Харківський апеляційний господарський суд
УХВАЛА
Іменем України
6 вересня 2006 року Справа № АС-04/223-06
Колегія суддів у складі: головуючого судді В.В.Афанасьєва,
судді А.І.Бухана, судді О.В.Шевель,
при секретарі Кононенка ОМ.
за участю представників:
позивача - Шебаніц Н.М.
відповідача - Ільченко Н.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі судового засідання № 9 Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вхідний № 2561Х/3-9) на постанову господарського суду Харківської"! області від 7 червня 2006 року по справі № АС-04/223-06
за позовом Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до Державного підприємства Український державний центр по експлуатації
Спеціалізованих вагонів „Укрспецвагон" ( смт. Панютине Лозівського
Району Харківської області
про стягнення 386548,20 гривень
встановила:
Постановою господарського суду Харківської області від 7 червня 2006 року по справі № АС-04/223-06 (суддя А.М.Григоров) у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Позивач з постановою господарського суду області не погодився і у своїй апеляційній скарзі просить її скасувати, посилаючись при цьому на порушення судом норм матеріального права та неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи. Разом з тим його представник в судовому засіданні повідомив про те, що яких-небудь інших документів, які можуть мати відповідне відношення до розгляду поданої апеляційної скарги у нього немає, і розгляд справи може здійснюватися на підставі наявних у ній матеріалів.
Відповідач у своєму відзиві на апеляційну скаргу просить прийняту по справі постанову залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення. При цьому він зазначає, що господарський суд області належним чином дослідив усі матеріали справи та дав правильну правову оцінку обставинам спору. Разом з тим його представник в судовому засіданні повідомив про те, що яких-небудь інших документів, які можуть мати відповідне відношення до розгляду поданої апеляційної скарги у нього немає, і розгляд справи може здійснюватися на підставі наявних у ній матеріалів.
Дослідивши матеріали справи, викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, заслухавши пояснення їх уповноважених представників, перевіривши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів зазначає наступне.
Приймаючи оскаржувану постанову, господарський суд Харківської області виходив з результатів встановлення та дослідження документально підтверджених обставин спору, за якими встановив, що Фонд України соціального захисту інвалідів діє відповідно затверджених на підставі ст. 10 та ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використанню цих коштів затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1767 від 28 грудня 2001 року та Положення Про Фонд України соціальної захищеності інвалідів затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 92 від 18.07.1991 року.
Відповідно до даних звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 р. (середньооблікова чисельність та фонд оплати праці) середньорічна заробітна плата на підприємстві на одного працівника складає у 2005 році 12884,94 грн.
Статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", встановлено, що для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця. Згідно зі ст.20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" підприємства (об'єднання ), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою ст.19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньорічної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір штрафних санкцій за робоче місце, не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (об'єднанні), у відповідній установі, організації. Згідно ч.З ст.20 наведеного Закону сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання), установи і організації провадять за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів).
Згідно звіту відповідача за 2005 рік . про зайнятість та працевлаштування інвалідів середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу підприємства у 2005 р. становила 1879 осіб, відповідно до ст. 19 вищевказаного закону відповідач у 2005 р. вказав 45 робочих місць, які повинен був створити для працевлаштування інвалідів, що відрізняється від розрахованої позивачем у позові кількості у розмірі 75 робочих місць для працевлаштування інвалідів. Фактично, згідно даних, наданих відповідачем у звіті, середньооблікова чисельність інвалідів -штатних працівників на підприємстві становить 45 інвалідів, але виходячи з розділу II списку працюючих інвалідів на даному підприємстві працювало 51 інвалідів, що також відрізняється від даних в звіті та вказаних позивачем у позові 45 особах-інвалідах.
Суд визнав, що не всі інваліди працювали у позивача повний рік , але наведений Закон не пов'язує факт створення робочого місця з терміном праці інваліда у звітному періоді та датою прийняття його на роботу в даному періоді. Закон тільки вказує на факт роботи інваліда на підприємстві.
Однак суд зазначив, що згідно наведеної норми, суми яки просить стягнути позивач є штрафними санкціями. По своїй правовій природі штрафні санкції застосовуються за порушення законодавства діями чи бездіяльністю. Тобто за неналежне виконання обов'язку покладеного законом.
Згідно ст. 18 наведеного закону працевлаштування інвалідів здійснюється
центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами
місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Відповідно до
Положення „Про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування
інвалідів „ затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р.
„Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів", працевлаштування
інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту,
місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з
урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок
відповідно до висновків МСЕК. Законом України „Про транспорт" (ст. 22) визначено,
що до складу залізничного транспорту входять підприємства залізничного
транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад
залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, а також промислові,
будівельні, торговельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, технічні
школи, дитячі дошкільні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури та
спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації,
підприємства промислового залізничного транспорту та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують його діяльність і розвиток. Згідно ч. 4 ст. 15 Закону України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 р. № 274/96-ВР, "створення робочих місць для працевлаштування інвалідів проводиться підприємствами та організаціями залізничного транспорту загального користування в розмірі чотирьох відсотків від числа працівників, зайнятих на підсобно-допоміжних роботах". Згідно ст. 19 Закону України „Про автомобільний транспорт" при розрахунку нормативу не повинні враховуватися водії.
Враховуючи надані Статутні документи відповідача, ліцензії Міністерства транспорту та зв'язку України, Міністерства транспорту України Державного Департаменту Автомобільного транспорту, сертифікату відповідності, суд прийшов до висновку, що на відповідача розповсюджуються дія і повинні були застосовуватися Закони України „Про залізничний транспорт" та „Про транспорт", згідно яких вбачається, що при рахуванні нормативу відповідача для створення робочих місць для працевлаштування інвалідів слід виходити з положень ст. 15 Закону України „Про залізничний транспорт" та ст. 19 Закону України „Про автомобільний транспорт".
