Україна

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-3454/2006                                Головуючий у 1-й інстанції - Таваркіладзе О. М.

Категорія 24                                                   Доповідач - Бабій А. П.

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня  2006 р. Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді - Бабія А. П.

суддів - Станкевича В. А., Ступакова О.А.

при секретарі - Трачовій О. Д.

за участю -  ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2

і ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16. 03. 2006 р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним і визнання права власності на 1/2 частину квартири,

ВСТАНОВИЛА:

25. 10. 2005 р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання заповіту від 10. 10. 2002 р., вчиненого ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3, недійсним та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину квартири № НОМЕР_1 АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом. Підставою для визнання недійсним заповіту ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 позивач вказує положення ст. 229 ЦК України 2004 р., яка передбачає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки, оскільки він і померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 вважали, що укладають договір довічного утримання. Вказує, що відповідач належним чином не виконував зобов'язання по їх утриманню і не допоміг йому при похованні ОСОБА_4, в зв'язку з чим позивач в кінці червня 2003 р. свій заповіт на користь відповідача скасував.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16. 03. 2006 р. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати і постановити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги, оскільки заповіт його дружиною ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 було укладено вдома в зв'язку з її хворобою, вважав, що після смерті дружини право власності на квартиру перейде до нього і лише потім до відповідача, який пропонував укласти договір довічного утримання, але вони відмовилися, оскільки боялися залишитися при житті без квартири. На час оформлення заповітів відповідач надавав їм допомогу, і вони зробили заповіти на користь відповідача. Вказує, що його дружина не завжди його розуміла і не завжди вела себе адекватно, та, що в   період   такого   стану   зробила  заповіт   на   користь   відповідача.   Вважає,   що   суд необгрунтовано не застосував по справі норми ст. ст. 55-58 ЦК України 1963 р.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 підтримали доводи апеляційної скарги, а ОСОБА_3 підтримав свої заперечення на апеляційну скаргу.

Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги і позову, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позов ОСОБА_1 є недоведеним і необгрунтованим.

Вказаний висновок суду ґрунтується на матеріалах справи і відповідає вимогам закону.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 24. 01. 1973 р. і їм згідно зі свідоцтвом про право власності від 19. 07. 1996 р. на праві власності в рівних долях належала однокімнатна кв. № НОМЕР_1 АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 зробив 26. 09. 2002 р. заповіт на все належне йому майно на випадок своєї смерті на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4 зробила заповіт на все належне їй майно на випадок своєї смерті на користь ОСОБА_3 10. 10. 2002 р., а ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.

У шестимісячний строк з часу відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 сторони по справі подали відповідні заяви до Третьої Одеської державної нотаріальної контори про прийняття майна померлої з проханням видати їм свідоцтва про право на спадщину.

Сторони по справі не заперечують вказані обставини, які підтверджуються матеріалами справи.

Оскільки спадщина відкрилася і була прийнята сторонами по справі в 2003 р., коли діяв ЦК України 1963 р., то суд першої інстанції відповідно до п. 5 Прикінцевих і перехідних положень і ст. 5 ЦК України 2004 р. прийшов до правильного висновку про необхідність застосування до наявних по справі правовідносин положень ЦК України 1963 р., відповідно до ст. 534 якого кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права  спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Вказані правові положення свідчать про те, що ОСОБА_4 вправі була зробити заповіт на ОСОБА_3.

Доводи ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_4 зробила заповіт на своє майно на користь ОСОБА_3 внаслідок помилки тому, що він і ОСОБА_4 зробили заповіти на відповідача вважаючи, що це договори довічного утримання, спростовуються доказами по справі, в тому числі змістом заповіту ОСОБА_4 і поясненнями нотаріуса ОСОБА_5, яка засвідчувала цей заповіт, і не довіряти поясненням якої у суду не має підстав, про дотримання вимог закону при вчиненні цієї нотаріальної дії, та самого ОСОБА_1, який, зокрема, і в судовому засіданні в суді першої інстанції, і в апеляційній скарзі, яку підтримав при розгляді справи, пояснив, що він і ОСОБА_4 відмовилися укладати з відповідачем договір довічного утримання.

Тому у суду першої інстанції не було підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту ОСОБА_4.

При цьому апеляційний суд враховує і те, що заповіт, як угода, може бути визнаний недійсним на підставі ст.ст. 48-58 ЦК України 1963 р., але у справі був заявлений позов лише на підставі ст. 229 (Правові наслідки правочину,   який   вчинено під   впливом помилки) ЦК України 2004 р., в зв'язку з чим застосуванню підлягали положення ст. 56 (Недійсність угоди, укладеної внаслідок помилки) ЦК України 1963 р.

За цією статтею угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки. Якщо така угода визнана недійсною, то кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодувати його вартість. Крім того, сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини другої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угода визнана недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.

Але за відсутності доказів по справі, в тому числі щодо оспорювання, скасування або зміни заповіту з боку самої ОСОБА_4 не вбачається підстав для задоволення позову ОСОБА_1 і визнання недійсним заповіту ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 як зробленого внаслідок помилки.

Що стосується визнання недійсним заповіту ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 з підстав, передбачених у ст. ст. 48-55, 57, 58 ЦК України 1963 р., як на це вказується в апеляційній скарзі, то такі вимоги позивачем у встановленому законом порядку не заявлялися і судом першої інстанції не розглядалися, в зв'язку з чим апеляційний суд не вправі давати їм оцінку тому, що в силу ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Однак вказане правове положення за наявності спору між сторонами не позбавляє позивача права за наявності підстав звернутися до суду з позовом про визнання заповіту ОСОБА_4 недійсним з підстав, які не розглядалися судом, тощо.

За таких обставин доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують, судом першої інстанції обставини справи встановлені повно й правильно і рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

На підставі наведеного керуючись ст. ст. 307 ч. 1 п. 1, 308, 313-315, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 16. 03. 2006 р. залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо у Верховний Суд України протягом двох місяців з дня набрання ухвалою суду законної сили.