Копія
СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Постанова
Іменем України
Справа № 827/1628/13-а
04.11.13 м. Севастополь
Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Воробйової С.О.,
суддів Кобаля М.І. ,
Курапової З.І.
секретар судового засідання Жабенко І.М.
за участю сторін:
позивач, - ОСОБА_2, паспорт серії НОМЕР_1, виданий Киргизькою Республікою 25.04.2007 року;
представник позивача, ОСОБА_2 - ОСОБА_4, довіреність № б/н від 04.11.2013 року;
представник відповідача, Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим - Романенко Олена Миколаївна, довіреність № 0101/09-12823 від 23.10.2013року;
позивач, - ОСОБА_6 - не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином та своєчасно, про причину неявки суд не повідомила;
розглянувши апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь (суддя Водяхін С.А.) від 16.08.2013 року у справі №827/1628/13-а
за позовом ОСОБА_6 (АДРЕСА_1, 99000),
ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, 99000)
до Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим (вул. Треньова, 3 А, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, 95034)
про скасування наказів та зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
Постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 16.08.2013 року задоволено адміністративний позов ОСОБА_2, ОСОБА_6 до Головного управління Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим про скасування наказів та зобов'язання вчинити певні дії.
Скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим від 12.03.2013 року №5 «Про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту».
Скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим від 12.03.2013 року №6 «Про відмову ОСОБА_6 в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту».
Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в АР Крим повторно розглянути заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_6 щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_6 судові витрати в сумі 34,41 грн.
Не погодившись з вищевказаною постановою суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 16.08.2013 року у справі №827/1628/13-а та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; порушенням норм матеріального та процесуального права.
У судовому засіданні 04.11.2013 року позивач ОСОБА_2 та його представник заперечували проти задоволення апеляційної скарги за необґрунтованістю, просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін.
Представник відповідача у судовому засіданні 04.11.2013 року підтримала апеляційну скаргу у повному обсязі з підстав у ній викладених, просила скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 16.08.2013 року та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог позивачів відмовити у повному обсязі.
Позивач ОСОБА_6 у судове засідання 04.11.2013 року не з'явилась, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлена у встановленому законом порядку, про причини неявки суд не повідомила.
Згідно з частиною четвертою статті 196 Кодексу адміністративного судочинства України неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.
Чинне законодавство не обмежує коло представників осіб, які беруть участь у справі, при апеляційному розгляді адміністративної справи.
Судова колегія, вислухавши пояснення позивача та його представника, представника відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку (частина 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2, ОСОБА_6 звернулись до Окружного адміністративного суду міста Севастополя з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим про скасування наказів Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим №5 та №6 від 12.03.2013 року; зобов'язання Головне управління Державної міграційної служби України в АР Крим прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачі є громадянами Республіки Киргизстан, етнічними узбеками. У 2005 році вони були змушені прибути до України з метою заробітку, у зв'язку з трудовою дискримінацією у Киргизстані. Оскільки позивачі не є громадянами країни свого проживання, мають цілком обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за ознакою національності, не можуть та не бажають користуватись захистом своєї країни, тому що переслідування походять зі сторони влади в особі правоохоронних органів, вони звернулись до Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим із заявами про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. 12.03.2013 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в АР Крим прийнятий наказ №5 «Про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту» та наказ №6 «Про відмову ОСОБА_6 в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту». Прийняті рішення позивачі вважають необґрунтованими і неправомірними, оскільки вони прийняті без врахування всіх обставин, які стосуються справи і дають підстави для отримання позивачами статусу біженців.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач при винесенні наказів про відмову позивачам в оформлені документів для вирішення питання про визнання особами, які потребують додаткового захисту, виходив із суб'єктивних міркувань щодо ситуації у країні походження шукачів притулку, та не врахував особистого відчуття позивачів щодо побоювання стати жертвами переслідування в Киргизстані за ознакою національності. При цьому, на думку суду першої інстанції, відповідачем не були всебічно вивчені та оцінені всі доказі наявності умов набуття позивачами статусу осіб, які потребують додаткового захисту, у зв'язку з чим суд прийшов до висновку про скасування оскаржуваних наказів відповідача як незаконних.
З наведеними висновками суду першої інстанції судова колегія не погоджується, виходячи з наступного.
З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянами Республіки Киргизстан, етнічними узбеками, одружені, мають трьох неповнолітніх дітей. У Киргизстані до від'їзду на Україну мешкали у Ошської області у місті Ош. ОСОБА_2 має незакінчену вищу освіту за спеціальністю - викладач фізкультури. ОСОБА_6 має середню освіту, в країні походження працювала швачкою на Ошській швейній фабриці.
Наведені факти підтверджуються відомостями, які містяться у справі ОСОБА_2 2013 SB 0001 Сектору у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим та справі ОСОБА_6 2013 SB 0002 Сектору у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим (а.с.59-112, 113-170).
26.02.2013 року позивачі звернулись до Головного управління Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим із заявами-анкетами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.61, 115).
27.02.2013 року працівниками Головного управління Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим були проведені співбесіди з позивачами, про що складені відповідні протоколи (а.с.77-79, 135-137).
12.03.2013 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим за результатами співбесід були прийняті висновки про відмову ОСОБА_2 та ОСОБА_6 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.91-98, 150-156).
