ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2006 р. | № 2-21/9425-2006 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого | Кривди Д.С., |
суддів: | Жаботиної Г.В., Уліцького А.М. |
розглянувши касаційну скаргу | Миколаївської селищної ради |
на постанову | від 06.09.06 Севастопольського апеляційного господарського суду |
та на рішення | від 04-06.07.06 |
у справі | №2-21/9425-2006 |
господарського суду | АР Крим |
за позовом | Миколаївської селищної ради |
до | ТОВ “Механомонтаж” |
про | про знесення самовільно збудованих споруд та звільнення самовільно зайнятої ділянки |
за участю представників сторін |
від позивача: | у засідання не прибули |
від відповідача: | Проценко О.А., дов. |
ВСТАНОВИВ:
Миколаївська селищна рада звернулась до господарського суду АР Крим з позовом до ТОВ “Механомонтаж” про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої по вул. Набережній в сел. Миколаївка, та знесення самочинно збудованих на цій ділянці споруд.
Позов мотивовано порушенням відповідачем умов укладеного між сторонами договору від 23.05.2000 оренди спірної земельної ділянки через неповернення її після закінчення дії цього договору 01.06.05. Також позивач послався на те, що при наданні земельної ділянки в оренду передбачалось, що забудова тимчасової бази відпочинку у вигляді споруд тимчасового барачного типу без інженерного обладнання.
Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на неотримання ним відмови щодо продовженні строку дії договору оренди земельної ділянки. Також відповідач доводив, що на спірній земельній ділянці передбачалось розміщення капітальних споруд, оскільки вони зареєстровані в БТІ Сімферопольського району 14.04.2000.
Рішенням від 04-06.07.06 господарський суд АР Крим (суддя Чонгова С.І.) у задоволенні позову відмовив.
Рішення мотивовано тим, що користування відповідачем спірною земельною ділянкою не може вважатись самовільним, оскільки позивачем у встановлений законом строк не надавались відповідачу письмові заперечення щодо продовження строку договору та прийнято рішення від 23.09.05 про передачу спірної земельної ділянки в оренду відповідачу. Також суд першої інстанції зазначив про придбання відповідачем розташованої на спірній земельній ділянці бази відпочинку “Монтажник” на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2000, укладеного з ЗАТ “Монтажник”.
Постановою від 06.09.06 Севастопольський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Латиніна О.А. –головуючого, Заплави Л.М., Котлярової О.Л.) рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Ухвалою від 02.11.06 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою позивача, в якій заявлено вимоги про скасування рішення і постанови у справі та задоволення позову новим рішенням.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, на підставі рішення Миколаївської селищної ради від 23.05.2000 між сторонами у справі укладеного договір від 01.06.2000 оренди земельних ділянок: загальною площею 0,08 га із земель загального користування під тимчасовою базою відпочинку “Монтажник” та загальною площею 0,25 га під базу відпочинку “Наладчик”, які розташовані у смт. Миколаївка Сімферопольського району по вул. Набережній.
Пунктом 1.3 договору закріплено, що земельні ділянки, які є предметом договору, передаються в оренду строком на п’ять років –до 01.06.05 з правом подальшого продовження строку дії цього договору. По закінченні дії договору орендар має переважне право на поновлення договору на новий строк. У цьому разі зацікавлена сторона повинна повідомити письмово другу сторону про бажання щодо продовження дії договору на новий термін не пізніше ніж за два місяці до його закінчення.
У зв’язку з закінченням дії договору позивач звернувся з позовом у справі про звільнення позивачем самовільно зайнятої земельної ділянки в порядку ст. 212 ЗК України, згідно з якою самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
В силу ст. 1 Закону України “Про державний контроль за використанням та охороною земель” самовільне зайняття земельних ділянок –це будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації.
Зважаючи на встановлення судами обставин укладення між сторонами у справі договору оренди спірних земельних ділянок, на підставі якого відповідач приступив до їх використання, слід погодитись з висновком судів про відсутність передбачених законом обставин, які свідчать про самовільне зайняття цих земельних ділянок.
Разом з тим, не можна визнати такими, що не ґрунтуються на дослідження усіх обставин у справі та застосуванні відповідних норм законодавства, висновки судів стосовно поновлення вказаного договору оренди.
Відносини найму (оренди) врегульовані главою 58 ЦК України, зокрема ст. 764 визначено: якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Відповідно до ч. 2 ст. 759 та ч. 2 ст. 792 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди), а відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Частиною 6 ст. 93 ЗК України також передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.
Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України “Про оренду землі” строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. В силу ч. 1 ст. 31 цього закону договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.
Щодо поновлення договору оренди земельної ділянки Закон України “Про оренду землі” містить положення, які не є тотожними відповідним нормам ЦК України та ГК України.
Стаття 33 вказаного закону передбачає, що після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.
Тобто цією нормою не передбачений порядок автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а лише визначено, що в цьому разі договір підлягає поновленню.
Разом з тим, відповідно до п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради –сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.
Таким чином, законодавством передбачено, що способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин є прийняття рішення сесії.
Суди при розгляді справи встановили, що відповідач дотримався вимог п. 1.3 укладеного між сторонами договору шляхом звернення до позивача з листом №4 від 18.03.05 про продовження строку договору, а позивач у встановлений законом строк відповідні письмові заперечення позивачу не надіслав.
Обставини щодо поновлення вказаного договору шляхом прийняття відповідного рішення радою або оскарження відповідачем бездіяльності позивача щодо надання відповіді на його звернення стосовно поновлення договору, в разі наявності таких обставин, судами першої та апеляційної інстанції не досліджувались.
Натомість, суди встановили, що відповідач звернувся до позивача з листом №12 від 08.09.05 про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк; а Миколаївська селищна рада прийняла рішення від 23.09.05 про передання позивачу в оренду строком до 01.09.07 земельної ділянки площею 0,08 га під розміщення бази відпочинку “Монтажник” в смт. Миколаївка по вул. Набережна.
В силу ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Укладення відповідного договору оренди земельної ділянки на підставі рішення орендодавця передбачено також ст. 16 Закону України “Про оренду землі”.
Суди не встановили обставини щодо укладення на підставі вказаного рішення ради від 23.09.05 договору оренди зазначеної в ньому земельної ділянки. Проте судами встановлено, що позивач своїм рішенням від 15.03.06 відмовив відповідачу у продовженні договору оренди спірної земельної ділянки. Підстави прийняття такого рішення, а також обставини щодо його оскарження судами не досліджувались.
З викладеного вбачається, що судами належним чином не встановлено обставини щодо поновлення укладеного між сторонами договору оренди спірних земельних ділянок або укладення нового договору щодо цих земельних ділянок, а відтак і наявності у відповідача права користування ними.
Вказані обставини мають суттєве значення для вирішення даного спору, оскільки, звертаючись з позовом у справі, позивач доводив порушення його прав на спірні земельні ділянки в зв’язку з їх неповерненням після закінчення дії договору оренди всупереч вимогам п. 3.2 договору.
Згідно зі ст.ст. 1, 43 ГПК України відповідні особи звертаються до господарського суду за захистом порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів; а господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Проте при розгляді справи в цій частині спору суди не встановили наявність або відсутність порушення прав позивача, який здійснює право власності на спірні земельні ділянки від імені відповідної територіальної громади, виходячи з наявності або відсутності обставин, що доводились ним у позові, а також зважаючи на наявність у відповідача передбаченого ст. 33 Закону України “Про оренду землі” та умовами договору права на поновлення договору оренди і обставини реалізації ним цього права.
Крім того, позивачем заявлено вимоги про знесення самочинно збудованих на спірній земельній ділянці споруд на підставі ст. 376 ЦК України.
З рішення та постанови у справі вбачається, що суди при вирішенні спору в цій частині взагалі не надали правової оцінки обставинам, які доводить позивач, щодо їх відповідності вимогам вказаної норми.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Вбачається, що вказана норма стосується лише нерухомого майна. В силу ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
В рішенні та постанові у справі відсутні зазначення про те, чи є спірні у справі споруди об’єктами нерухомості. Більш того, суди при розгляді справи взагалі не досліджували, які саме споруди є предметом позову.
Встановлення обставин відповідності спірних у справі споруд поняттю нерухомість є також суттєвим при вирішенні спору щодо звільнення спірної земельної ділянки, оскільки можливість задоволення такого позову без порушення прав власника розташованого на земельній ділянці майна, в разі встановлення наявності такого права, залежить від виду цього майна.
Крім того, з аналізу ч. 1 ст. 376 ЦК України випливає, що ця норма передбачає три самостійні підстави для визнання нерухомого майна самочинним будівництвом: побудова на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети; відсутність дозволу чи належно затвердженого проекту; істотні порушення будівельних норм і правил.
Звертаючись з позовом, позивач доводив, що земельна ділянка передавалась в оренду з метою розташування на ній споруд лише тимчасового барачного типу. Також позивач послався на те, що спірні споруди розташовані в 100 метровій зоні суворого режиму охорони Чорного моря, а відтак порушення при їх спорудження вимог ст. 31 Закону України “Про курорти”.
Суди при розгляді справи в порушення вимог ст.ст. 43, 84, 105 ГПК України не надали жодної правової оцінки вказаним доводам позивача. Тобто судами не досліджувалась наявність або відсутність підстав для визнання спірного у справі майна самочинним будівництвом та особу, яка його збудувала. Тобто спір в цій частині по суті позовних вимог не розглянутий.
Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову в цій частині суди виходили з того, що відповідно до договору купівлі-продажу від 03.04.2000 відповідачем куплено базу відпочинку “Монтажник”, яка належала підприємству ЗАТ “Механомонтаж” на підставі договору №37 від 20.06.2000, укладеного з Фондом майна АР Крим. Право власності відповідача на базу відпочинку “Монтажник” зареєстровано Сімферопольським бюро технічної інвентаризації 06.05.2000 за №281 у реєстраційній книзі 2-в.
З огляду такі обставини суди дійшли висновку щодо невідповідності вимог позивача нормам закону, оскільки згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Проте як вбачається з рішення та постанови у справі, що вказаний висновок не ґрунтується на встановленні усіх обставин справи в їх сукупності.
Зокрема, при розгляді справи не досліджувались умови вказаних договору купівлі-продажу від 03.04.2000 та договору №37 від 20.06.2000 стосовно предмету цих договорів. Тобто суди не встановили: які об’єкти є предметом купівлі-продажу або приватизації за цими договорами, зокрема об’єкти нерухомого чи рухомого майна; чи входять до складу цих об’єктів спірні у справі споруди; а також обставини щодо набутих відповідачем за вказаними договорами прав залежно від їх обсягу в продавця.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач послався на обставини визнання за ним права власності на спірні об’єкти. Проте такі обставини не були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанції, а касаційна інстанція не має права їх встановлювати, зважаючи передбачені ст. 1117 ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Зважаючи на вищевикладене, судова колегія дійшла висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору у справі вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи та правильного застосування законодавства, тому рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів та встановленні фактичних обставин справи, а право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин щодо правовідносин, які існують між сторонами, із застосуванням норм законодавства, що регулюють такі правовідносини.
Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду АР Крим від 04-06.07.06 та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 06.09.06 у справі №2-21/9425-2006 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий Д.Кривда
Судді Г.Жаботина
А.Уліцький