АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/11406/13 Справа № 419/9143/12 Головуючий у 1 й інстанції - Самсонова В.В. Доповідач - Максюта Ж.І.

Категорія 21

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2013 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого: Максюти Ж.І.,

суддів : Кочкової Н.О., Слоквенка Г.П.

при секретарі: Кулику О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську

апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2013 року

по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа: Третя Дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування фіктивним,-

ВСТАНОВИВ:

В грудні 2012 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1, укладений 03 лютого 2009 року - фіктивним, визнати за ОСОБА_3 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1, та визнати не дійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 06 жовтня 2011 року на домоволодіння АДРЕСА_1, зареєстроване за № 5-2248 державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І.В.

В обгрунтування позову позивач вказав на те, що 03 лютого 2009 року він уклав договір дарування, згідно якого передав на користь свого батька ОСОБА_5 домоволодіння АДРЕСА_1. Договір був посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Парусниковою І.О. і зареєстрований в реєстрі за № 9-144. Цю угоду позивач був вимушений укласти в силу тих обставин, що позивач багато разів користувався кредитними послугами різних банків і завжди сумлінно виконував свої зобов'язання перед ними по погашенню заборгованості. Але, коли наступила економічна криза, це стало набагато складніше. Перед банком у позивача накопичилась велика заборгованість, яку він був не в змозі погасити своєчасно. З боку працівників банку пішли погрози про вилучення у позивача нерухомості в рахунок погашення боргу.

На сімейній раді було вирішено, домоволодіння АДРЕСА_1, яке належало позивачу на праві приватної власності, подарувати комусь з його батьків, як самим близьким і найщирішим стосовно нього людям. У позивача з батьком була домовленість, що він напише заповіт на це домоволодіння, згідно якого його успадкує донька позивача ОСОБА_7. Таким чином, після численних обговорень була укладена вищевказана угода. Після укладення договору, згідно попередніх домовленостей позивач зі своєю сім'єю залишився проживати у будинку, де мешкає й по теперішній час. Позивач продовжував займатися благоустроєм помешкання, регулярно сплачував всі комунальні витрати та податки, пов'язані з його утримуванням.

Наприкінці 2009 року батько захворів, почував себе погано. Виконуючи їхні домовленості, він 12 березня 2010 року склав заповіт, згідно якого заповів доньці позивача ОСОБА_7 домоволодіння АДРЕСА_1. В цей час батько позивача проходив обстеження у лікарні, де йому встановили остаточний діагноз онкологічної хвороби останньої стадії і направили до онкологічного закладу для хірургічного втручання. В період з 20 по 24 березня 2010 року, коли батька остаточно залишили в обласній онкологічній лікарні для проведення операції, його діти, в тому числі позивач та відповідачка, по необхідності декілька разів відвозили його туди, оскільки його вже мучили нестерпні болі, які неможливо було усунути медичними препаратами. У лікарні батькові надавали допомогу, робили якісь уколи, після них його клонило до сну, річ становилася протяжною і не зовсім зрозумілою, але біль проходив на деякий час.

В березні того ж року батькові зробили операцію, та через деякий час виписали з лікарні. Весь час, аж до своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 він знаходився у тяжкому стані. Відповідачка нарівні з іншими дітьми допомагала матері доглядати батька. Після смерті батька з'ясувалось, що в період його тяжкої хвороби, а саме 23 березня 2010 року, він зробив ще один заповіт на користь ОСОБА_2, в якому заповів їй все своє рухоме та нерухоме майно, в тому числі і домоволодіння АДРЕСА_1. Про це позивач дізнався, коли прийшов до нотаріальної контори написати заяву про прийняття спадщини після померлого батька.

Після розмови з відповідачкою з цього приводу, позивач дізнався, що вона не претендує на домоволодіння АДРЕСА_1, бо добре пам'ятає домовленість позивача з батьком. 06 жовтня 2011 року відповідачка отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване за № 5-2248 державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І.В. Тоді ж вона дала позивачу довіреність, на підставі якої він мав оформити всі документи для прийняття нею спадщини по заповіту і переоформити спірне домоволодіння на свою доньку. Коли майже всі документи були готові, вона відмінила дію довіреності і відмовилась віддавати йому будинок. Позивачу також стало відомо, що відповідачка замовила в ДМБТІ документи на продаж будинку, а оскільки оригіналів документів на дім у неї ніколи не було, бо вони завжди знаходяться у позивача, написала в заяві, що документи втратила. Як видно з вищевикладеного, позивач з батьком з самого початку не мали наміру створити правові наслідки, які мали наступити з моменту вчинення правочину. Вирішити справу мирним шляхом не представляється можливим, відповідачка відмовляється від усіх попередніх домовленостей та обіцянок. Тому позивач був вимушений звернутися до суду з даним позовом.

Пізніше позивач доповнив позовні вимоги та просив також поновити йому строк звернення до суду з позовною заявою про визнання договору дарування фіктивним та стягнути з відповідачки судові витрати по справі.

Ухвалою суду до участі у справі була залучена Третя Дніпропетровська державна нотаріальна контора в якості третьої особи.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2013 року позов ОСОБА_3 - задоволено.

Поновлено ОСОБА_3 строк звернення до суду з позовною заявою про визнання договору дарування фіктивним.

Визнано фіктивним договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1, укладеного 03 лютого 2009 року.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1.

Визнано не дійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 06 жовтня 2011 року на домоволодіння АДРЕСА_1, зареєстроване за № 5-2248 державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І.В.

Не погодившись з рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2013 року, ОСОБА_2 звернулася до суду з апеляційною скаргою.

В апеляційній скарзі відповідачка просить вищевказане рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на те, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, заявлених позовних вимог в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду залишити без змін відповідно до ст. 308 ЦПК України, з наступних підстав.

При розгляді справи суд першої інстанції встановив, що 03 лютого 2009 року між ОСОБА_3 та його батьком ОСОБА_5 був укладений Договір дарування, який був посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Парусниковою І.О. і зареєстрований в реєстрі за № 9-144, згідно якого ОСОБА_3 передав на користь свого батька ОСОБА_5 домоволодіння АДРЕСА_1 (а.с.5).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, актовий запис № 8020 (а.с.6).

Після його смерті відкрилася спадщина на належне йому нерухоме майно, в тому числі й на домоволодіння АДРЕСА_1, яке належало йому на підставі договору дарування від 03.02.2009 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Парусниковою І.О. і зареєстрованого в реєстрі за № 9-144.

Ще за життя, а саме 12 березня 2010 року ОСОБА_5 склав заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_10 та зареєстрований в реєстрі за № 146, в якому заповідав належне йому домоволодіння АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську - ОСОБА_7 (а.с.8).

Але, 23 березня 2010 року ОСОБА_5 склав новий заповіт, який посвідчений Третьою Дніпропетровською державною нотаріальної конторою і зареєстрований в реєстрі за № 3-647, в якому заповідав належне йому домоволодіння АДРЕСА_1 в м. Дніпропетровську вже - ОСОБА_2(а.с.9).

06 жовтня 2011 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на домоволодіння АДРЕСА_1, яке було посвідчено державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І.В. та зареєстровано в реєстрі за № 5-2248 (а.с.9).

Задовольняючи позов районний суд правильно та обґрунтовано виходив з того, що дії сторін під час укладння спірного договору дарування були направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права вланості на будинок АДРЕСА_1 від позивача ОСОБА_3 до його батька ОСОБА_5 з метою уникнення ОСОБА_3 перед банківською установою стягнення боргових забовязань за рахунок належного йому

домоволодіння, шляхом звернення стягнення на це мано, та позбавлення таким чином ОСОБА_3 права власності на цей будинок,

А за домовленностю з батьком, останній повинен був скласти заповіт на цей будинок на ім'я його дочки ОСОБА_7, що фактично і було зроблено батьком 12.03.2010 року.

Вказані висновки судом були зроблені на підставі наданих позивачем доказів, а саме викладені обставини, щодо фіктивності укладеного правочину, підтвердили в судовому засіданні свідки ОСОБА_12 та ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15,ОСОБА_16, які були свідками цих подій особисто, та кожен окремо підтвердили суду, що переоформлення належного позивачу будинка на батька - ОСОБА_5, було зроблено виключно тимчасово, на той період часу поки позивач не вирішить свої фінансові проблеми з банком, за умови повернення спірного будинку сім'ї позивача, та їх батько проти цього не заперечував.

Позивачем доведено суду, що з часу укладання договору дарування він продовжував постійно проживати у спірному домомовоління, продовжував його утримувати, та добудовувати, а батько до самої смерті продовжував проживати в квартирі на вулиці Фабрично-Заводській в місті Дніпропетровську.

Факт постійного проживання позивача у спірному домоволодінні підтверджено договором про надання послуг з постачання ВЛТ «Дніпрогаз», який був укладений 17.04.2008 року між позивачем та ВАТ «Дніпрогаз» про надання послуг з газопостачання в домоволодіння АДРЕСА_1 (а.с.05-107); численними квитанціями про оплату позивачем послуг з газопостачання за період з грудня 2009 року по грудень 2012 року в домоволодінні АДРЕСА_1, сплачених ОСОБА_3 (а.с. 108-115); Актом міського комунального виробничого підприємства «Дніпроводоканал» від 30.08.2010 року, згідно якого у спірному домоволодінні було зафіксовано несправності з водопостачання, в якому власником вказано позивача; Актом допуску в експлуатацію лічильника холодної води складеного в червні 2010 року в домоволодінні АДРЕСА_1, в якому споживачем вказано позивача; численними квитанціями по сплаті послуг з водопостачання у домоволодінні АДРЕСА_1, які сплачені ОСОБА_3 (а.с. 118-120); Актом звірки № 2/3406108 від 27.09.2010 року між ОСОБА_3 та постачальником електроенергії по домоволодінню АДРЕСА_1 (а.с.121); а також численними квитанціями про оплату позивачем послуг з електропостачання в домоволодінні АДРЕСА_1, сплачених ОСОБА_3 (а.с.122-125).

Судова колегія погоджується з такими висновками суду першої інстанції, та вважає їх правильними.

У відповідності до ч. 1 ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Частиною 5 статті 203 ЦК України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно розясненням постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», п.24 - для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 ст. 203 ЦК, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає

зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно. Ознака фіктивності повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише про людське око, а інша - намагалася досягти правового результату, то такий правочин не визнається фіктивним. Фіктивний правочин вчиняється його учасниками без наміру виникнення, зміни або припинення цивільних прав і обовязків, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину його учасники мають інші цілі, ніж ті, що ним передбачені. Причому справжні їх цілі можуть бути як протизаконними (наприклад, укладання громадянином договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації, або для ухилення від виконання грошових зобов'язань) , так і цілком законними. Водночас фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений (нотаріальне посвідчення, державна реєстрація).

Таким чином, матеріальним законом визнання недійсним фіктивного договору пов'язане з наміром сторін створити правові наслідки правочину.

Оцінивши надані суду докази, суд першої інстанції, пославшись на ст. 324 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у ОСОБА_3 та ОСОБА_5 наміру створити правові наслідки у вигляді зміни власника майна, та встановив наявність умислу на укладання договору дарування майна між близькими родичами з метою приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок грошових зобов'язань.

Поновлючи строк позовної давності на звернення до суду з позовом про визнання договору дарування фіктивним, районний суд також обґрунтовано виходив з того, що він пропущений позивачем з поважних причин, про що суду надані відповідні докази.

Відповідно до ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює. Результати такої оцінки доказів суд першої інстанції відобразив в рішенні суду, в якому навів мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Наведені в апеляційній скарзі ОСОБА_2 доводи, щодо безпідставності поновлення судом першої інстанції строку позовної давності не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до тлумачення норм діючого законодавста, яке регулює питання поняття та застосування строку позовної давності.

Відповідно до положень ст.303 ЦПК України, апеляційний суд позбавлений можливості надання переоцінки доказів, які надані позивачем на підтвердження поважності такого пропуску, яким суд дав належну оцінку у своєму рішенні, оскільки самим апелянтом в апеляційній скарзі у порушення зазначеної норми закону, а саме ст. 303 ЦПК України, не наведено доводів на обґрунтування того, що судом першої інстанції докази досліджені з порушенням норм процесуального права, або з порушення порядку дослідження, або через неправомірне відмовлення у дослідженні доказів.

З цих же підстав колегія суддів, не може погодитись з доводами апеляційної скарги, щодло пояснень свідків, які вони давали в суді першої інстанції і яким суд також дав належну осінку в своєму рішенні.

Доводи апеляційної скарги про відсутність порушеного права позивача, є помилковими, оскільки судом розглядався спір, щодо визнання недійсним договору дарування, де саме позивач був стороною.

Також не можуть бути прийняті до уваги доводи апеляційної скарги про те, що правові наслідки правочину з боку ОСОБА_5 були створені, складанням заповіту на імя відповідачки, оскільки, як вже було зазначено вище, зміна власника майна не відбулася.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що рішення суду постановлено у відповідності з вимогами закону та не має підстав для його скасування, і доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 317 ЦПК України, апеляційний суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з цього часу.

Головуючий:

Судді: