ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.11.2013 р. Справа № 914/2691/13

Господарський суд Львівської області у складі колегії суддів Петрашко М.М. (головуючий), Сухович Ю.О., Матвіїв Р.І. при секретарі судових засідань Олійник Ю.О., розглянувши матеріали справи

за позовом Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в особі:

позивача-1 Міністерства оборони України, м. Київ

позивача-2 Концерну "Військторгсервіс", м. Київ

до відповідача Приватного підприємства «Компанія «Динамік», м. Львів

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м.Львів

про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.

За участю представників сторін:

від прокуратури Покора К.В. - представник відділу представництва інтересів громадян та держави у судах прокуратури Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері;

від позивача-1 не з'явився;

від позивача-2 не з'явився;

від відповідача Михалевський Ю.Р. - представник (довіреність б/н від 21.06.2013р.), Кривонос В.Г. - представник (довіреність б/н від 23.07.2013р.);

від третьої особи не з'явився.

Права та обов'язки сторін передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України роз'яснено, заяви про відвід судді, клопотання про технічну фіксацію судового процесу від сторін не надходили. В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суть спору: Позов подано заступником прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в особі позивача-1 Міністерства оборони України та позивача-2 Концерну "Військторгсервіс" до відповідача Приватного підприємства «Компанія «Динамік» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, а саме приміщення торгово-промислового комплексу №2, загальною площею 331,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105, укладеного 05.12.2011р. між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Управління Західного оперативного командування» та Приватним підприємством «Рекунс», зобов'язати повернути вказане майно до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання «Концерну «Військторгсервіс».

Ухвалою суду від 12.07.2013р. прийнято позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до судового розгляду на 31.07.2013р. Ухвалою суду від 31.07.2013р. розгляд справи відкладено на 04.09.2013р. Ухвалами суду від 04.09.2013р. призначено колегіальний розгляд справи, замінено відповідача Приватне підприємство "Рекунс" його правонаступником Приватним підприємством "Компанія "Динамік", у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено та відкладено розгляд справи на 10.10.2013р. Ухвалою суду від 10.10.2013р. розгляд справи відкладено на 01.11.2013р. Ухвалою суду від 01.11.2013р. розгляд справи відкладено на 19.11.2013р.

Представник прокуратури позовні вимоги з врахуванням поданої 16.08.2013р. заяви про уточнення позовних вимог підтримав повністю, просив позов задоволити з підстав викладених у позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог.

Позивач-1 явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, вимог ухвал суду не виконав, причин неявки представника та невиконання вимог ухвал суду не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи про що свідчить повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення №03168 0104318 3 від 05.11.2013р. - вручено 08.11.2013р. Станом на 19.11.2013р. від позивача-1 клопотання, заяви, докази витребувані судом на адресу суду не надходили.

Позивач-2 явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, надіслав на адресу суду клопотання (від 15.11.2013р. вх.№48478/13) про долучення до матеріалів справи документів, які витребовувались ухвалою суду від 01.11.2013р.

Представник відповідача подав доповнення до відзиву (від 15.11.2013р. вх.№48491/13) в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог Заступника прокурора Центрального регіону України повністю. Крім того, представником відповідача подано клопотання (від 19.11.2013р. вх.№48878/13) про долучення до матеріалів справи копії договору оренди №47 від 12.08.2008р. укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській області та Приватним підприємством «Рекунс». Представники відповідача у задоволенні позовних вимог просили відмовити з підстав викладених у відзиві на позовну заяву та у доповненні до відзиву.

Третя особа явку повноважного представника в судове засідання не забезпечила, вимог ухвал суду не виконала, причин неявки та невиконання вимог ухвал суду не повідомила, хоча належним чином була повідомлена про дату, час та місце розгляду спору, оскільки представник Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області був присутній у попередньому судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, заслухавши пояснення представників прокуратури та відповідача, суд,-

встановив:

Заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в особі позивача-1 Міністерства оборони України та в особі позивача-2 Концерну "Військторгсервіс" до відповідача Приватного підприємства «Компанія «Динамік», з позовною заявою про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна в якій з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив, визнати недійсним договір купівлі-продажу приміщення торгово-побутового комплексу № 2, загальною площею 331,2 кв.м. яке знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105, укладеного 05.12.2011р. між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Управління Західного оперативного командування» та Приватним підприємством «Рекунс» та зобов'язати повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» вищезазначене приміщення загальною вартістю 744 836,40 грн.

Відповідно до п. 1.3. Статуту Приватного підприємства «Компанія «Динамік», затвердженого рішенням загальних зборів засновників (учасників) Приватного підприємства «Рекунс» та оформленого протоколом № 6 від 05.11.2012р., зареєстрованого 09.11.2012р. (номер запису 14041050009002473), приватне підприємство «Компанія «Динамік» є правонаступником в повному обсязі усіх майнових і немайнових прав та обов'язків Приватного підприємства «Рекунс».

Судом встановлено, що довіреністю від 04.10.2004 року № 220/2071, із строком дії до 01.10.2007 року, Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України, зокрема з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання.

12.02.2005р. окремим дорученням Міністерства оборони України зазначена довіреність була скасована та відкликана. 17.02.2005р. Пукіром П.Н. її повернуто до адміністративного департаменту Міністерства оборони України.

15.10.2004р. начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н., діючи на підставі виданої довіреності, надав дозвіл на відчуження майна яке є предметом вищезазначеного договору купівлі-продажу. Вказаний дозвіл був виданий до відкликання довіреності від 04.10.2004 року № №220/2071 на надання підприємствам військової торгівлі дозволів на відчуження закріпленого за ними на праві господарського відання майна.

31.01.2006 року наказом Міністра оборони України №47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

Відповідно до п. 1.1. Статуту Концерну «Військторгсервіс», останній є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України (далі - Орган управління майном).

Згідно п.3.5. та п. 5.1. Статуту, Концерн має право укладати угоди, набувати майнові та особисті немайнові права.

Пунктом 4.4. Статуту передбачено, що Генеральний директор Концерну: розпоряджається майном Концерну в межах, передбачених чинним законодавством України та Статутом; без довіреності діє від імені Концерну; укладає угоди, договори (контракти); має право надавати доручення (довіреності) на здійснення окремих своїх повноважень.

08.10.2010р. довіреністю Генерального директора Концерну «Військторгсервіс» було уповноважено начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» Свідерського Г.М. на відчуження нерухомого майна Концерну з дозволу органу управління майном Міністерства Оборони України.

Відповідно до п.7.3. Статуту, майно Концерну перебуває у державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, користується розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою Органу управління майном у випадках передбачених чинним законодавством України.

Згідно п. 7.5. Статуту, відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою Органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України.

Відповідно до підсумкового протоколу продажу державного майна, що перебуває на балансі Концерну «Військторгсервіс» від 06.06.2011р. відповідач став переможцем аукціону (публічних торгів), за результатами якого отримав право на укладення договору купівлі-продажу об'єкта, що є предметом вищезазначеного договору купівлі-продажу.

05.12.2011р. за результатами публічних торгів, між Концерном «Військторгсервіс», в особі начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» Свідерського Г.М., який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 08.10.2010р. та ПП «Рекунс» укладено договір купівлі-продажу приміщення торгово-побутового комплексу № 2, загальною площею 331,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105.

Згідно п.2.1. договору, в редакції змін та доповнень від 13.01.2012р. ціна продажу нерухомості становить 744 836,40 грн.

Пунктом 3.1. Договору встановлено, що продавець гарантує, що об'єкт не входить до переліку об'єктів, які не підлягають відчуженню, не є проданими, заставленими, не знаходяться під арештом, податковою заставою, судових справ, заборгованостей по сплаті платежів щодо нього немає.

13.01.2012р. сторони внесли зміни та доповнення до вищезазначеного договору купівлі-продажу від 05.12.2011р. відповідно до яких внесено зміни до п. 2.1. та п. 6.1. договору щодо ціни продажу нерухомості та оплати, зокрема встановлено, що: ціна продажу нерухомості становить 744 836,40 грн.; покупець провів оплату за придбану нерухомість до нотаріального посвідчення цього Договору, на розрахунковий рахунок Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування «Концерну «Військторгсервіс» у сумі 744 836,40 грн.

Також судом встановлено, що 12.08.2008р. між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській області (орендодавець), яке діяло на підставі Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994р. № 412, та Приватним підприємством «Рекунс» (орендар) укладено договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності № 47, відповідно до п. 1.1. якого, орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - вбудовані нежитлові приміщення, загальною площею 331,2 кв.м., які розміщені на І та ІІ поверхах двохповерхової будівлі, за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105, що перебуває на балансі Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс».

Пунктом 3 Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, яке затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994р. № 412 та втратило чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 05 квітня 2012 року N 314, основними завданнями відділення є, зокрема, здійснення повноважень орендодавця державного майна.

27.04.2010р. відповідно до договору про внесення змін до договору оренди від 12.08.2008р. № 47, строк дії даного договору оренди продовжено до 20.04.2013р.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на порушення порядку відчуження об'єктів державної власності на час вчинення правочину, зокрема п.6 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007р. Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності» відповідно до якого, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління). Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Також, як зазначає прокурор, у п.7 вказаної Постанови визначено перелік документів, які необхідно подати суб'єкту господарювання для отримання згоди на відчуження майна разом із зверненням стосовно відчуження майна. А згідно п.8 Постанови, рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.

Отже, прокурор стверджує, що на час укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу законодавцем чітко було визначено порядок відчуження державного майна, яке перебуває у господарському віданні державних підприємств.

Крім того, як зазначає прокурор, при реалізації державного майна представником Концерну «Військторгсервіс» Свідерським Г.М. на підтвердження наявності дозволу Міністерства оборони України на відчуження вказаного майна надано лист Начальника Головного управління торгівлі Тилу Пукіра П.Н. № №140/6/1398/11 від 15.10.2004р. «Про надання дозволу», який на думку прокурора не є належним дозволом Міністерства Оборони України, а довіреність на яку йде посилання в листі була визнана недійсною і відкликана до адміністративного департаменту Міністерства оборони України ще в лютому 2005р.

Тобто, як зазначено в позовній заяві, на час здійснення правочину, ні дозволу Міністерства оборони України, ні погодження Фонду державного майна України на відчуження спірного майна не було.

Крім того прокурор зазначає, що відповідно до ч.1 та ч.3 ст. 215 ЦК України, підставною недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені частинами першою-третьою ст.203 ЦК України, тому з огляду на викладене договір купівлі-продажу укладено всупереч волі власника особою, яка не мала на момент вчинення правочину достатньої цивільної дієздатності, а отже державне майно вибуло поза волею власника, чим було порушено економічні інтереси держави та було позбавлено права користування належним їй майном, тому є всі підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Однак, відповідач заперечив проти вказаних доводів прокурора, зазначивши, що рішення про надання згоди на відчуження майна було прийняте до набрання чинності Постановою КМ України № 803, а тому в силу загального правила «закон зворотної сили не має» й ст. 58 Конституції України не може регулюватися її умовами. Тим більше, у самій постанові КМ України №803 жодним чином не йдеться ані про втрату чинності дозволами на відчуження, які були видані до її прийняття, ані про необхідність переоформлення таких дозволів, ані про їх перепогодження.

Щодо тверджень прокурора про те, що довіреність на яку йде посилання в листі була визнана недійсною і відкликана до адміністративного департаменту Міністерства оборони України ще в лютому 2005р., відповідач зазначає, що припинення представництва за довіреністю від 04.10.2004 року № 220/2071 якою уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на надання дозволів щодо відчуження нерухомого майна, не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів.

Також, як зазначає відповідач, на погляд прокурора, зміст договору суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, в тому числі і Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженою постановою КМУ від 06.06.2007р. № 803. Між тим, аналіз ст.ст. 202-207, 213 ЦК України вказує на те, що зміст правочину складають його матеріальні умови, а не сама процедура укладення договору, і прокурор не заперечує проти законності матеріальних умов оспорюваного договору.

Разом з тим, відповідач наголошує на тому, що посилаючись на відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності та волевиявлення власника майна, прокурором не враховано положення статуту Концерну «Військторгсервіс», затвердженого Міністром оборони України, яким встановлено обсяг цивільної дієздатності позивача-2 та відповідно до п.7.5. якого, Концерн вправі відчужувати його основні фонди за попередньою згодою органу управління майном, яким являється Міністерство оборони України.

За вищенаведених обставин об'єкт нерухомості був відчужений на підставі дозволу, виданого начальником ГУ ТТ МОУ Пукіром П.Н. від імені Міністерства оборони України, що в свою чергу відображає волевиявлення останнього.

Відповідач стверджує, що він є добросовісним набувачем, оскільки спірна будівля була придбана ним за відплатним договором на публічних торгах, а усі обов'язки з організації проведення та отримання будь-яких дозволів на продаж майна покладено саме на Концерн «Військторгсервіс», в господарському віданні якого це майно знаходилося.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, заслухавши пояснення представника прокуратури та відповідача, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Довіреністю від 04.10.2004 року № 220/2071, із строком дії до 01.10.2007 року, Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України, зокрема з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання.

15.10.2004р. начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н., діючи на підставі виданої Міністерством оборони України довіреності, надав Державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування дозвіл на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме вбудовані нежитлові приміщення, загальною площею 331,2 кв.м. за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105.

12.02.2005р. окремим дорученням Міністерства оборони України зазначена довіреність була скасована та відкликана. 17.02.2005р. Пукіром П.Н. її повернуто до адміністративного департаменту Міністерства оборони України.

Отже, вказаний дозвіл від 15.10.2004р. був виданий до відкликання довіреності від 04.10.2004 року № №220/2071.

31.01.2006 року наказом Міністра оборони України №47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

Відповідно до п.1.5. Статуту Концерну «Військторгсервіс» затвердженого наказом Міністра оборони України від 25.06.2005р. № 358 (у редакції наказу Міністра оборони України від 27.12.2006р. № 754) до складу Концерну ввійшло державне підприємство Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".

Пунктом 1.1. Статуту Концерну «Військторгсервіс» передбачено, що останній є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України (далі - Орган управління майном).

Згідно п.3.5. та п. 5.1. Статуту, Концерн має право укладати угоди, набувати майнові та особисті немайнові права.

Пунктом 4.4. Статуту передбачено, що Генеральний директор Концерну: розпоряджається майном Концерну в межах, передбачених чинним законодавством України та Статутом; без довіреності діє від імені Концерну; укладає угоди, договори (контракти); має право надавати доручення (довіреності) на здійснення окремих своїх повноважень.

08.10.2010р. довіреністю Генерального директора Концерну «Військторгсервіс» було уповноважено начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» Свідерського Г.М. на відчуження нерухомого майна з дозволу органу управління майном Концерну - Міністерства Оборони України.

Частиною 1 ст. 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Згідно ч.7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Як вбачається з матеріалів справи, 05.12.2011р. між Концерном «Військторгсервіс», в особі начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» Свідерського Г.М., який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 08.10.2010р. та ПП «Рекунс» укладено договір купівлі-продажу приміщення торгово-побутового комплексу № 2, загальною площею 331,2 кв.м. яке знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105.

Слід зазначити, що вищезазначений договір купівлі-продажу був укладений за результатами проведення аукціону (публічних торгів), які відбулись 06.06.2011р, та оформлені підсумковим протоколом продажу державного майна, що перебуває на балансі Концерну «Військторгсервіс», переможцем яких став відповідач, отримавши право на придбання нерухомого майна, що є предметом вищезазначеного договору купівлі-продажу. В матеріалах справи відсутні докази визнання цих публічних торгів недійсними.

Поряд з цим, відповідно до ч. 2 ст. 777 ЦК України, відповідачу ще й крім того належало переважне право перед іншими особами на придбання вказаного приміщення, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, на час укладення вищезазначеного договору купівлі-продажу, приміщення належало відповідачу на підставі договору оренди. До того ж слід зазначити, що положення статей 177, 760, частини другої статті 777 Цивільного кодексу України треба розуміти так: наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму військового майна, що є річчю, яка не вилучена, не обмежена у цивільному обороті і може бути предметом договору найму (оренди), у разі продажу такого майна має переважне право перед іншими особами на його придбання (Рішення Конституційного Суду України від 10.12.2009р. № 31-рн/2009 у справі № 1-46/2009 за конституційним зверненням приватного підприємства "Автосервіс" щодо офіційного тлумачення положень статей 177, 760, частини другої статті 777 Цивільного кодексу України).

Пунктами 7.3. та 7.5. Статуту встановлено, що здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України. Відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України.

Згідно статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 статті 656 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Згідно статті 317 ЦК України право розпорядження майном, належить власникові.

З матеріалів справи вбачається, що майно, яке є предметом оспорюваного договору, на момент його укладення було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну "Військторгсервіс".

Частинами 2, 3 статті 326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Приписами статті 74 ГК України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Згідно частини першої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до преамбули Закону України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006 року №185-V останній визначає правові основи управління об'єктами державної власності.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 статті 3 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" визначено, що об'єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

З огляду на викладене, відчуження майна мало здійснюватися лише за умови врахування особливостей правового режиму окремого майна, відповідно до якої таке відчуження майна могло здійснюватися безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який у даному випадку є Міністерство оборони України.

Підтвердженням надання такого дозволу/згоди власника майна є лист-розпорядження начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. «Про надання дозволу відчуження», який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.2004 року, надане державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: вбудовані нежитлові приміщення, загальною площею 331,2 кв.м. за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105.

Відтак саме на підставі вказаного дозволу і був вчинений оспорюваний правочин. Будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу судом встановлено не було. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази того, що даний дозвіл визнано недійсним.

Однак прокурор посилається на те, що вказаний лист не може вважатися належним дозволом Міністерства оборони України на відчуження нерухомого майна з тих підстав, що довіреність на яку йде посилання в листі визнано недійсною та відкликана до адміністративного апарату Міністерства оборони України, ще в лютому 2005 року.

Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Згідно ч.ч. 3,4 ст. 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.

Отже, припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що на підставі чинної на той час довіреності №220/2071, виданої Міністерством оборони України, начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. видав дозвіл державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, що є предметом оспорюваного правочину, діючи в межах наданих йому повноважень, і цей дозвіл з припиненням представництва за довіреностю №220/2071 не втратив своєї чинності.

Разом з тим, в матеріалах справи міститься лист Генеральної прокуратури України №10/2-1698 вих. 06 від 15.03.2006 року, в якому після розгляду звернення Концерну "Військторгсервіс" щодо законності дій керівництва Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України після скасування Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004 року, підтверджується факт дійсності виданого Пукіром П.Н. дозволу на відчуження майна за довіреністю №220/2071 від 04.10.2004 року на час його дії та можливість його використання підприємствами за призначенням. Даний лист оцінюється судом у порядку ст. 43 ГПК України.

Пунктом 3.5 Статуту Концерну "Військторгсервіс" передбачено, що Концерн має право укладати угоди, набувати майнові та немайнові права та нести зобов'язання.

Пунктом 4.4 вказаного Статуту передбачено, що керівництво та оперативне управління поточною діяльністю Концерну здійснює генеральний директор, який призначається на посаду органом управління майном - Міністерством оборони України. Генеральний директор має право розпоряджатися майном Концерну та надання доручень (довіреностей) на здійснення власних повноважень іншим особам.

З метою реалізації своїх повноважень генеральний директор Концерну Пукір П.Н., 08.10.2010р. видав нотаріально посвідчену довіреність начальнику філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування «Концерну «Військторгсервіс» Свідерському Г.М. на право укладення від імені Концерну будь-яких договорів, щодо відчуження належного Концерну нерухомого майна, з дозволу органу управління майном Міністерства оборони України, з правом підпису відповідних документів.

Отже, суд дійшов висновку, що оспорюваний правочин вчинено за згодою Міністерства оборони України наданою у формі дозволу начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, начальнику ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (правонаступником яких є Концерн "Військторсервіс") на відчуження приміщення, яке є предметом оспорюваного договору, водночас генеральний директор Концерну у відповідності до положень Статуту Концерну мав право уповноважити начальника філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" здійснити його продаж.

Обґрунтовуючи позов прокурор послався на недотримання пункту 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року №803, згідно якого відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління). Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Однак, суд погоджується із доводами представника відповідача про те, що рішення начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. про надання згоди (дозволу) на відчуження майна було прийняте до набрання чинності Постановою КМ України № 803 від 06.06.2007р, і з тим, що у самій постанові КМ України №803 від 06.06.2007р. жодним чином не йдеться про втрату чинності дозволами на відчуження, які були видані до її прийняття, чи про необхідність переоформлення таких дозволів, чи про їх перепогодження.

Слід зазначити, що дозвіл на відчуження нерухомого майна виданий 15.10.2004р., а вищезазначений Порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України 06 червня 2007р.. і саме на порушення цього Порядку надання згоди/дозволу на відчуження нерухомого майна посилаються прокурор та позивач-2, а не на порушення Порядку який діяв на час прийняття рішення про надання згоди/дозволу на відчуження нерухомого майна, що є предметом оспорюваного договору. Зокрема, прокурор посилається на відсутність на час вчинення правочину погодження Фонду державного майна України щодо відчуження державного майна, що є порушенням Порядку затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 червня 2007р.

Суд звертає увагу прокурора та позивача-2 на те, що Фонд державного майна України не приймає рішення про надання згоди або дозволу на відчуження нерухомого майна, а лише погоджує чи не погоджує відчуження нерухомого майна перед прийняттям такого рішення суб'єктом управління майном, тому враховуючи те, що вищезазначений дозвіл/згода вже був виданий суб'єктом управління майном і виданий до затвердження вищезазначеного Порядку, прокурор та позивач-2 не можуть посилатись на його порушення, зокрема на час надання дозволу виданого 15.10.2004р.

У рішенні Конституційного суду України від 09.02.1999р. у справі №1-7/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Окрім цього, Пленумом Вищого господарського суду України у п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. роз'яснено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Враховуючи те, що вказаним Порядком не передбачено зворотної дії в часі закріплених у ньому правових норм, а дозвіл на відчуження нерухомого майна наданий у відповідності до чинного на той час законодавства, відповідно до якого необхідності погодження рішення про відчуження нерухомого майна Фондом державного майна України не було, та вважався дійсним на момент вчинення правочину, суд дійшов висновку, що волевиявлення учасників правочину при укладенні договору купівлі-продажу було вільним та відповідало внутрішній волі сторін, оспорюваний правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.

Слід зазначити, що такий дозвіл повністю відповідав вимогам діючого на той час порядку надання дозволів державним підприємствам (установам) Міністерства оборони України на відчуження основних засобів. При цьому, в даному дозволі строк дії не вказаний, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії із настанням правових наслідків у вигляді реалізації спірного приміщення.

Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Згідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення.

Прокурором не доведено, а в будь-якому акті цивільного законодавства відсутня норма, яка обумовлює і пов'язує чинність дозволу на відчуження нерухомого майна із зміною порядку видачі таких дозволів або автоматичної втрати чинності такого дозволу внаслідок скасування довіреності.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як прокурором, так і позивачами не доведено, що зміст оспорюваного договору суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч.1 ст.203 ЦК України), оскільки всі доводи прокурора спрямовані на доведення порушення порядку укладення договору, а не протиправності його матеріальних умов.

Крім того, сторони не заперечують, що покупцем належним чином виконано обов'язок оплати продажної ціни нерухомості, і майно належним чином передано йому продавцем в порядку, передбаченому договором. Відтак, суд приходить до висновку, що вказаний правочин, у відповідності до ч.5 ст.203 ЦК України, був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Отже з огляду на викладене, суд дійшов висновку, що нерухоме майно вибуло з володіння власника за його ж волею, без порушення порядку відчуження такого майна, на конкурентних засадах, шляхом укладення договору купівлі-продажу.

Як вбачається з позову, поданого прокурором, позивачами у даній справі є Міністерство оборони України (позивач-1) та Концерн «Військторгсервіс» (позивач-2).

Посилаючись на недодержання на час укладення правочину Порядку відчуження об'єктів державної власності затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року №803, прокурору та позивачам слід звернути увагу на те, що відповідно до п.1 цей Порядок визначає механізм та способи відчуження об'єктів державної власності.

Пунктом 3 Порядку передбачено, що дія цього Порядку поширюється на відчуження майна, що передано казенним підприємствам, державним комерційним підприємствам (їх об'єднанням), установам та організаціям; майна, переданого Національній та галузевим академіям наук у безстрокове безоплатне користування (далі - суб'єкти господарювання).

Відповідно до п.6 Порядку відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, а у даному випадку це Концерн «Військторгсервіс», лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника.

Для отримання згоди на відчуження майна суб'єкт господарювання подає разом із зверненням стосовно відчуження майна ряд документів, перелік яких передбачено п.7 Порядку.

Отже обов'язок щодо отримання згоди на відчуження майна лягає саме на Концерн «Військторгсервіс» разом з додержанням порядку його отримання, а не на відповідача, тому беручи до уваги твердженням прокурора та самого позивача-2, саме Концерн «Військторгсервіс» порушив закон.

Водночас суд погоджується з доводами відповідача і в судовому засіданні прокурор не заперечив проти того, що відповідач в розумінні ст. 330 ЦК України є добросовісним набувачем, оскільки правомірно, на конкурентних засадах, шляхом участі поряд з іншими учасниками у публічних торгах, придбав майно як переможець публічних торгів, а усі обов'язки з організації проведення публічних торгів та отримання будь-яких дозволів на продаж майна лягають на особу, в господарському віданні якої це майно знаходиться. Окрім того, в матеріалах справи відсутні докази оскарження порядку проведення публічних торгів, визнання цих торгів недійсними.

Поряд з цим, з урахуванням ч. 2 ст. 777 ЦК України, відповідачу ще й крім того належало переважне право перед іншими особами на придбання вказаного приміщення, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, на час укладення вищезазначеного договору купівлі-продажу, приміщення перебувало у володінні та користуванні відповідача на підставі договору оренди.

Слід зазначити, що предметом позову є вимога про захист порушеного права або охоронюваного законом інтересу шляхом визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину поверненням до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну "Військторгсервіс" нерухомого майна.

Таким чином, аналізуючи та враховуючи вищенаведене, беручи до уваги твердженням прокурора та самого позивача-2, суд дійшов висновку, що позов заявлено прокурором в інтересах позивача-2, який власне й допустив порушення своїх ж прав та інтересів та на чию користь вимагалося ухвалення рішення.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Водночас згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 1 ГПК України, необхідною передумовою для звернення до господарського суду з відповідними позовними вимогами є порушення прав та законних інтересів особи, яка звертається з позовом.

Позовом у процесуальному значенні є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмет та підстава позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстава позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Таким чином, при вирішенні судом спору по суті, важливим є встановлення наявності або відсутності, в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права, на захист якого подано позов, оскільки, це є необхідною передумовою для визначення правомірності чи неправомірності поведінки порушника права.

З огляду на викладене, обґрунтування позовних вимог особисто допущеними порушеннями своїх же прав не допускається. З цих же підстав не можливим є ухвалення рішення про захист прав позивача-2.

Крім того, частиною третьою статті 16 ЦК України встановлено, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Частиною другою ст. 13 ЦК України передбачено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Аналізуючи вищенаведені норми Закону, беручи до уваги підстави позову, обґрунтування наведені прокурором в позовній заяві та пояснення позивача-2, суд дійшов висновку, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах позивача-2 Концерну «Військторгсервіс» який при здійсненні своїх прав вчинив дії, які порушили права як суб'єкта управління майном Міністерства оборони України, так і відповідача, як добросовісного набувача, що фактично є підставою для відмови в захисті прав позивача-2.

Беручи до уваги те, що за вищенаведених обставин ухвалення рішення про захист прав Концерну «Військторгсервіс» є неможливим у даній справі, пред'явивши позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, прокурором обрано невірний спосіб захисту порушеного права, що в будь-якому разі є підставою для відмови в задоволенні позову.

Так, Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно абзацу 2 Висновків Верховного суду України, прийнятих 01.03.2013 року за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, за ІІ півріччя 2012 року, відповідно до ст. 387 ЦК України особа має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише у разі, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком договору, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння.

