Справа № 256/8331/13-ц
2/256/2388/2013
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 листопада 2013 року м. Донецьк
Калінінський районний суд міста Донецька Донецької області у складі:
головуючої судді - Гладкої І.А.,
при секретарі - Скляренко Ю.С.,
за участю сторін:
позивача - не з’явився,
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача ВДВС Ясинуватського МРУЮ - не з’явився,
представника відповідача УДКС України у м. Ясинуватій - ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4 державної виконавчої служби Ясинуватського міськрайонного управління юстиції, ОСОБА_5 Державної казначейської служби України у місті Ясинуватій Донецької області про стягнення моральної шкоди,-
ВСТАНОВИВ:
В червні 2012 року представник позивача, який діє на підставі довіреності – ОСОБА_1, звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_4 державної виконавчої служби Ясинуватського міськрайонного управління юстиції, ОСОБА_5 Державної казначейської служби України у місті Ясинуватій Донецької області про стягнення моральної шкоди, вточнивши яку 05 листопада 2012 року просив суд стягнути на користь його довірительниці в рахунок відшкодування моральної шкоди 7000 грн. Подана позовна заява була обґрунтував наступними обставинами. 08 вересня 2010 року в Калінінському районі м. Донецька відбулась дорожньо-транспортна пригода, в результаті якої було пошкоджено автомобіль НОМЕР_1, який належить позивачу. Рішенням Калінінського районного суду м. Донецька від 22 квітня 2011 року з ПП «Р.В.Ц.» було стягнуто на користь позивача майнову шкоду в розмірі 16274,75 грн., моральну шкоду в розмірі 4000 грн. та судові витрати. 02.06.2011 року виконавчі листи були передані в ДВС м. Ясинувата для примусового виконання рішення суду. Як зазначив позивач, підстав для невиконання рішення суду у ОСОБА_6 та у інших державних виконавців, не було. В липні 2011 року до заяв були надані конверти з поштовими марками. На думку позивача, державний виконавець Даниленко В.В., в порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження» 08 липня 2011 року відкриває виконавче провадження та направляє запити до відповідних державних установ, щодо наявності майна та рахунків у ПП «Р.В.Ц.», у відповідь на які, відповідач отримав позитивну інформацію. Відповідно до тверджень позивача, державний виконавець Даниленко В.В. повідомляла їй, що арешт на майно боржника було накладено, що на його думку не відповідало дійсності. 04 серпня 2011 року позивач дізнався, що його виконавча справа була передана державному виконавцю Пилипенко А.В., який повідомив позивачу, що боржник з рішенням суду не згоден і буде оскаржувати його, а податкова інспекція не надала відомостей про рахунки боржника на їх запит, що на думку позивача також не відповідало дійсності. 11 серпня 2011 року, при ознайомленні представником позивача з матеріалами виконавчого провадження, він помітив відсутність: відомостей про рахунки боржника; постанови про накладання арешту на майно боржника; заяви боржника про призупинення виконавчого провадження. 12 серпня 2011 року представник позивача звернувся з запитами до: ДПІ м. Ясинувата про підстави невиконання запиту відповідача щодо рахунків боржника: Калінінського районного суду м. Донецька, щодо звернення боржника із заявою про перегляд заочного рішення суду. 01 вересня 2011 року Калінінський районний суд м. Донецька надав представнику позивача копію заяви боржника про перегляд заочного рішення від 12 серпня 2011 року. Таким чином, представник позивача вважає, що відповідачем порушувались права стягувача, тобто позивача, на своєчасне виконання рішення суду. 18 січня 2012 року представник позивача рекомендованим листом з поштовим повідомленням направив на адресу відповідача заяву про примусове виконання рішення суду та виконавчих листів № 2-2442 від 22 грудня 2011 року, які були видані Калінінським районним судом м. Донецька 18 січня 2012 року про стягнення з боржника суми матеріальної та моральної шкоди в розмірі 20274,75 грн. та судових витрат в сумі 291,25 грн. 20 січня 2012 року завідуюча канцелярією Ясинуватського ВДВС Бондаренко отримала виконавчі листи. ОСОБА_6 ухвалив постанову про відкриття виконавчого провадження 01 лютого 2012 року, однак протягом 7 днів, не розпочав до примусового виконання рішення суду. 13 лютого 2012 року представник позивача звернувся до виконавця ОСОБА_6 із вимогою про ознайомлення з матеріалами виконавчої справи, на яку йому було відмовлено, оскільки він завчасно не звернувся до неї з письмовою заявою. Відповідно до тверджень представника позивача, в той же день він звернувся з усною та письмовою скаргою на дії державного виконавця до керівника Ясинуватської ВДВС ОСОБА_7, яка 07 вересня 2012 року заходів щодо своєчасного виконання рішення суду не прийняла, порушень не усунула, винуватих осіб до відповідальності не притягла. 26 квітня 2012 року представник позивача звернувся до Калінінського районного суду м. Донецька зі скаргою на неправомірні дій відповідача. Як зазначив представник позивача 13 липня 2012 року відповідач направив лист про негайне надання позивачем номеру рахунку та банківських реквізитів, у зв’язку із неможливістю перерахування стягнутих з боржника коштів на реквізити, що були надані раніше. Як зазначив ОСОБА_1, 20 липня 2012 року та 06 серпня 2012 року виконавчій службі були надані номера рахунків та банківські реквізити. 07 вересня 2012 року виконавчою службою на рахунок позивача була перерахована сума боргу.
Заподіяну позивачу моральну шкоду, представник позивач обґрунтував тим, що неправомірними діями відповідача, а саме невиконанням працівниками виконавчої служби своїх посадових обов’язків, а також Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про державну виконавчу службу», що, на його думку, свідчить про навмисне невиконання рішень суду, що спричинило позивачу душевні страждання, оскільки рішення суду не виконувалось відповідачем протягом 15 місяців, отже відповідачі порушили право позивача на своєчасне відшкодування збитків, які були їй заподіяні внаслідок ДТП, чим заподіяли позивачу моральну шкоду в розмірі 7000 грн.
Позивач в судове засідання не з’явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, однак доказів поважності своєї неявки до суду не надав.
Представник позивача - ОСОБА_1, який діє на підставі довіреності, у судовому засіданні надав пояснення аналогічні викладеним у позовній заяві, позов підтримав та просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Крім того ОСОБА_1 пояснив, що виконавче провадження по справі вже закрито та грошові кошти на виконання рішення суду позивачем були отримані. Разом з тим ОСОБА_1 пояснив суду, що на той момент, коли він звертався до відповідачів із відповідними заявами, ОСОБА_3 перебувала у стані вагітності та знаходилась у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на теперішній час дитині ОСОБА_3 виповнилось два роки. В обґрунтування моральної шкоди представник позивача також зазначив, що внаслідок невиконання відповідачами своїх обов’язків, позивач була позбавлена можливості користуватись автомобілем, а гроші, які були стягнути за рішенням суду знецінились.
Представник відповідача ОСОБА_5 Державної казначейської служби України у м. Ясинуватій Донецької області – ОСОБА_2, яка діє на підставі довіреності, у судовому засіданні проти позову заперечувала з огляду на те, що позивачем не вказано з якого відповідача він просить стягнути на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в сумі 7000 грн. та яким чином ним була розрахована дана сума. При цьому ОСОБА_2 зазначила, що ОСОБА_5 Державної казначейської служби України у м. Ясинуватій Донецької області не перебувала у будь-яких правовідносинах із позивачем ОСОБА_3
Представник відповідача ОСОБА_4 державної виконавчої служби Ясинуватського міськрайонного управління юстиції у судове засідання не з’явився, проте надав до суду заяву про перенесення розгляду справи у зв’язку із проходженням державними виконавцями, у повному складі, навчання у Державному Інформаційному центрі. Разом з тим, суд визнав неявку представника відповідача неповажною, оскільки він є державним органом та має у своєму штаті достатньо працівників, які б могли представляти його інтереси, зокрема, у суді.
Згідно статті 1 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 8 Цивільного кодексу України визначає законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Частина 1 статті 11 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до статті 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень проти них. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у розгляді справи. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі щодо яких виникає у сторін спір, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч. 3, 4 ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України встановлені наступні підстави звільнення від доказування Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Відповідно до ч.1 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно ч. 1 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
Частино 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно ч. 5 ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Частиною 3 ст. 11 Закону України «Про державну службу» встановлено, що шкода заподіяна, державним виконавцем фізичними чи юридичними особами під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.
Відповідно до положень статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Стаття 1167 Цивільного кодексу України передбачає загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 1174 Цивільного кодексу України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Виходячи з положень пункту 3 роз’яснень Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику по справам про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Згідно з пунктом 5 роз’яснень Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику по справам про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, як вбачається із пункту 9 роз’яснень Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 року за №4 «Про судову практику по справам про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого -спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
Відповідно до п. 10-1 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику по справам про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції України, судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування.
За змістом п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» при розгляді позовів фізичних і юридичних осіб про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної діями (бездіяльністю) державного виконавця, суди повинні виходити з положень ст. 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» , ст. 86 Закону України «Про виконавче провадження» і враховувати, що в таких справах відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.
Відповідно п. 6.4. Методичних рекомендацій Міністерства юстиції України від 13.04. 2004 року «Про відшкодування моральної шкоди», моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає і не може бути точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь яка компенсація моральної шкоди, не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь який її розмір може мати суто умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи.
Відповідно до п.1 «Положення про управління (відділення) Державної казначейської служби України у районах, районах у містах, містах обласного, республіканського значення» від 12 жовтня 2011 року № 1280, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України - управління Державної казначейської служби України та відділення Державної казначейської служби України у районах, районах у містах, містах обласного, республіканського значення (далі - управління (відділення) Казначейства) є територіальними органами Державної казначейської служби України.
Судом встановлено, що заочним рішенням Калінінського районного суду м. Донецька від 22 квітня 2011 року по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_3 до Приватного підприємства «Р.В.Ц.» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, позовну заяву було задоволено в повному обсязі та стягнуто з ПП «Р.В.Ц.» на користь ОСОБА_3 матеріальну шкоду в розмірі 16274,75 грн., моральну шкоду в розмірі 4000 грн. та судові витрати (а.с. 5-6). Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 22 грудня 2011 року вищезазначене рішення Калінінського районного суду м. Донецька було залишено без змін.
02 червня 2011 року позивач звернулась до відповідача із заявою про прийняття до виконання виконавчого листа № 2-581/11, який було видано Калінінським районним судом м. Донецька 30.05.2011 року на підставі вищезазначеного рішення (а.с. 7).
Як вбачається судом із документів долучених до матеріалів справи, а саме з копії постанови про відкриття провадження серії ВП № 26974667, виконавче провадження за виконавчим листом № 2-581/11 від 30 травня 2011 року було відкрито (а.с. 8). 08 травня 2011 року за відповідачем було зроблено запит в Ясинуватську ОДПІ за вих. № 5092/1-992/5463, про наявність розрахункових рахунків боржника (а.с.9), у відповідь на який Ясинуватська ОДПІ повідомила, що відповідь на запит відповідача від 29.06.2011 року була підготовлена 04 липня 2011 року і надіслана відповідачу (а.с.12).
Судом також встановлено, що 12 серпня 2011 року позивач звернувся до Калінінського районного суду м. Донецька із заявою про надання інформації щодо апеляційного оскарження рішення суду від 22 квітня 2011 року (а.с. 11).
Відповідно до постанови серії ВП № 31015891, судом встановлено, що виконавче провадження за виконавчим листом № 2-2442 від 11 листопада 2011 року було відкрито 01 лютого 2012 року (а.с. 19).
Судом, із долучених до матеріалів справи документів вбачається, що у відповідь на заяву позивача від 13 лютого 2012 року, відповідач надіслав лист № 104/1-1095/1264 від 28 лютого 2012 року, згідно якого роз’яснив позивачу права сторін виконавчого провадження та роз’яснив, що ознайомлення сторін виконавчого провадження здійснюється у прийомні дні та години державного виконавця, або в день, визначений керівником органу ДВС (а.с. 20, 21).
КП БТІ Ясинуватської міської ради, у відповідь на запит № 104/1-1093/827 від 08.02.2012 року, який надійшов від відповідача, листом №01-11/248 від 27 лютого 2012 року, повідомило, що нерухомого майна на праві приватної власності в м. Адєєвка, м. Ясинувата та Ясинуватському районі на ім’я боржника не зареєстровано (а.с. 32). У відповідь на запит відповідача, Ясинуватська ОДПІ Донецької області листом № 3119/10/29013 від 28 лютого 2012 року надала інформацію про наявні банківські рахунки боржника (33).
Як вбачається судом з постанови серії ВП №31015891 від 30 березня 2012 року, відповідачем було накладено арешт на кошти що містяться на рахунках боржника (а.с. 34-35). Постановою ВДВС Ясинуватського МРУЮ серії ВП № 3101589 від 13 квітня 2012 року було накладено арешт на транспорті засоби боржника відповідно до результатів пошуку по БД Автомобіль (а.с. 37-40).
Із долучених до матеріалів справи документів, а саме з листа ПАТ КБ «Приват Банк» №30.1.0.0/2-20120423/2088 від 23 квітня 2012 року, судом вбачається, що від відповідача на адресу банку надійшла постанова про арешт коштів боржника, яка була оформлена з порушенням законодавства України, яка в свою чергу не була виконана (а.с. 41). 01 червня 2012 року відповідачем була ухвалена постанова про арешт коштів боржника серії ВП № 31015891 (а.с. 44). Відповідно до листа № 1629 від 12 червня 2012 року ПАТ «ВБР» отримав вищезазначену постанову та прийняв до виконання 11 червня 2012 року (а.с. 44).
Судом, з листа ОСОБА_5 Державної Виконавчої Служби № Л-335-3226 від 24 вересня 2012 року, вбачається, що 07 вересня 2012 року грошові кошти в розмірі 20566 грн. були перераховані на користь позивача, відповідно до платіжного доручення № 266 від 03 вересня 2012 року.
Як вбачається судом із документів долучених до матеріалів справи, 20.07.2012 року у відповідь на лист відповідача № 4470/1-971/4278 від 13 липня 2012 року позивач надіслав інформацію про банківські реквізити для перерахування стягнутих з боржника грошових коштів.
Судом також встановлено, що у відповідь на звернення представника позивача від 27 серпня 2012 року, Міністерство Юстиції України своїм листом № Л-18275/16.3-18/2 від 03 вересня 2012 року повідомило, що порушені у його зверненні питання не належать до компетенції міністерства, оскільки рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, можуть бути оскаржені до адміністративних судів.
Із долученої до матеріалів справи постанови серії ВП №31015891 від 01 лютого 2012 року судом вбачається, що головним державним виконавцем ВДВС Ясинуватського МРУЮ ОСОБА_6 було відкрито виконавче провадження за виконавчим листом № 2-2442, який був виданий Калінінським районним судом м. Донецька про стягнення з ПП «Р.В.Ц.» на користь ОСОБА_3 20274,75 грн.
Із долученої до матеріалів справи відповіді ОСОБА_5 Державної казначейської служби України у м. Ясинуватій Донецької обл. № 2-16/98 від 14 січня 2013 року, судом вбачається, що відповідач УДКСУ у м. Ясинуватій Донецької обл. не веде аналітичний облік зарахованих на депозитний рахунок ВДВС Ясинуватського МРУЮ, а також повернутих, відізваних сум заборгованості примусово стягнутих виконавчою службою з приватного підприємства «Р.В.Ц.» на користь ОСОБА_3 за виконавчими листами № 2-2442.