Суд зазначив, що з прийняттям та набранням чинності Законів України „Про залізничний транспорт" та „Про автомобільний транспорт" , саме ці Закони були спеціальними для відповідача. Однак з набранням чинності 22.06.2005 року змін до статті 19 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" введені положення які фактично скасовують дію наведених вище законів в частині встановлення нормативу для створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. Але норматив робочих місць встановлюється підприємству на рік, тобто на період з 1 січня по 31 грудня. Тому при його розрахунку слід виходити з законодавства яке діяло на початок відповідного року. Таким чином на 2005 р. норматив відповідачу встановлюється з урахуванням положень Закону України „Про залізничний транспорт" та Закону України „Про автомобільний транспорт". Розповсюдження на встановлення нормативу норм Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" в редакції від 22.06.2005 р. на встановлення нормативу за 2005 р, було б фактичним застосуванням зворотної сили закону, що не передбачено наведеним законом та не відповідає ст. 58 Конституції України.
Згідно з даними статистичного звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік (форма № 10-ПІ) середньооблікова чисельність працюючих у відповідача за звітний період складала 1879 чоловік, а чисельність працівників, зайнятих на підсобно-допоміжних роботах - 755 чоловік, наведене також підтверджується штатними розписами відповідача.
Таким чином, норматив працевлаштування інвалідів для підприємства відповідача в 2005 році складав ЗО чоловік. Фактично же підприємством працевлаштовані 51 інвалідів, що підтверджується наведеним звітом по формі № 10-ПІ. Та розділом II списку працюючих інвалідів.
Суд визнав, що не всі інваліди працювали у позивача повний рік, але, наведений Закон не пов'язує факт створення робочого місця з терміном праці інваліда у звітному періоді та датою прийняття його на роботу в даному періоді. Закон тільки вказує на факт роботи інваліда на підприємстві. Оскільки підприємство працевлаштувало у 2005 році 51 інвалідів, то у позивача відсутні підстави для нарахування фінансових санкцій, оскільки норматив створення робочих місць для працевлаштування інвалідів є виконаним.
Враховуючи, що відповідач виконав норматив по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів, суд визнав позов таким, що задоволенню не підлягає.
Викладені вище висновки господарського суду на думку колегії суддів в основному відповідають фактичним обставинам спору та матеріалам справи, їм надана правильна та належна правова оцінка, через що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги і скасування прийнятої по справі постанови, оскільки відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Як свідчать матеріали справи, господарський суд Харківської області забезпечив додержання вимог статті 43 Господарського процесуального Кодексу України, всебічно, повно та об'єктивно дослідив фактичні обставини справи та оцінив наявні у ній докази в їх сукупності, керуючись при цьому чинним законодавством України.
Відповідач в обґрунтування своїх заперечень проти позову надав усі необхідні письмові документу та з посиланням на норми чинного законодавства їх обґрунтував, а господарський суд області належним чином дослідив матеріали справи у їх сукупності та дав висловлену у постанові правову оцінку.
Колегія суддів не находить підстав визнати, що наведені ж позивачем у обґрунтування своєї апеляційної скарги доводи підтверджені матеріалами справи та відповідають нормам чинного законодавства України. При цьому колегія суддів вважає, що твердження позивача засновані на власному довільному тлумаченні положень лише Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" без врахування особливостей його застосування в окремих галузях економіки та виробництва.
Системний аналіз наведених вище положень законодавства про соціальний захист інвалідів свідчить про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати, працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов'язок покладено на органи працевлаштування, перелічені в ч.1 ст.18 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні". Крім того, слід зазначити, що неповідомлення органів працевлаштування інвалідів про кількість робочих місць не дає правових підстав для стягнення з відповідача штрафних санкцій. В свою чергу на підприємство покладається обов'язок щорічно до 1 лютого року, що настає за звітним, подавати відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; ( Абзац третій пункту 14 в редакції Постанови КМ N 19 ( 19-2002-п ) від 10.01.2002 ).
Отже, на думку колегії суддів, чинне законодавство не зобов'язує підприємства самостійно займатися працевлаштуванням інвалідів та з'ясовувати які саме інваліди потребують роботи, якої відповідної нозології. За таких обставин, покладати на підприємство відповідальність у вигляді штрафних санкцій за неналежне виконання своїх обов'язків спеціально уповноваженими органами є неправомірним і суперечить як загальним принципам права, так і ст. 19 Конституції України.
При дослідженні матеріалів справи судом встановлено, що Державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів на підприємство відповідача інваліди для працевлаштування не направлялися, так само як і інваліди безпосередньо не зверталися для працевлаштування до відповідача. Разом з тим, як свідчать матеріали справи, відповідач здійснював заходи щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, повідомляв центр зайнятості про наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що органи, зазначені в ст.18 Закону не займалися скоординованим аналізом наявних інвалідів, яким необхідні робочі місця з урахуванням відповідної нозології, у зв'язку з чим, покладати відповідальність на відповідача за відсутність створеного та належно атестованого робочого місця для працевлаштування інвалідів на думку колегії суддів неможливо, так як вина підприємства позивачем не доведена.
На думку колегії суддів, позивач не довів і не надав відповідних доказів на підтвердження наявності обов'язку відповідача по сплаті штрафних санкцій,
Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України статтями 195-197,205 та прикінцевими і перехідними положеннями Кодексу адміністративного судочинства України
Ухвалила:
Постанову господарського суду Харківської області від 7 червня 2006 року по справі № АС-04/223-06 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Головуючий суддя В.В.Афанасьєв
суддя А.І.Бухан
суддя О.В.Шевель