У речово-правових відносинах не застосовується способи захисту прав, встановлені для зобов'язальних правовідносин. У речово-правових відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо право власності оспорюється або не визнається іншою особою власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності відповідно до ст. 392 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2012 р. у справі N 6-107цс12).

Крім того, в аналогічній справі судова палата у господарських справах Верховного Суду України, ухвалюючи 30.06.2009 року рішення по справі №22-3-30/336-07-9260, дійшла до наступного висновку: права особи, яка вважає себе власником, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якому така особа не є, тобто із застосуванням правового механізму, встановленого статтею 216 ЦК України, незалежно від того, чи відповідає спірна угода закону. Захист прав такої особи можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені статтею 388 ЦК України".

Оскільки Міністерство оборони України не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу і останній вважає, що майно вибуло з його володіння не з його волі, відтак звернення прокурора із позовом про визнання такого договору недійсним є безпідставним.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Зазначений перелік способів захисту не є вичерпним, однак у разі порушення цивільного права чи інтересу у позивача виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення. Тобто, позивач повинен обрати саме такий спосіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу.

З огляду на викладене, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості та безпідставності.

Відповідно до ч.1 ст.49 ГПК України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а відтак, витрати зі сплати судового збору слід покласти на позивачів в розмірі 16 043,72 грн., оскільки у позові заявлено немайнову вимогу про визнання договору недійсним та майнову вимогу про застосування наслідків недійсності правочину, а саме повернення до державної власності нерухомого майна.

Пленумом Вищого господарського суду України у п. 2.10 Постанови №7 від 21.02.2013р. роз'яснено, що у випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру судовий збір згідно з пунктом 3 статті 6 Закону України "Про судовий збір" підлягає сплаті як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв зі спорів немайнового характеру.

Зважаючи на те, що прокурором при поданні позову ціну позову не визначено, суд, при визначенні розміру судового збору, що підлягає сплаті за звернення до суду із майновою вимогою, врахував ціну нерухомого майна, яка зазначена в оспорюваному договорі купівлі-продажу, та підсумковому протоколі продажу державного майна від 06.06.2011р. яка становить 744 836,40 грн.

При визначенні розміру судового збору судом враховано, що ч.2 ст.6 Закону України "Про судовий збір" передбачено зменшення розміру судового збору з позовної заяви, поданої після подання заяви про вжиття запобіжних заходів або забезпечення позову, на розмір судового збору, сплаченого за подання заяви про вжиття запобіжних заходів чи заяви про забезпечення позову. Постановою Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 23.02.2013р., а саме п.2.5, роз'яснено, що зазначене зменшення розміру судового збору здійснюється і в разі одночасного (в один і той же день) подання до господарського суду позовної заяви і заяви про забезпечення позову, в тому числі при об'єднанні їх в одному документі. Якщо заяву про забезпечення позову подано після подання позовної заяви, то відповідне зменшення суми судового збору не здійснюється. При цьому передбачене згаданою нормою зменшення розміру судового збору не ставиться Законом у залежність від результатів судового розгляду.

В порядку ст. 43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

В порядку ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до абзацу 2 ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Керуючись ст.ст. 43, 33, 34, 43, 49, 75 ст.ст. 82-85, 115, 116 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

2. Стягнути з Міністерства оборони України (03168, м.Київ, Повітрофлотський проспект, 6, код ЄДРПОУ 00034022) в дохід державного бюджету України судовий збір у розмірі 8021,86 грн.

3. Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (03151, м.Київ, вул. Молодогвардійська, 28-А код ЄДРПОУ 00034022) в дохід державного бюджету України судовий збір у розмірі 8021,86 грн.

4. Накази видати після набрання судовим рішенням законної сили, в порядку ст.116 ГПК України.

5. Рішення набирає законної сили відповідно до ст.85 ГПК України, може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст.ст.91-93 ГПК України.

Повний текст рішення

виготовлено та підписано 22.11.2013р.

Суддя Петрашко М.М.

Суддя Сухович Ю.О.

Суддя Матвіїв Р.І.