Справа №342/83/13-ц

Провадження №22-ц/779/2905/2013

Категорія 45

Головуючий у І інстанції Ничик Г.І.

Суддя-доповідач Мелінишин Г.П.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2013 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Мелінишин Г.П.

суддів Бойчука І.В., Фединяка В.Д.

секретаря Драганчук У.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Луківської сільської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом, визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, свідоцтва про право власності на земельні ділянки та про зобов'язання вчинення дій за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Городенківського районного суду від 15 жовтня 2013 року,-

в с т а н о в и л а :

У січні 2013 року ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою.

ОСОБА_3 у квітні 2013 року звернулась із зустрічним позовом, уточнивши його в подальшому, до Луківської сільської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом, визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, свідоцтва про право власності на земельні ділянки та про зобов'язання вчинення дій.

Ухвалою Городенківського районного суду від 18 квітня 2013 року вказані позовні заяви об'єднано в одне провадження.

Рішенням Городенківського районного суду від 15 жовтня 2013 року позов ОСОБА_2 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_2 земельною ділянкою, яка знаходиться АДРЕСА_1 шляхом демонтажу незаконно встановленої бетонної основи під огорожу та повернення самовільно захопленої частини земельної ділянки між їх господарствами з північної сторони по вул. Новій, з південної сторони - по АДРЕСА_1, розміром 1,6 м шириною та 115 м довжиною.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

На рішення ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Зазначає, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку щодо самовільного захоплення земельної ділянки сусідки ОСОБА_2 При цьому судом не взято до уваги, що нею відновлено межу у відповідності до меж фактичного землекористування, яке склалось між сторонами та існувало до 2008 року. Межа між її господарством та господарством ОСОБА_2 встановлювалась ще їхніми батьками та проходила по металевій огорожі вздовж будинку та господарських споруд, а далі вздовж облогу (неораної землі). У 2008 році сусіди самочинно збудували свинарник, порушивши існуючу межу, зокрема, перемістили металеву сітку вглиб її земельні ділянки. Таке порушення вона виявила у 2010 році. Крім того, восени 2011 року ОСОБА_2 зорала обліг, тим самим самовільно захопила її ,апелянта,частину земельної ділянки шириною 2,60 м і довжиною 115 м.

Судом не враховано, що з приводу цих порушень вона зверталась влітку 2012 року з численними скаргами до сільської ради та правоохоронних органів. Не погоджуючись з актами сільської ради, якими встановлено, що порушень меж суміжних ділянок немає, за її зверненнями незалежними спеціалістами ліцензійної землевпорядної організації проведено обміри. За результатами геодезичної зйомки виявилось, що фактична площа її земельної ділянки майже повністю відповідає площі у державному акті на землю. Тим самим встановлено, що в процесі приватизації її батьком земельної ділянки допущено неточності у вимірах площі земельної ділянки, що перебувала в його фактичному користуванні, через що Державний акт на право приватної власності на землю виданий не на всю земельну ділянку.

Також зазначає, що суд необґрунтовано відмовив у задоволенні її позовної вимоги про визнання права власності на частину спірної земельної ділянки в порядку спадкування за заповітом. Рішення про передачу її батькові земельної ділянки у приватну власність сільська рада приймала у 1993 році, а отже відповідно до вимог земельного законодавства він набув право власності на всю земельну ділянку, яка була в його фактичному користуванні. В той же час, в рішенні сільської ради від 28.12.1993 року площа земельних ділянок зазначена значно меншою від фактичної площі землекористування, що свідчить про неточності в обмірах. Крім того, в п. 4 даного рішення сільської ради зазначено, що обміри земельної ділянки проведено без достатньої точності, тому при видачі державного акту можливі зміни в площі. Також поза увагою суду залишився і той факт, що зазначене рішення приймалось виконкомом Луківської сільської ради, а не на засіданні сесії сільської ради, і оригіналу цього рішення та протоколу сесії сільської ради від 28.12.1993 року немає ні в сільській раді, ні в архіві.

Помилковим є і висновок суду про те, що її батько погоджувався із вказаним в погосподарських книгах Луківської сільської ради за 1986-1990 рр., за 1991-1995 рр. розміром земельної ділянки. При цьому судом не взято до уваги, що підписи від імені батька починаючи з 1989 року вчинено не ним і такі є відмінними від підписів за попередні періоди. Не надано судом оцінки її поясненням, що заява батька від 1993 року про передачу йому у власність земельної ділянки площею 0,56 га написана і підписана не ним, а отже він теж не міг погоджуватись з такою площею земельної ділянки.

Не дано судом правильної юридичної оцінки і поясненням свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які давали пояснення з приводу того як саме проходили межі між їхніми господарствами.

Крім того, поза увагою суду залишилась і та обставина, що приймаючи рішення від 13 липня 2012 року № 109-10 про затвердження актів встановлення меж від 30.05.2012 року та від 13.07.2012 року між суміжниками ОСОБА_2 та ОСОБА_3, Луківська сільська рада порушила вимоги ст. 159 ЗК України щодо порядку вирішення земельних спорів між суміжниками.

З цих підстав просила рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнити в повному обсязі.

В засіданні апеляційного суду апелянт та її представник доводи скарги підтримали з наведених у ній мотивів.

Представник ОСОБА_2 та представник Луківської сільської ради доводів скарги не визнали посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Згідно ст.152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки , який існував до порушення прав, і запобіганню вчинення дій, що порушують ці права.

Згідно із ст. 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що внаслідок встановлення відповідачем бетонної основи під огорожу остання чинить позивачу перешкоди в користуванні земельною ділянкою, самовільно захопила частину земельної ділянки, а тому порушене її право підлягає судовому захисту. Натомість відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 суд виходив з того, що така є власницею земельної ділянки, успадкованої після смерті батька та належної йому на підставі Державного акту, спірна земельна ділянка в її розмір не входить і не належала до спадкової маси, а рішення щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки прийняті сільською радою в межах її компетенції та відповідно до вимог діючого законодавства, тому будь-яких прав та інтересів її не порушують.

Такі висновки суду є правильними, відповідають вимогам закону та матеріалам справи виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції, сторони є суміжними землекористувачами.

На час звернення до суду з даним позовом ОСОБА_2 була землекористувачем спірної земельної ділянки, а в подальшому стала власником земельних ділянок - площею 0,25 га для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва та площею 0,0414 га для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби. Наведена обставина підтверджується даними погосподарських книг за 1986-1990,1991-1995 рр., Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11.03.2013 року, індексний № 112568 та Свідоцтвом від 07.03.2013 року, індексний № 1060903, що видані Реєстраційною службою Городенківського районного управління юстиції (а.с. 99,101,127-128).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 02.08.2000 року ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,5890 га, в тому числі: для будівництва та обслуговування житлового будинку - 0,25 га, для ведення особистого підсобного господарства - 0,3390 га, яка знаходиться в с. Лука Городенківського району. Дана земельна ділянка належала її батькові ОСОБА_7 на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії ІV - ІФ №04-12-2/000019 від 25 травня 2000 (а.с.57, 58).

Судом правильно з'ясовано, що ОСОБА_3 розпочала будівництво бетонної огорожі з порушенням в сторону позивача на 25 см існуючої між господарствами сторін межі довжиною 8,7 м. Крім того, перекопала межу в кінці земельної ділянки зі сторони вул. Нова, перемістивши її на ширину 1,6 м та на довжину 115 м. Тим самим, самовільно захопила частину земельної ділянки, яка перебувала на той час в користуванні ОСОБА_2 Дану обставину в суді першої інстанції ОСОБА_3 не заперечувала, обґрунтовуючи відновлення межі у відповідності до меж фактичного землекористування, яке склалось між сторонами та існувало до 2008 року. Даний факт підтверджується також актами комісії Луківської сільської ради від 24.10.2012 року та від 16.11.2012 року (а.с.11-12).

Заперечуючи проти позову ОСОБА_2 та обґрунтовуючи свої позовні вимоги ОСОБА_3 посилалась на те, що земельна ділянка площею 311 кв.м була у фактичному користуванні її батька, однак в процесі приватизації земельної ділянки допущено неточності у вимірах її площі, а тому просила визнати за нею право власності на земельну ділянку в порядку спадкування.

Згідно ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки,що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

З погосподарських книг Луківської сільської ради за 1986-1990 роки, за 1991 -1995 роки вбачається, що ОСОБА_5 до 01.06.1990 року користувався земельною ділянкою 0,38 га, а з 01.06.1990 року розмір земельної ділянки був збільшений і становив 0,48 га. Розмір земельної ділянки був збільшений за рахунок земельної ділянки землекористувача користувача №276 у зв'язку із продовженням вулиці «Нова» (а.с.125-126).

Встановлено, що рішенням Луківської сільської ради від 28.12.1993 року вирішено передати у приватну власність ОСОБА_7 земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та площею 0,3390 га для ведення особистого підсобного господарства (а.с.64). 23.09.1999 року були встановлені та узгоджені зовнішні межі землекористування ОСОБА_7 , в т.ч. земельною ділянкою площею 0,4790 га, яка в точках від «Г» до «А» межує із земельною ділянкою ОСОБА_2 Даний акт підписаний ОСОБА_2 (а.с.65,67).

Саме в таких розмірах і було передано земельну ділянку у власність ОСОБА_7 відповідно до Державного акту.

Твердження апелянта щодо неточностей у Державному акті відносно розміру земельної ділянки не заслуговує на увагу, оскільки будь-якими об'єктивними доказами не підтверджується. Такий Державний акт як правовстановлюючий документ ніким не оскаржувався та не скасовувався, саме на його підставі ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на спадкове майно.

А тому за таких обставин доводи апелянта, що спірна частина земельної ділянки розміром 311 кв. м, що перебувала у фактичному землекористуванні її батька, відноситься до спадкової маси не можуть бути прийняті до уваги.

Судом правильно критично також оцінено пояснення свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з цього приводу, оскільки вони спростовуються матеріалами справи.

Відповідно до ч.3 ст. 158 ЗК України органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

З матеріалів справи вбачається, що з метою вирішення спору щодо меж земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_3 комісією сільської ради від 30.05.2012 року та 13.07.2013 року складено відповідні акти. Даними актами встановлено, що розміри земельної ділянки ОСОБА_3 відповідають розмірам, зазначених у Державному акті на праві власності на земельну ділянку та матеріалам інвентаризації 1993 року, межі між суміжниками не порушено (а.с.78,103).

Рішенням сесії Луківської сільської ради від 13 липня 2012 року затверджено акти встановлення меж від 30.05.2012 року та від 13.07.2012 року між суміжниками ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в АДРЕСА_1 (а.с.7).

За змістом ст.12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Встановлено, що рішенням сесії Луківської сільської ради від 13 липня 2012 №110-10 надано дозвіл ОСОБА_2 на складання документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянки по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,25 га, а також для ведення особистого селянського господарства площею 0,0414 га.

В подальшому рішенням сесії сільської ради від 11 вересня 2012 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо оформлення права власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і спору та для ведення особистого селянського господарства. Також вирішено передати у власність ОСОБА_2 земельні ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та площею 0,0414 га в АДРЕСА_1 та видати Державний акт на право власності на земельну ділянку.

З врахуванням наведених обставин, суд першої інстанції прийшов до правильного переконання, що Луківська сільська рада, приймаючи оспорювані ОСОБА_3 рішення діяла в межах наданих їй повноважень та з дотриманням порядку, встановленого чинним земельним законодавством.

Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦК України, ч.1 ст. 15 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Колегія суддів вважає, що при вирішенні спорів основного та зустрічного позовів місцевий суд дійшов вірного висновку, що порушене право ОСОБА_2 підлягає захисту, обравши відповідний спосіб такого, та про відсутність правових підстав для задоволення зустрічних вимог ОСОБА_3, яка не довела порушення її прав внаслідок прийняття оскаржуваних рішень ради та передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2, аналогічно як і підстав для визнання за нею права власності на спірну частину земельної ділянки в порядку спадкування та зобов'язання до вчинення дій.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з'ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Виходячи із змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Тому підстав для задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а рішення Городенківського районного суду від 15 жовтня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий: Г.П. Мелінишин

Судді: І.В. Бойчук

В.Д. Фединяк