Справа № 750/7231/13-ц Провадження № 22-ц/795/2527/2013 Головуючий у I інстанції -Супрун О. П. Доповідач - Боброва І. О.
Категорія -цивільна
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
18 листопада 2013 року м. Чернігів
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:
головуючого - суддіБобрової І.О.,
суддів:Бойко О.В., Висоцької Н.В.,
при секретарі:Зіньковець О.О.,
за участю:позивача ОСОБА_5, його представника адвоката ОСОБА_6, відповідача ОСОБА_7, її представника ОСОБА_8,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 жовтня 2013 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про виселення без надання іншого житлового приміщення та зняття з реєстрації;
третя особа: Деснянський районний у місті Чернігові управління Державної міграційної служби у Чернігівській області,
в с т а н о в и в:
В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить вищевказане рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному розмірі.
Рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова від 18.10.2013 р. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про виселення без надання іншого житлового приміщення та зняття з реєстрації відмовлено.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що висновки суду не відповідають обставинами справи, не застосовано матеріальний закон, який підлягав застосуванню, порушені норми процесуального права. Так, апелянт вказує на те, що судом не взято до уваги положення ст.8 ЦК України, п.53 «Правових позицій, висловлених колегією в цивільних справах Верховного Суду України в зв'язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних справах у 1996 році» від 01.12.1997 року та п.74 листа Верховного Суду України від 26.05.2001 року «Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій судових справ», в яких викладена позиція щодо застосування аналогії права. Судом безпідставно не були застосовані норми ст.ст. 98, 99 Житлового кодексу України, які підлягали застосуванню до даних правовідносин. Не враховано положення ст.818, ч.1 ст.321, ст.391 ЦК України, ст.41 Конституції України. На думку апелянта судом безпідставно зроблено висновок, що відповідач є членом сім'ї апелянта і користується житловим приміщенням нарівні з ним; не взято до уваги, що спірне житлове приміщення є його особистою власністю, що до 14.03.2005 року відповідач перебувала в іншому офіційному шлюбі; що 28.02.2002 року відповідач без участі апелянта подовжила термін своєї реєстрації в спірному житловому приміщенні, про що остання сама заявляла в судовому засіданні і на що суд не звернув уваги. А тому рішення суду є незаконним та необґрунтованим.
В судовому засіданні позивач та його представник підтримали доводи, що викладені в апеляційній скарзі і просили її задовольнити.
Відповідач та її представник проти задоволення апеляційної скарги заперечували, вважаючи рішення суду законним та обгрунтованим.
Представник третьої особи до суду не з"явився, надіславши заяву з проханням розглядати справу в їх відсутності.
Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.
По справі встановлено, що позивач ОСОБА_5 є власником 19/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується копією договору купівлі-продажу частини жилого будинку від 26.10.2001 року (а.с.6). Згідно з копією технічного паспорта (а.с.7-8), частина придбаного будинку складається з двох кімнат, розміром 8,0 кв.м. (прохідна) та 20,8 кв.м., кухні і веранди.
У будинку з 27.12.2001 року позивач тимчасово зареєстрував відповідача ОСОБА_7, з 28.02.2002 року - відповідач зареєстрована постійно, що підтверджується копією домової книги (а.с.14-15).
Під час розгляду справи позивач наполягав на тому, що відповідач була вселена тимчасово, при цьому вона займала кімнату 20,8 кв.м., а він займав прохідну кімнату 8 кв.м. Участі в утриманні будинку відповідач не приймала.
Проте, в судовому засіданні знайшов підтвердження той факт, що відповідач ОСОБА_7 була вселена до будинку позивача у встановленому законом порядку, як член сім'ї власника будинку зі згоди останнього.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач з часу придбання позивачем будинку постійно проживала разом з ним та вела спільне господарство, а відтак в силу положень ст.156 ЖК УРСР є членом сім'ї власника житлового будинку та користується жилим приміщенням нарівні з ним, враховуючи також і те, що при її вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. При цьому, навіть припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє її права користування займаним приміщенням.
Обраний позивачем спосіб захисту з посиланням на ст. 98 ЖК УРСР не може бути підставою для задоволення позову, оскільки ч.3 ст.98 ЖК УРСР не передбачає виселення членів сім"ї власника, а передбачає виселення тимчасових жильців на вимогу наймача або членів сім'ї, які проживають разом з ним. Застосування аналогії закону в цьму випадку є безпідставним.
Такий висновок суду відповідає вимогам закону та ґрунтується на наявних в матеріалах справи доказах, зокрема, фотокартках (а.с.39-44) і показаннях свідків (а.с.69-73, носій аудиозапису).
Згідно з ст. 150,156 ч.1 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За змістом ст.150 ЖК УРСР, без згоди власника будинку вселення в будинок та реєстрація місця проживання особи, окрім неповнолітніх дітей членів сім'ї, не дозволяється.
Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 липня 2004 року № 985 «Про затвердження зразків документів, необхідних для реєстрації місця проживання в Україні» зразок заяви про реєстрацію місця проживання фізичної особи також передбачає обов'язкову згоду власника житла.
Законність проведення реєстрації відповідача в будинку АДРЕСА_1 позивачем не оспорюється, а тому його посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідач без участі апелянта подовжила термін своєї реєстрації в спірному житловому приміщенні, не заслуговує на увагу. До того ж сам по собі факт добровільної реєстрації позивачем відповідача у будинку зазначений в позовних заявах ОСОБА_5 від 30.07.2013 р. (а.с. 2, 20).
Копії квитанцій на а.с.9-11 свідчать про сплату комунальних послуг безпосередньо позивачем, що на думку апелянта є однією з підстав виселення ОСОБА_7 з будинку. Проте, колегія суддів зважує на те, що з аналізу діючого житлового законодавства вбачається, що право користування житловим будинком особи, яка зареєстрована в ньому як член сім'ї її власника, не може бути припинено шляхом виселення лише з підстав невиконання нею обов'язку зі сплати комунальних послуг чи плати за користування жилим приміщенням.
Частиною 4 статті156 ЖК УРСР передбачено, що у разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст.162 ЖК УРСР, якою не передбачено застосування санкцій у вигляді припинення права користування житловим приміщенням чи виселення у зв'язку з ненаданням власнику коштів на утримання житла.
Аналізуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці.
До твердження апелянта, що він має намір продати свою частку у будинку, а тому бажає виселити відповідача, суд ставиться критично, оскільки в червні 2013 р. позивач зареєстрував у своєму будинку гр-на ОСОБА_9.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.
Розглядаючи справу відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України, тобто в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що доводи викладені в апеляційній скарзі обґрунтованості судових висновків не спростовують, тому підстави для її задоволення відсутні.
Судове рішення постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд,
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - відхилити.
Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 жовтня 2013 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:Судді: