№ справи:2/0109/2337/2012 Головуючий суду першої інстанції:Тихопой О.О.

№ провадження:22-ц/190/6666/13Доповідач суду апеляційної інстанції:Сінані О. М.

________________________________________________________________________________

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" листопада 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

головуючого судді:Сінані О.М.,

суддів:Рошка М.В., Сіротюка В.Г.,

при секретарі:Краснощоковій Є.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про стягнення боргу, за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 16 липня 2013 року,

в с т а н о в и л а :

заочним рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 16 липня 2012 року позов ОСОБА_6 задоволений. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 414469,09 грн. грошового зобов'язання за договором позики № 3 від 14.05.2012 року та 3219 грн. судового збору, а всього 417688,09 грн.

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_7, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Зазначає, що суд не застосував до правовідносин, які виникли між сторонами ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки позивач надавав фінансову послугу, не маючи на те відповідної ліцензії.

В іншій частині рішення місцевого суду не оскаржено, а тому у суду апеляційної інстанції немає підстав перевіряти його законність цій частині.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, який підтримав апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 14.05.2012 року між сторонами укладений договір позики, за яким ОСОБА_6 передав в борг ОСОБА_7 32100 доларів США, які остання зобов'язалася повернути не пізніше 14.06.2012 року.

Відповідно до п. 3 договору ОСОБА_7 зобов'язалася сплатити за користування коштами 5% на місяць від суми позики.

Пунктом 9 договору передбачено, що за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання позичальник зобов'язаний виплачувати пеню у розмірі 3% від несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Взяті на себе зобов'язання ОСОБА_7 не виконала.

Задовольняючи позов ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що на правовідносини, які виникли між сторонами, розповсюджується дія ст. 1046, 1048 ЦК України, відповідно до яких: за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками; позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

З такими висновками місцевого суду погоджується колегія суддів та вважає, що вони відповідають фактичним обставинам справи та зроблені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія не приймає доводи апеляційної скарги з наступного.

Статтею 214 ч. 2 ЦПК України передбачено, що при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року у справі № 6-85цс11.

Так, ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року, який набрав чинності 23 серпня 2001 року, встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акту спеціальної дії та регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

В Законі зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

У частинах 1, 2 ст. 2 Закону, які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з наданням фінансових послуг.

Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Визначення фінансових установ дано у п. 1 ст. 1 Закону.

У п. 7 ст. 1 Закону наведено вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це - учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

В ч. 4 ст. 5 Закону вказано, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії Закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

ОСОБА_6 за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень цього Закону до спірних правовідносин.

У свою чергу поняття «фінансова послуга» не пов'язане лише із фінансовими установами.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п. п. 6, 7 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ст. ст. 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Якщо ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України (ст. ст. 553 -559, 1046 - 1053 ).

Договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 - 1048 ЦК України.

До зазначеного висновку слід дійти і з урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону у часі), виходячи з яких у випадку колізії законів (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного і того ж питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у випадку, коли про скасування старих норм прямо зазначено у новому законі, так і у випадку, коли таких застережень у новому законі немає.

Відтак, враховуючи, що ОСОБА_6 не відноситься до суб'єктів, на яких поширюється дія ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (не є учасником ринку фінансових послуг) місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування цього Закону до правовідносин сторін та вирішив спір на підставі норм ЦК України (ст. ст. 1046-1048).

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 304, 308, 315 ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим,

у х в а л и л а :

апеляційну скаргу ОСОБА_7 відхилити.

Рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 16 липня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: