РІШЕННЯ Справа №2-1336/08
ІМ*ЯМ УКРАЇНИ
08 квітня 2008 року, Приморський районний суд міста Одеси, в складі:
головуючого - судді Терьохіна С.Є.,
при секретарі - Лапшинської Н.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі цивільну справу за позовом Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (далі ПУКВ Одеської міськради) до товариства з обмеженою відповідальністю „Одеська хутрова фабрика”, Фонду державного майна України в особі Одеського обласного регіонального відділення, виконавчого комітету Одеської міської ради, Комунального підприємства „Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомого майна”, громадян ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, свідоцтва про право власності та виселення з приміщення,
ВСТАНОВИВ:
Позивач ПУКВ Одеської міськради, звернувся до суду із плеядою вимог, в яких просить:
Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 11 грудня 1993 року, за № 1-5735, укладений між Фондом державного майна України (далі ФДМУ) та організацією орендарів Одеської хутрової фабрики в частині нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 490,3 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103;
Визнати недійсним свідоцтво про право власності № 024514, від 28 січня 2003 року, видане виконавчим комітетом Одеської міської ради колективному підприємству „Одеська хутрова фабрика” на підставі договору купівлі-продажу від 11.12.1993 року, № 1-5735 в частині нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 490,3 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103;
Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 17 лютого 2003 року, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Джулай С.В. та зареєстрований в реєстрі за № 444, укладений між колективним підприємством „Одеська хутрова фабрика” (юридична адреса: м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103) та громадянином ОСОБА_1 в частині нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 490,3 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103;
Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 08 квітня 2003 року, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Джулай С.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1141, укладений між громадянином ОСОБА_1 та громадянами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в частині нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 490,3 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103;
Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 грудня 2003 року, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н.А., та зареєстрований в реєстрі за № 18295, укладений між громадянином ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в частині нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 489,6 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103;
Також, позивач просив суд виселити громадянку ОСОБА_4 з нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 489,6 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103.
Свої вимоги ПУКВ Одеської міськради в особі представника, посилаючись на ст. ст. 48, 50, 225 Цивільного кодексу (ЦК) УРСР, ст. ст. 330, 388, 400 та Перехідні і прикінцеві положення ЦК України, ст. ст. 4, 48-50 Закону України „Про власність”, в судовому засіданні - підтримало в повному обсязі та в обґрунтування позову надало суду нижче наступні доводи.
Так, на думку позивача нежилі приміщення 1-го та 2-го поверхів, площею 489,6 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташовані за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103 - є об'єктом права власності територіальної громади міста Одеси, тому не могли бути відчужені як первісно від ФДМУ на користь підприємства „Одеська хутрова фабрика” так і в подальшому не підлягало продажу згідно оскаржених цивільно-правових угод.
В якості основного підтвердження зазначеної обставини, позивач вказав на рішення виконкому Ленінської райради народних депутатів № 15, від 22.01.1992 року „Про прийняття на баланс безхазяйного домоволодіння минулого дитячого садочка № 73 цукрорафінадного заводу”, а також відкритим користуванням та володінням цим майном уповноваженими органами Одеської міської ради весь цей час, починаючи з 1992 року, що підтверджується відповідними договорами оренди, копії яких є в матеріалах справи.
Посилаючись на вище наведені обставини, а також на матеріали приватизаційної справи цілісного майнового комплексу, позивач стверджує, що спірний об'єкт, не увійшов до переліку майна, яке підлягало приватизації організацією орендарів „Одеської хутрової фабрики”, що також на думку позивача спростовує заперечення відповідача КП „Одеська хутрова фабрика” про включення спірного приміщення у власність фабрики.
За таких умов, позивач наполягає на тому, що в подальшому ФДМУ перевищив свої повноваження при здійсненні приватизації об'єкту що не належав до державної власності, через що Фонд, не мав права включати нежилі приміщення 1-го та 2-го поверхів, площею 489,6 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташовані за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103 до оскарженого договору купівлі - продажу від 11.12.1993 року, укладеним між ФДМУ та „Одеською хутровою фабрикою”.
Таким чином позивач із посилання на ст. ст. 48, 50 та 225 ЦК України (в р-ції 1963 року), вважає що угоди про відчуження спірного об'єкту не відповідали закону, укладалися особами що не мали на це повноважень та яким не належало право продажу даного майна.
Як сторона, майно в якої вибуло через її волю, ПУКВ Одеської міськради, із посиланням на ст. ст. 330 та 388 діючого ЦК України, вважає, що спірний об'єкт повинен бути повернутий до комунальної власності.
Одеська міська рада в особі представника, також підтримала позовні вимоги ПУКВ, з мотивів викладених в позовної заяві.
Відповідачі по справі, позовні вимоги ПУКВ Одеської міськради - не визнали в повному обсязі та зазначили нижче наступне;
Так, КП (нині ТОВ) „Одеська хутрова фабрика” в особі представників вказала на те, що даний об'єкт був колишнім приміщенням дитячого садка Одеського цукрово-рафінадного заводу та Одеської хутрової фабрики який мав № 73. В подальшому, через знаходження дитячого закладу фактично на виробничій території, за кошти хутрової фабрики було побудовано нове приміщення дитячого садочку на житловому масиві „Черемушкі”, а спірний об'єкт залишився як споруда хутрової фабрики і весь час перебував на балансі підприємства, тому жодного дня спірна споруда не була безхазяйною. Нежилі приміщення 1-го та 2-го поверхів, площею 489,6 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташовані за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103 входили до складу цілісного майнового комплексу Одеської хутрової фабрики, який підприємство орендувало у держави, а згодом придбало за оскарженим позивачем договором із ФДМУ.
На підтвердження права власності КП „Одеська хутрова фабрика”, отримала від Одеського міськвиконкому свідоцтво про право власності на нежилі будівлі № 024514, від 28.01.2003 року, до складу яких увійшло і спірне приміщення під літерою „Д” (згідно до тех. паспорту).
Безпосередньо в суді, представник ТОВ „Одеська хутрова фабрика” Лазнюк Л.Д. пояснила, що вона із середини 80-х років, працювала на підприємстві головним інженером, а в подальшому і по теперішній час працює на посаді директора фабрики, через що стверджує що спірне приміщення ще з радянських часів відносилося до хутрової фабрики і ні вона, ні попередній директор не зверталися до будь-яких органів щодо прийняття спірної споруди як безхазяйного майна, а навпаки хутрова фабрика здавала приміщення в оренду, надавало для тимчасового перебування певних служб на прохання органів місцевого самоврядування, а згодом провело законне відчуження.
Представник ФДМУ заявила що спірний об'єкт ніколи не належав до комунальної власності, а був власністю державною і з 1991 року, спірне приміщення перебувало в оренді у „Одеській хутровій фабрики”. В оренді хутрової фабрики перебувало спірне приміщення і під час нібито його прийняття до комунальної власності. Об'єкт дійсно не увійшов до цілісного майнового комплексу при його продажу „Одеської хутрової фабрики” при тому його єдиним розпорядником був та залишається ФДМУ. Також представник ФДМУ, зазначила, що жодних документів які б можливо було розглянути в якості підстави передання об'єкту в комунальну власність як безхазяйного - позивачами ні суду, ні прокуратурі надано, не було.
Представник відповідачки ОСОБА_4 вказав на законність отримання у власність КП „Одеська хутрова фабрика” спірного приміщення, а отже і на законність подальших цивільно-правових угод пов'язаних із відчуженням зазначеного об'єкту. На думку представника, його довірителька є добросовісним та законним покупцем спірного майна, а у позивача не має підстав ставити під сумнів угоду за участю гром. ОСОБА_4
Представник відповідачки ОСОБА_3 вказав на необґрунтованість вимог позивача через законний характер володіння та подальшого розпорядження спірним приміщенням з боку Одеської хутрової фабрики, що підтверджується усіма матеріалами справи. То рішення виконкому Ленінської райради народних депутатів № 15, від 22.01.1992 року на яке посилається позивач, не може розглядатися як правомірне, так як не відповідає фактичним обставинам справи і до того ж, суперечить вимогам ст. 137 ЦК України (в р-ції 1963 року).
Решта відповідачів, будучи неодноразово повідомленими про час та місце розгляду справи до суду - не з*явились, про причини не явки, не повідомили, що дозволило суду в порядку ст. 169 ЦПК України, провести розгляд справи за їх відсутністю.
Заслухавши пояснення та оцінивши доводи сторін, дослідивши наявні у справі докази надані сторонами та витребувані під час розгляду справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ПУКВ Одеської міськради, виходячи із нижче наступних обставин.
Так, судом було встановлено, що ще з радянських часів, спірний об'єкт - нежилі приміщення 1-го та 2-го поверхів, площею 489,6 м. кв., відображені в технічному паспорті під літерою „Д”, розташовані за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103, як колишній дитсадок № 73, входив до складу (перебував у віданні та на балансі) Одеської хутрової фабрики.
Такі дані встановлені судом із матеріалів прокурорської перевірки (до справи додаються) з яких вбачається, що згідно до рішення виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів № 46, від 17.01.1980 року „Про дозвіл Одеської хутрової фабрики проектування очисних споруд за рахунок приміщення торгівлі по вул. Московській № 105 та розробки ТЕО реконструкції підприємства по вул. Богатого № 76” - Одеської хутрової фабриці дозволялось проектування та будівництво очисних споруд, а також розширення (фабрики) за рахунок нових санітарно захисних зон, на умовах викладених в акті від 28.12.1979.
Також, вказаним рішенням, на Одеську хутрову фабрику, покладався обов'язок відселення в ХІ п'ятирічці громадян із будинків та дитячого садка, розташованих в санітарно-захисної зоні фабрики.
Відповідно до акту „про вибір та попереднє узгодження земельних ділянок для будівництва очисних споруд та розробці техніко-економічного обґрунтування реконструкції та впорядкування забудови Одеської хутрової фабрики”, від 29.12.1979 року, затвердженого ВПО МЛП СРСР 03.01.1980 року - Одеській хутровій фабриці була надана земельна ділянка на якої розміщувались відселені приміщення за адресою вул. Московська, 105, які використовувалось під торгівельне, а також споруда відселеного дитсадка.
Таким чином із наведених вище нормативних актів вбачається, що приміщення дитячого садочка № 73, перейшло до Одеської хутрової фабрики, потрапивши в зону реконструкції підприємства, для подальшого знесення у зв'язку із запланованим будівництвом по вул. Московській, 105 нових торгівельних та виробничих споруд.
Із рішення виконкому Одеської міської ради народних депутатів № 228, від 02.09.1981 року, а також із пояснень представника - директора ТОВ „Одеська хутрова фабрика”, пояснень колишніх керівників фабрики, отриманих в ході прокурорської перевірки в суді було встановлено, що Одеська хутрова фабрика, спільно з Одеськім лако-фарбовим заводом здійснила фінансування будівництва дитячого садка під № 47.
Таким чином, колишній дитячій садок під № 73, як установа припинив своє існування (у зв'язку із відселенням із зони, переданої Хутрової фабриці і фінансуванням фабрикою будівництва нового дитсадка), а сама споруда в якої садок розміщувався, відійшла до відання Хутрової фабрики у зв'язку із затвердженням акту „про вибір та попереднє узгодження земельних ділянок для будівництва очисних споруд та розробці техніко-економічного обґрунтування реконструкції та впорядкування забудови Одеської хутрової фабрики”, від 29.12.1979 р.
В подальшому, 05.12.1991 року, між Державним комітетом України по легкої промисловості та організацією орендарів Одеської хутрової фабрики - був укладений договір оренди з правом викупу майна Одеської хутрової фабрики, до складу якого увійшло і спірне приміщення, що на той час було невід*ємною складовою майна підприємства.
11 грудня 1993 року, між Фондом державного майна України та організацією орендарів Одеської хутрової фабрики - був укладений договір купівлі - продажу цілісного майнового комплексу Одеської хутрової фабрики.
Відповідно до п.1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою ВР України від 07 липня 1992 року № 2558-ХІІ (що діяло на час укладання угоди купівлі-продажу) - Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. Пунктом 4, наведеного Положення до основних завдань ФДМУ, було віднесено здійснення розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації.
За таких умов, враховуючи те що сторони оскарженої угоди, діяли в порядку передбаченому чинним на той час законодавством та в межах своїх повноважень - суд не знаходить підстав для задоволення вимог позову, щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу від 11 грудня 1993 року, за № 1-5735, укладеним між Фондом державного майна України та організацією орендарів Одеської хутрової фабрики в частині нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 490,3 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103, а також щодо визнання недійсним свідоцтва про право власності № 024514, від 28 січня 2003 року, видане виконавчим комітетом Одеської міської ради колективному підприємству „Одеська хутрова фабрика” на підставі договору купівлі-продажу від 11.12.1993 року, № 1-5735 в частині нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 490,3 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103.
Суд відхиляє доводи вимог позиву, що ґрунтуються на рішенні виконавчого комітету Ленінської райради народних депутатів № 15, від 22.01.1992 року, у зв'язку із нижче наступними підставами.
Так, по перше, як вбачається із наведеного вище рішення в п.2(основний пункт посилання позивача), споруда за адресою вул. Богатого, 74 була визнана безхазяйною. Проте, відповідно до вимог ст. 137 ЦК України, 1963 року, діючого на час постановлення зазначеного рішення - подібне рішення могло б бути прийнято лише за заявою фінансового органу. Частина 3-я, зазначеної статті ЦК України, імперативно встановлювала, що заява про визнання майна безхазяйним могла б бути подана не раніше як через один рік після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконавчим комітетом відповідної ради.
Як свідчить із пояснень громадянина ОСОБА_5, який працював директором Хутрової фабрики в період із 1986 по 1999 роки, отриманих від нього під час прокурорської перевірки - будь яких звернень до Ленінського райвиконкому чи інших органів з приводу прийняття споруди колишнього дитячого садка як безхазяйної, керівництво фабрики - не направляло, так як дане приміщення перебувало на балансовому обліку, оренді а згодом і у власності підприємства.
Разом із тим, ні з власної ініціативи, ні на вимогу суду, ні на вимогу прокурора, жодних матеріалів, які б були підставою для визнання спірного об'єкту безхазяйним позивачем (або іншим органом місцевого самоврядування) представлено не було, що в свою чергу свідчить про необґрунтованість правомірності доводу позивача стосовно факту безхазяйністі спірного майна в порядку передбаченому ч.1, ст. 60 ЦПК України.
Крім того, на увагу заслуговує й той факт, що п.1 та п.5 рішення виконавчого комітету Ленінської райради народних депутатів № 15, від 22.01.1992 року, викладені наступним змістом - визнати таким що втратив силу договір оренди приміщення по вул. Богатого, 74, укладений між Хутровою фабрикою та фірмою „РАДО-С”, а також здати приміщення за адресою: вул. Богатого, 74 в оренду тієї ж фірмі „РАДО-С”, за умов що орендодавцем виступатиме виконком Ленінської райради.
Відповідно до ч.1, ст. 8 ЦПК України - суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За таких вищенаведених обставин, суд критично ставиться до вказаного рішення виконкому Ленінської райради, як до доказу приналежності спірного приміщення комунальної власності, виходячи із того, що таке рішення в частині визнання майна безхазяйним було постановлено всупереч вимогам діючого законодавства (ст. 137 ЦК України), само майно безхазяйним не було. Рішення про прийняття майна як безхазяйного виносилося під час дії договору оренди в т.ч. і спірного приміщення від 05.12.1991 року, укладеного між Державним комітетом України по легкої промисловості та організацією орендарів Одеської хутрової фабрики.
Крім того, в рішенням виконкому Ленінської райради, одночасно були вирішені і господарські і адміністративні правовідносини, що суперечить вимогам ст. ст. 48, 269, 270 ЦК України (в р-ції, 1963 року), враховуючи те, що розірвання договору оренди між Хутровою фабрикою та фірмою „РАДО-С”, могло відбутися лише в судовому порядку, а укладення нових орендних відносин, повинно було б здійснене лише шляхом укладення окремої угоди у відповідності до вимог ч.2, ст. 257 ЦК України (р-ція 1963 р.), а також Закону України, 1992 року № 2269-ХІІ, „Про оренду державного та комунального майна”. Саме зазначене рішення виконкому Ленінської райради фактично, не було виконано.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 та ст. 35, Закону України, від 07.02.1991 „Про власність”, діючого на час укладення оскарженого договору купівлі-продажу між ФДМУ та Одеською хутровою фабрикою - вже тоді власність в Україні розмежовувалась на державну (загально державну) та комунальну. Стаття 34, ч.1, до складу загальнодержавної власності відносить в т.ч. і майно державних підприємств. Правовий режим майна таких підприємств був окремо визначений в ст. 37 цього ж Закону.
За змістом наведених норм матеріального права - усе майно, включаючи спірні приміщення відносилося до цілісного майнового комплексу Одеської хутрової фабрики, перебувало в державній власності, знаходилося в повному господарському віданні хутрової фабрики та не могло вважатися „безхазяйним”.
Алогічна позиція представника ФДМУ, про те, що в склад майна за договором оренди від 05.10.1991 року, між ДК України з легкої промисловості і Хутровою фабрикою спірне приміщення увійшло, а при продажі ФДМУ, не увійшло до цілісного майнового комплексу підприємства, через що об'єкт вважається приналежним державі - не знайшли свого належного обґрунтування відповідно до ч.1, ст. 60 ЦПК України. При тому зазначена позиція саме представника Фонду, була спростована в суді змістом п.1, договору купівлі-продажу, від 11.12.1993 року, між ФДМУ та Хутровою фабрикою, з якого вбачається, що продавець продав а покупець купив державне майно цілісного майнового комплексу Хутрової фабрики, здане в оренду покупцю 05.12.1991 року і яке розташоване в м. Одесі, по вул. Московській, 103. Актом оцінки вартості майна орендного підприємства, від 07.10.1993 року, затвердженому Головою ФДМ України і згідно якого (арк.4) до об'єктів які не підлягають приватизації віднесений був лише державний житловий фонд. Всіма іншими матеріалами та обставинами приватизаційної справи, наданої безпосередньо ФДМУ (м. Київ) на запит суду.
Таким чином, правомірність володіння Одеською хутровою фабрикою спірним приміщенням та одночасно нікчемність рішення виконкому Ленінської райради № 15, від 22.01.1992 року, випливає з усіх фактичних обставин справи, документів та матеріалів правового характеру, угод, а також фактично була підтверджена безпосередньо і самим органом місцевого самоврядування - виконкомом Одеської міської ради, яким було видане свідоцтво про право власності № 024514, від 28 січня 2003 року, колективному підприємству „Одеська хутрова фабрика” на підставі договору купівлі-продажу від 11.12.1993 року, № 1-5735 в частині нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 490,3 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103;
Відповідно до норм ст. 41 Конституції України, ст. 86 ЦК України (в р-ції 1963, що діяв на час укладання оскаржених договорів) - власникові належить право користування, володіння та розпорядження належним йому майном.
За таких умов, КП „Одеська хутрова фабрика”, як законний власник, провела відчуження належного її майна нежилих приміщень 1-го та 2-го поверхів, площею 490,3 м. кв., відображених в технічному паспорті під літерою „Д”, розташованих за адресою м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 103 шляхом укладення договору купівлі-продажу із гром. ОСОБА_1, від 17.02.2003 року.
Сам ОСОБА_1, ставши власником спірних приміщень, в свою чергу на тих самих зазначених правових підставах, 08.04.2003 року, продав належне йому майно громадянам ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які в свою чергу здійснили відчуження зазначеного приміщення шляхом його продажу громадянці ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу, від 18.12.2003 року.
Зазначені угоди, повною мірою відповідають вимогам ст. ст. 47, 224, 225 діючого на час їх укладання Цивільного кодексу України (1963 року) і підстав для їх скасування - не має.
Керуючись ст. ст. 1, 3, 10, 57, 60, 208-213 Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК) України, суд -
РІШИВ:
Представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради в позові - відмовити в повному обсязі.
Заява про апеляційне оскарження даного рішення може бути подана до суду протягом 10-ти днів, від дня її проголошення. Апеляційна скарга на дане рішення суду протягом 20-ти днів від дня звернення із заявою про оскарження рішення, може бути подана до Апеляційного суду Одеської області, через Приморський райсуд м. Одеси.
Суддя Терьохін С.Є.