порушують його права та інтереси, як власника майна, яке передано в оренду відповідачу.

Твердження позивача, щодо відсутності акту прийому-передачі майна за спірним договором не приймається судом до уваги, оскільки відсутність акту прийому-передачі не є підставою для визнання договору оренди недійсним.

Також, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно ст. 770 Цивільного кодексу України, у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця. Сторони можуть встановити у договорі найму, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється. Однак, у договорі оренди сторони не передбачали припинення договору у разі відчуження нерухомого майна.

Згідно статті 43 Господарського кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог статті 32 Господарського кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

В силу статті 33 Господарського кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до статті 34 Господарського кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем не виконані вимоги вказаних статей щодо обґрунтованості позовних вимог, при цьому суд враховує, що обов'язок доказування обставин на які сторона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень покладається саме на зацікавлену сторону.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає позовні вимоги про визнання недійсним договору необґрунтованими та непідтвердженими документально, у зв'язку з чим відмовляє в їх задоволенні.

Вступна і резолютивна частини рішення оголошені у судовому засіданні 14.01.2014.

Повне рішення складено 17.01.2014.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 33, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.


Суддя Н.М. Лагутіна


Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація