ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 грудня 2006 р. | № 29-4/171-05-5536 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого | Кривди Д.С., |
суддів: | Жаботиної Г.В., Уліцького А.М. |
розглянувши касаційну скаргу | ВАТ “ЕК Одесаобленерго” |
на постанову | від 05.09.06 Одеського апеляційного господарського суду |
та на рішення | від 20.06.06 |
у справі | №4/171-05-5536 |
господарського суду | Одеської області |
за позовом | ВАТ “ЕК Одесаобленерго” |
до | Науково-дослідного проектно-конструкторського інституту Морського флоту України |
про | визнання договору частково недійсним та стягнення 293151,65 грн. |
за участю представників сторін |
від позивача: | Паскаль Т.В., дов. |
від відповідача: | у засідання не прибули |
ВСТАНОВИВ:
ВАТ “ЕК Одесаобленерго” звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Науково-дослідного проектно-конструкторського інституту Морського флоту України про визнання на підставі ст. 48 ЦК УРСР недійсними частин укладених між сторонами договорів про користування електричною енергією від 19.11.98 та №010100 від 13.08.03 щодо визначення відповідача споживачем першого класу по напрузі, а також про стягнення заборгованості за електричну енергію в сумі 293151,65 грн.
Позов мотивовано тим, що за умовами оспорюваних договорів відповідач розраховувався за електричну енергію за тарифами, передбаченими для споживачів першого класу напруги, проте він належить до споживачів другого класу, оскільки згідно з актами №352 від 08.06.95 та від 25.02.03 рівень напруги у точці продажу електричної енергії позивачем відповідачу становить 6 кВ.
Справа розглядалась судами неодноразово. Постановою від 01.02.06 Вищий господарський суд України скасував рішення і постанову судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення усіх суттєвих обставин.
При новому розгляді справи позивач уточнив свої позовні вимоги наступним чином: визнати недійсними з моменту укладання частин договорів укладених між сторонами договорів про користування електричною енергією від 19.11.98 та №010100 від 13.08.03 щодо визначення відповідача споживачем першого класу по напрузі; та стягнути з відповідача на користь позивача суму на відшкодування вартості спожитої електроенергії в розмірі 293151,65 грн. При цьому позивач в якості підстави для визнання договорів частково недійсними зазначив ст. 56 ЦК УРСР, посилаючись на укладення вказаних договорів у оспорюваних частинах внаслідок помилки.
Рішенням від 20.06.06 господарський суд Одеської області (суддя Аленін О.Ю.) у задоволенні позову відмовив через необґрунтованість посилання позивача на наявність помилки, внаслідок якої укладені спірні договори, як на підставу для визнання їх частково недійсними.
Крім того, суд першої інстанції встановив, що умовами договору від 19.11.98 відповідач взагалі не визначений як споживач 1 класу.
Постановою від 05.09.06 Одеський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Бєляновського В.В. –головуючого, Мирошниченко М.А., Шевченко В.В.) рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Ухвалою від 26.10.06 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою позивача, в якій заявлені вимоги про часткове скасування рішення і постанови, задоволення позову в частині визнання недійсною умови договору №010100 від 13.08.03 щодо встановлення відповідача споживачем першого класу по напрузі та направлення справи на новий розгляд в частині вимог про стягнення 293151,65 грн. заборгованості за електроенергію.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що спірні умови договорів є такими, що суперечать нормам чинного законодавства, а також обставин направлення волі сторін при укладанні цих договорів.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, постачання електричної енергії відповідачу здійснювалось позивачем на підставі укладених між сторонами договору про користування електричної енергією від 19.11.98 та договору про постачання електричної енергії №010100 від 13.08.03.
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсними з моменту укладення частин вказаних договорів щодо визначення відповідача споживачем першого класу по напрузі з посиланням на те, що фактично як на момент укладення цих договорів, так і на теперішній час відповідач є споживачем другого класу по напрузі.
В задоволенні позову в частині вимог про визнання частково недійсним договору від 19.11.98 суд першої інстанції відмовив, встановивши, що у цьому договорі відсутні будь-які умови щодо визначення відповідача споживачем певного класу по напрузі; такі відомості відсутні також в акті про розмежування балансової приналежності від 08.06.95, а акт розмежування балансової приналежності до договору від 19.11.98 взагалі сторонами не надано.
У касаційній скарзі позивач з таким висновком суду погодився та в цій частині рішення і постанову не оскаржує.
Стосовно позовних вимог про визнання частково недійсним договору №010100 від 13.08.03 позивач у касаційній скарзі доводить неврахування судами того, що спірні умови договорів є такими, що суперечать нормам чинного законодавства.
Направляючи справу на новий розгляд, касаційна інстанція зазначила, що з аналізу положень Законів України “Про ціни і ціноутворення, “Про електроенергетику”; Правил користування електричною енергією, затверджених постановою №28 від 31.07.96 НКРЕ; Умов та Правил здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за регульованим тарифом, затверджених постановою НКРЕ №15/1 від 13.06.96; Порядку визначення класів споживачів електричної енергії, диференційованих за ступенями напруги, затвердженого постановою НКРЕ №1052 від 13.08.1998 вбачається, що визначення класу споживача здійснюється згідно з порядком, затвердженим НКРЕ, та впливає на розрахування роздрібного тарифу, тобто ціни, відповідно до якої, споживачі сплачують кошти за спожиту електроенергію.
Разом з тим, вказаний роздрібний тариф є регульованим тарифом, а відтак не може встановлюватись енергопостачальником самостійно без дотримання вимог вищевказаних нормативно-правових документів НКРЕ. Тобто недотримання вимог відповідного Порядку при визначенні класу споживача є порушенням порядку обрахування роздрібної ціни, а відтак порушує вимоги ст. 17 Закону України “Про електроенергетику” щодо формування роздрібної ціни згідно з умовами і правилами здійснення підприємницької діяльності з постачання електроенергії.
Недослідження судами обставин щодо відповідності оспорюваної частині договору правовим нормам, які регулюють формування роздрібної ціни за спожиту електроенергію, зважаючи на фактичні правовідносини, що склались між сторонами, стало підставою для направлення справи на новий розгляд, зважаючи на вимоги позивача про визнання недійсними частин договорів як таких, що не відповідають вимогам закону. Недійсність угод, що не відповідають вимогам закону, передбачена ст. 48 ЦК УРСР та ст. 215 ЦК України.
Проте при новому розгляді справи позивач змінив свої позовні вимоги, заявивши вимоги про визнання недійсними частин договорів на підставі ст. 56 ЦК УРСР, яка передбачає визнання недійсною угоди, укладеної внаслідок помилки, що має істотне значення, за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
Згідно з п. 4 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
З обставин встановлених судами вбачається, що договір №010100 від 13.08.03 продовжував існувати після набрання чинності ЦК України 01.01.04, зокрема умова щодо визначення відповідача споживачем першого класу по напрузі діяла до зміни її сторонами шляхом укладення 13.08.04 додаткової угоди з цього приводу. За таких обставин до правовідносин по вказаній угоді слід застосовувати положення ЦК України.
Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки врегульовано ст. 229 ЦК України. Згідно з цією нормою якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
У п. 11 постанови Пленуму Верховного суду України “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” зазначено, що при визнанні угоди недійсною під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб’єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору дійшли висновку, що визначення відповідача в оспорюваному договорі на момент його укладення споживачем першого класу не може вважатись неправильним сприйняттям стороною суб’єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення.
З таким висновком судів слід погодитись, зважаючи на те, що позивач не доводив відсутність у нього достовірної інформації про рівень напруги у точці продажу електричної енергії позивачем відповідачу чи інших необхідних відомостей для визначення класу споживача по напрузі або неможливість отримання цих відомостей при укладенні договору.
Порядок визначення класів споживачів електричної енергії, диференційованих за ступенями напруги, є обов'язковим для застосування всіма ліцензіатами з передачі електричної енергії місцевими (локальними) електричними мережами та з постачання електроенергії за регульованим тарифом при укладанні із споживачами договорів про постачання електричної енергії за регульованим тарифом.
Недотримання позивачем вимог цього Порядку при укладенні оспорюваного договору не можна визнати помилкою в розумінні вищевказаної норми цивільного законодавства.
З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій правомірно відмовили у визнанні частини договору №010100 від 13.08.03 недійсною як такої, що укладена внаслідок помилки.
Стосовно посилань скаржника на неврахування невідповідності оспорюваних вимог договору вимогам законодавства як підстави для визнання оспорюваної частини договору недійсною, а відтак порушення судами ст. 48 ЦК УРСР, слід зазначити, що посилання на вказану норму не відповідає вимогам п. 4 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України.
До того ж відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” ст. 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45 - 47, 49 - 58 ЦК).
При новому розгляді позивач скористався своїм передбаченим ч. 3 ст. 22 ГПК України та змінив позовні вимоги, визначивши в якості підстави позову визначену ст. 56 ЦК УРСР спеціальну підставу для визнання угоди недійсною. Вимоги ж щодо визнання оспорюваної частини договору недійсною на підставі ст. 48 ЦК УРСР при новому розгляді справи не заявлялись.
Стаття 1 ГПК України передбачає право звернення до господарського суду відповідних осіб за захистом порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Разом з тим, п. 2 ст. 83 ГПК України надає господарському суду право виходити за межі позовних вимог лише в разі, якщо про це є клопотання заінтересованої сторони.
Тобто процесуальне законодавство передбачає здійснення господарським судом захисту порушених або оспорюваних прав та інтересів в межах вимог, які визначив позивач у позовній заяві або відповідному клопотанні.
Застосування повноважень, передбачених п. 1 ст. 83 ГПК України, на який посилається скаржник, є правом, а не обов’язком суду.
Зважаючи на викладене, суди правомірно розглянули спір у межах позовних вимог з урахуванням зміни позивачем підстав позову та, встановивши відсутність помилки при укладенні оспорюваного договору, відмовили у задоволенні позову в цій частині, та як наслідок щодо вимог про стягнення з відповідача на користь позивача суми на відшкодування вартості спожитої електроенергії в розмірі 293151,65 грн.
З огляду на викладене судова колегія не вбачає підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги.
Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарсь кий суд України
ПОСТАНОВИВ:
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 05.09.06 у справі №29-4/171-05-5536 залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Головуючий Д.Кривда
Судді Г.Жаботина
А.Уліцький