ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

14 грудня 2006 р.

№ 2/26

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

головуючого

Кривди Д.С.,

суддів :

Бакуліної С.В., Рогач Л.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційного подання

Першого заступника прокурора Івано-Франківської області

на постанову

від 26.09.2006 року Львівського апеляційного господарського суду

у справі

№ 2/26

господарського суду

Івано-Франківської області

за позовом

Закритого акціонерного товариства “Лукор”

до	Відкритого акціонерного товариства “Оріана”

про	стягнення 2 061 862,97 грн.

в судовому засіданні взяли участь  представники :

від позивача:

Щербінський Р.Л. (довіреність від 23.03.2006р. №26-ЮР-61)

від відповідача: від прокуратури:

Павликівський Б.М. –голова правління не з’явились

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області (суддя Круглова О.М.) від 09.06.2006 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду (головуючий суддя –Кравчук Н.М., судді –Гнатюк Г.М., Мирутенко О.Л.) від 26.09.2006 року, у справі № 2/26 позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 1 577 771,03 грн. боргу, 15 778,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; в решті вимог позов залишено без розгляду.

В касаційному поданні прокурор Івано-Франківської області просить скасувати ухвалені по справі судові акти та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст.936, 943, 946, 953 ЦК України, 193 ГК України, ст.ст. 42, 43 ГПК України.

Відповідач у своєму поясненні до касаційного подання повністю підтримав викладені в ньому доводи.

У відзиві на касаційне подання позивач повністю заперечує викладені в ньому доводи.

Заслухавши представників сторін, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційне подання не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 01 жовтня 2002 року між Закритим акціонерним товариством “Лукор” (Охоронець) та Відкритим акціонерним товариством “Оріана” (Депонент) було укладено договір зберігання, за умовами якого Депонент передає Охоронцю, а останній приймає на зберігання продукцію, що зазначена в акті приймання-передачі (додатку № 1, що є невід’ємною частиною договору) у розмірі 280 563,24 тон, вартістю 3 401 460,81 грн. (а.с.11).

Відповідно до угоди від 20.01.2004 року про продовження та зміну умов договору від 01.10.2002 року було продовжено термін дії договору до 31.12.2004 року, змінено розмір оплати за зберігання майна та визначено його в сумі 116 326,29 грн. щомісячно.

Таким чином, договір відповідального зберігання припинив свою дію з 01.01.2005 року.

На момент укладення додаткової угоди відповідачем частково вивезено майно, передане на зберігання, зокрема, визначене в пп.1, 3-7, 11, 12 акту прийому-передачі. Таким чином, на зберіганні у позивача залишилось майно, визначене в пп.2, 8-10, 13-21 вказаного акту, плата за яке і була визначена сторонами у додатковій угоді від 20.01.2004 року.

Згідно з приписами ст.936 ЦК України (оскільки правовідносини продовжували тривати на момент набрання чинності ЦК України в редакції 2003 року) за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до пп.3.1.2 договору, по закінченні дії договору, відповідач зобов’язувався вивезти майно, передане на зберігання.

Позивачем на адресу відповідача направлявся лист від 09.12.2004 року №01/566 (а.с.19), яким повідомлялось, що термін дії договору закінчується і надалі продовжуватись не буде та пропонувалось у термін до 01.01.2005 року вивезти продукцію, передану на зберігання.

Проте, станом на 13.02.2006 року майно, яке було передане на відповідальне зберігання у ЗАТ “Лукор” відповідачем не вивезене і продовжувало знаходитись на зберіганні в ЗАТ “Лукор”, що є порушення пп.3.1.2 договору та статті 948 ЦК України.

Відповідно до ст.948 ЦК України поклажодавець - відповідач зобов’язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.

Частиною 3 ст.946 ЦК України передбачено, що у разі, якщо поклажодавець після закінчення строку зберігання не забрав річ, він зобов’язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.

Суди дійшли вірного висновку, що зобов’язання по оплаті за фактичне зберігання майна на вимогу позивача від 24.11.2005 року №26юр-98/390 відповідачем не виконане і у відповідача перед позивачем за фактичне зберігання майна виникла заборгованість на суму 1 577 771,03 грн.

Твердження відповідача про відмову від оплати в зв’язку з відсутністю у позивача на зберіганні етилену в кількості 795 781 тн. правомірно не взяті судами до уваги, оскільки не підтверджені жодними доказами, так само як і не представлено жодних доказів щодо вчинення будь-яких дій позивачем, що перешкоджали б поверненню майна відповідачу.

Суди вірно відзначили, що той факт, що позивачем було передано цехи, де зберігається передана на зберігання продукція (етилен), до статутного фонду новоствореного підприємства “Карпатнафтохім”, в зв’язку з чим виключається можливість надання ним послуг по зберіганню майна, виходить за предмет договору зберігання та не стосується даного предмету спору. Окрім цього, ЦК України не ставить в залежність обов’язок зберігання продукції з наявністю у охоронця права власності на приміщення, де зберігається продукція.

Колегія суддів погоджується з тим, що етилен не являється товаром, визначеним індивідуальними ознаками. Зважаючи на специфічні якості етилену, що має здатність до втрат у нормах, встановлених “Постійним технологічним регламентом цеху піролізу, компримування і розділу пірогазу
№ 0-86-2000”, а також те, що умовами п.4.1 договору передбачено, що охоронець зобов’язаний повернути рівну кількість аналогічного майна в належному стані, поверненню підлягає рівна кількість (або вартість) етилену, що зберігається, а не той що був переданий на зберігання. З огляду на викладене колегія суддів вважає помилковим посилання в касаційному поданні на те, що судом не дано оцінки листу позивача, яким він повідомив про втрату етилену, а також на те, що позивач неналежно виконує свої обов’язки по його зберіганню.

У відповідності до ст.526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судові рішення в частині залишення позову без розгляду на суму 484 091,92 грн., яка являє собою вартість понесених витрат на зберігання понад встановлену договором плату за зберігання, позивачем не оскаржуються, а в поданні не викладено обґрунтування щодо порушення норм матеріального та процесуального права судами в цій частині.

Враховуючи наведене, постанова Львівського апеляційного господарського суду є такою, що відповідає вимогам чинного законодавства та фактичним обставинам справи, а касаційне подання не підлягає задоволенню, оскільки ґрунтується на довільному та неправильному тлумаченні положень чинного законодавства.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1118, п.1 ч. 1 ст. 1119, ст. 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційне подання першого заступника прокурора Івано-Франківської області від 25.10.2006 року №05/1-605вих. на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.09.2006 року у справі № 2/26 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.09.2006 року у справі № 2/26 –без змін.

Головуючий-суддя

Д.Кривда

С у д д і

С.Бакуліна Л.Рогач