Також, 12.03.2013 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим прийнято накази №5 та №6 про відмову позивачам в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.99, 157).
Про прийняті накази позивачі були сповіщені повідомленнями №14 та №15 від 12.03.2013 року (а.с.100, 158).
Не погодившись з прийнятими рішеннями ОСОБА_2 та ОСОБА_6 оскаржили їх до Державної міграційної служби України, проте Державною міграційною службою України 14.05.2013 року прийняті рішення №13-13 та №11-13 про відхилення скарг на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.106, 164), про що позивачі були сповіщені повідомленнями №SB0001 та №SB0002 від 13.06.2013 року (а.с.112, 170).
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначені Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 року, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема, до міжнародних норм права відноситься Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол про статус біженців 1967 року, ратифіковані Законом України від 10.01.2002 року №2942-ІІІ, якими визначено загальні принципи щодо захисту біженців.
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особою, яка потребує додаткового захисту є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з вимогами статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Якщо заявник не може особисто скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з неписьменністю або фізичними вадами, заява на його прохання складається іншою особою, про що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, робить на заяві відповідний запис. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Статтею 5 вказаного Закону встановлений порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та частинами першою та другої якої визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з частиною першою статті 10 зазначеного Закону рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі, стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Статтею 6 «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка: вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені підпунктом 1 пункту 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік).
Відповідно до зазначеного Керівництва встановлені критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Так, згідно з пунктом 42 Керівництва передбачено, що при вирішенні питання про надання або відмову у наданні статусу біженця необхідно надати оцінку твердженням заявника. Уповноважена влада, яка встановлює статусу біженця, необов'язково повинна мати своє судження про умови у країні походження шукача притулку. Його твердження, однак, не можуть розглядатися абстрактно, а повинні буди оцінені у контексті відповідної вихідної інформації про створену ситуацію. Побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може доказати у межах розумного, що його тривале перебування у країні походження стало нестерпним для нього або було б нестерпним, якщо б він повернувся назад.
Відповідно до пункту 66 Керівництва для того, щоб вважатися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за конвенційними ознаками.
Тобто, колегія суддів зазначає, що обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно інформації про країну походження, яка надана відділом ІКП Департаменту біженців та притулку Держкомнацрелігій України за інформацією офіційних сайтів в електронній мережі Інтернет представники некиргизької національності дійсно піддаються переслідуванням з боку населення та влади країни. Є численні випадки безпричинних затримань та арештів осіб узбецької національності без пред'явлення обвинувачення. Органи влади Киргизстану на даний час не гарантують безпеку особам узбецької національності.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, позивачі у перше прибули до України у 2005 році, тобто до початку заворушень в Республіки Киргизстан, а за наданням статусу біженців звернулися лише у липні 2010 року.
Наведені обставини встановлені постановою Окружного адміністративного суду м. Севастополя від 26.08.2011 року, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 24.10.2011 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22.01.2013 року, у справі №2а-1769/11/2770 за адміністративним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_6 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про скасування рішень №№146-11,147-11 від 17.02.2011 року та зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання позивачам статусу біженця, якою у задоволенні позову позивачів було відмовлено (а.с. 234-237, 238-241, 242-245), у зв'язку з чим, відповідно до положень частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, вони не підлягають доказуванню.
У подальшому позивачі неодноразово легально перетинали кордон України та знов звернулись за наданням статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту у лютому 2013 року, при цьому, як було встановлено під час апеляційного перегляду справи, не повідомили відповідача про наявність вищевказаних судових рішень.
При розгляді заяв позивачів від 26.02.2013 року відповідачем було встановлено, що саме через економічні проблеми у Киргизстані: відсутність можливості працевлаштуватись, тяжкої економічної ситуації, вони перетнули державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, та залізничним сполученням прибули в Україну 10.06.2007 року. Потрапивши на територію України, позивачі не звертались до компетентних органів державної влади для отримання захисту.
Таким чином, виходячи з аналізу наведених правових норм, з урахуванням фактичних обставин справи, судова колегія вважає, що позивачами не доведено, що їх перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує їх життю та свободі, з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, також позивачами не надані жодного доказу щодо підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування умов для визнання їх біженцями або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття відповідачем рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вищевказані обставини не були враховані судом першої інстанції, що призвело до неправильного вирішення справи.
З урахуванням вищевикладеного в сукупності, судова колегія приходить до висновку про те, що Головне управління Державної міграційної служби України в АР Крим діяло у межах наданих йому повноважень та відповідно до вимог Конституції України, діючого законодавства України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення позову.
Відповідно до статті 202 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судом апеляційної інстанції судового рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального або процесуального права.
Керуючись частиною третьою статті 24, статтями 160, 167, частиною першою статті 195, статтею 196, пунктом 3 частини першої статті 198, пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 202, статтями 207, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 16.08.2013 року у справі №827/1628/13-а - задовольнити.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 16.08.2013 року у справі №827/1628/13-а - скасувати.
Прийняти нову постанову: у задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення.
Постанова може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України у порядку та в строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя підпис С.О. Воробйова
Судді підпис М.І. Кобаль
підпис З.І.Курапова
З оригіналом згідно
Суддя С.О. Воробйова