Отже, положення ст. 86 Закону «Про виконавче провадження» надає право позивачу (стягувачу) звернутися до суду з позовом у разі невиконання рішення суду. Відповідальність юридичної особи може застосовуватись як при неможливості виконання рішення внаслідок непроведення нею стягнення коштів з боржника, так і при утрудненні у зв’язку з цим його виконання. Наявність вини у невиконанні рішення доводиться відповідно до положень ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України.
Щодо відшкодування моральної шкоди, то для застосування ст. 56 Конституції закон не зобов’язує позивача попередньо оскаржувати дії державного виконавця. Позивачем незаконні дії державного виконавця оскаржені не були.
Отже, як вбачається судом зі змісту позовної заяви, позивач в обґрунтування заподіяної йому моральної шкоди надав докази, які на його думку свідчать про незаконність дій відповідача, що в свою чергу не дає суду підстав вважати, що позивачу було заподіяно моральну шкоду, яка полягла у у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків, саме певними діями державного виконавця.
Крім того всупереч п. 5, 9 постанови «Про судову практику по справам про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» позивачем не доведена, зокрема: наявність моральної шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні; не надано доказів, які підтверджують факт заподіяння йому моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору; також в своїй позовній заяві, при обґрунтуванні своїх позовних вимог, позивач не описав стан свого здоров'я, не зазначив тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
Таким чином, суд, проаналізував зміст позовної заяви, документи долучені до матеріалів справи, заслухавши пояснення сторін, дійшов висновку, що оскільки, як зазначив ОСОБА_1, позивач ОСОБА_3 перебуваючи спочатку у стані вагітності, а після чого, у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, не приймала участі у зверненнях із вищезазначеними заявами та скаргами з приводу невиконання рішення суду до відповідачів, це здійснював її представник ОСОБА_1 Крім того ані позивачем, ані її представником не було надано до суду будь-яких доказів того факту, що відповідачами були порушені норми чинного законодавства, зокрема рішень суду про визнання дій посадових осіб неправомірними. Разом з тим в позовній заяві позивач та її представник наводив доводи щодо незаконності дій відповідачів, а не факту заподіяння їй моральної шкоди, що в свою чергу не є предметом розгляду даної цивільної справи. Крім того, у судовому засіданні представник позивача пояснив суду, що під час розрахунку суми, що підлягає компенсації внаслідок заподіяння моральної шкоди, він виходив також з того, що грошові кошти, які були отримані ОСОБА_3 знецінились, внаслідок тривалого виконання рішення суду.
Суд, враховуючи наведені норми закону, проаналізувавши позовну заяву та докази в їх сукупності, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, а також беручи до уваги положення ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України та той факт, що позивачем не було надано до суду будь-яких доказів на підтвердження своїх вимог, дійшов до висновку, що у поданому до суду позові фактично йде мова про оскарження дій суб’єктів владних повноважень, а заявлені позовні вимоги необґрунтовані та такі, у задоволенні яких слід відмовити.
Відповідно до ст. 88 Цивільного процесуального кодексу України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 8, 23, 268, 1167, 1174 Цивільного кодексу України, ст.ст.1, 8, 10, 11, 60, 61, 88, 208-209, 212-215, 218, 292, 294 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 56, 124 Конституції України, ст. 286 Кримінального кодексу України, ст.ст. 11, 25, 27 Закону України «Про виконавче провадження», ст. 11 Закону України «Про державну службу», ст. 86 Закону «Про виконавче провадження», п. п. 3, 5, 9, 10-1 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику по справам про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження», п. 6.4. Методичних рекомендацій Міністерства юстиції України «Про відшкодування моральної шкоди», п.1 «Положення про управління (відділення) Державної казначейської служби України у районах, районах у містах, містах обласного, республіканського значення», суд, -
ВИРІШИВ:
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_4 державної виконавчої служби Ясинуватського міськрайонного управління юстиції, ОСОБА_5 Державної казначейської служби України у місті Ясинуватій Донецької області про стягнення моральної шкоди - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя І.А. Гладка 28.11.2013