РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

__________________________________________________________________

Справа №: 22-ц/191/899/13Головуючий суду першої інстанції:Захарова К.П.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Самойлова О. В.

"10" вересня 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в м. Феодосія у складі:

Головуючого суддіСамойлової А.П.,

СуддівПриходченко А.П., Авраміді Т.С.,

При секретаріБогданович О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання договору дарування недійсним, скасування реєстраційного запису, переведення прав покупця, стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_9 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційними скаргами ОСОБА_7 та представника позивача за зустрічним позовом ОСОБА_8 - ОСОБА_10 на рішення Керченського міського суду АР Крим від 28 травня 2013 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У червні 2012 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1, що укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_8 22.08.2011 року, про скасування реєстраційного запису, переведення прав покупця, стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, зобов'язання відповідача не чинити перешкоди у вселенні ОСОБА_7 в спірну квартиру.

Позовні вимоги мотивовані тим, що у серпні 2008 року позивач домовився з ОСОБА_9 про купівлю-продаж квартири АДРЕСА_1, яку той успадкував від своєї матері. Позивач зазначає, що 27.08.2008 року він сплатив ОСОБА_9 у якості завдатку 1 000 грн. та став проживати у спірній квартирі. З метою купівлі у подальшому спірної квартири позивач сплатив борги за комунальні послуги та поніс витрати на оформлення спадщини відповідача, оскільки ОСОБА_9 був у скрутному матеріальному становищі. На підтвердження вказаних витрат ОСОБА_9 01.11.2008 року написав йому розписку на суму 3 400 грн. У подальшому 16.04.2010 року між ним та ОСОБА_9 було укладено договір найму житлового приміщення на строк до 16.04.2011 року, у зв'язку із чим 23.04.2010 року позивач був зареєстрований у спірної квартирі. З метою отримання допомоги у продажі квартири, ОСОБА_9 звернувся до матері позивача - ОСОБА_11, виписавши їй для цього довіреність, яка у подальшому була ним скасована та відмовився добровільно повертати гроші, запевнивши його про те, що у літку 2011 року між ними обов'язково буде укладений договір купівлі-продажу. На підтвердження досягнутої домовленості позивач сплатив ОСОБА_9 додатково ще 10382 грн., про що той написав йому розписку. У зв'язку із знаходженням на стаціонарному лікуванні в осені 2011 року позивач деякий час у квартирі не проживав, в листопаді 2011 року йому стало відомо про те, що квартира продана ОСОБА_8, яка проживає у ній з родиною. Позивач вважає, що між ним на відповідачем ОСОБА_9 був укладений безстроковий договір найму житлового приміщення з подальшим викупом і на підставі вимог ч. 1 ст. 218 ЦК України йому надано право на переважне право купівлі спірної квартири, позивач просив суд постановити рішення, яким перевести на нього права та обов'язки покупця за договором купівлі-продажу спірної квартири і стягнути з відповідача ОСОБА_9 збитки у розмірі сплачених раніше грошових коштів в сумі 14782 грн. Договір же, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 позивач вважає удаваним, укладеним з метою приховання договору купівлі-продажу і позбавлення позивача права на переважне придбання спірної квартири. Також позивач вважає, що відповідачі спільними незаконними діями спричинили йому моральну шкоду, яку він оцінює у 20 000 грн. та просить з них стягнути.

Не погодившись із вказаним позовом, ОСОБА_8 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_7 з вимогою про визнання відповідача особою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Вимоги ОСОБА_8 мотивовані тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 22 серпня 2011 року, який пройшов встановлену законом реєстрацію. Позивачка зазначає, що після придбання квартири їй стало відомо, що в ній зареєстрований ОСОБА_7, який у квартирі не проживає, витрат на її утримання не несе. З наведених підстав просила суд, керуючись положеннями ст. 405 ЦК України, визнати відповідача таким, що втратив право користування квартирою.

Рішенням Керченського міського суду від 28 травня 2013 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 відмовлено, також відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_8

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог, скасувати та ухвалити нове про задоволення позову, в решті рішення суду залишити без змін.

Апелянт зазначає, що судом першої інстанції помилково було встановлено, що між ним та ОСОБА_9 було укладено безстроковий договір оренди житла з подальшим викупом відповідно до ст. 810-1 ЦК України, оскільки рішенням Апеляційного суду АР Крим в м. Феодосія від 08.08.2012 року встановлено, що між сторонами був укладений безстроковий договір найму житла в усній формі. Волевиявлення сторін відповідає положенню ст. 811 ЦК України, а недотримання письмової форми правочину не має наслідками його недійсність.

Апелянт також не погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстава для задоволення позовних вимог в частині визнання договору дарування, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 недійсним, оскільки відповідачкою та свідками в судових засіданнях було підтверджено той факт, що при укладенні договору дарування між сторонами ОСОБА_8 передала відповідачу гроші в сумі 4500 дол. США та 8000 грн. і насправді був укладений договір купівлі - продажу, а тому, відповідно до ст.ст. 203, 215, 235 ЦК України, такий правочин необхідно визнавати нікчемним або недійсним.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, представник позивача за зустрічним позовом ОСОБА_8 - ОСОБА_10 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог скасувати та ухвалити нове про задоволення позову, в решті рішення суду залишити без змін

В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову і не врахував, що матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_7 у спірній квартирі не проживає з березня 2011 року.

Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач є власником квартири, що підтверджено правовстановлюючими документами, а тому має право на захист свого права власності.

Апелянт зазначає, що в рішенні Апеляційного суду АР Крим від 25.04.2012 року указано на те, що вирішення питання про зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_7 залежить від вирішення питання про право користування особи жилим приміщенням відповідно до норм ЖК і ЦК України, але суд першої інстанції зазначив в рішенні, що вимоги ОСОБА_8 не засновані на законі тому, що ОСОБА_7 не є членом її сім'ї. В даному випадку, на думку апелянта, суд повинен був застосувати аналогію закону і ст. 8 ЦК України та визнати ОСОБА_7 особою, що втратила право користування жилим приміщенням на підставі ст. 405 ЦК України.

Судом апеляційної інстанції справа розглянута за відсутності відповідачів на підставі ч. 2 ст. 305 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія судів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_7 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга представника ОСОБА_8 - ОСОБА_10 підлягає відхиленню.

Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Як правильно встановлено судом першої інстанції та слідує з матеріалів справи, 22 серпня 2011 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1. Вказаний договір був посвідчений нотаріально та пройшов державну реєстрацію відповідно до вимог чинного законодавства, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав від 08.09.2011 року (а.с. 30,31).

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7, виходив з того, що ОСОБА_7 та ОСОБА_9 не можуть бути суб'єктами договору оренди з викупом, оскільки це суперечить вимогам ст. 810 - 1 ЦК України.

З таким висновком місцевого суду погоджується колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на належних доказах і відповідають нормам матеріального права.

Частиною 1 ст. 810 ЦК України встановлено, що за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Згідно з ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України.

Так, умови укладення договору оренди з подальшим викупом врегульовані ст. 810-1 ЦК України, відповідно до яких, оренда житла з викупом є особливим видом найму (оренди) житла, що може передбачати відступлення орендодавцем права вимоги боргу іншій особі - вигодонабувачу. За договором оренди житла з викупом одна сторона - підприємство-орендодавець передає другій стороні - фізичній особі (особі-орендарю) житло за плату на довготривалий (до 30 років) строк, після закінчення якого або достроково, за умови повної сплати орендних платежів, житло переходить у власність орендаря. Підприємство-орендодавець набуває право власності на попередньо обране особою-орендарем житло з метою подальшої передачі такого житла у довгострокову оренду з викупом такій особі та здійснює розпорядження таким житлом до його повного викупу. Укладення та припинення договору оренди житла з викупом здійснюються на умовах та у порядку, визначених законом.

Окрім того, положеннями ст. 811 ЦК України встановлено, що договір найму житла укладається у письмовій формі. Договір оренди житла з викупом підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Договір оренди житла з викупом підлягає обов'язковій державній реєстрації у порядку, визначеному законом.

Також вимогами ч. 3 ст. 640 ЦК України, передбачено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Отже, договір оренди житла з викупом підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що усний безстроковий договір найму (оренди) житла, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_9, не може бути визнаний укладеним, оскільки під час його укладення сторонами були порушені вимоги щодо сторін договору, його змісту та форми укладення.

А оскільки вимоги про переведення переважних прав покупця за договором купівлі-продажу та скасування реєстраційного запису є похідними від визнання переважного права придбання квартири, у задоволенні якого судом першої інстанції було відмовлено, то для їх задоволення відсутні правові підстави.

Доводи апелянта стосовно того, що суд першої інстанції безпідставно не врахував той факт, що рішенням Апеляційного суду АР Крим від 08.08.2012 року встановлено, що між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 укладений безстроковий договір найму житла в усній формі, є помилковими, оскільки в указаному рішенні суд апеляційної інстанції посилається на те, що ОСОБА_8, як власник квартири, не може вимагати захисту своїх права на підставі положень статті 167 ЖК України, яка передбачає право саме наймача на розірвання договору найму, а суд першої інстанції не вирішив питання про те, яка правова норма підлягає застосуванню. Також помилковим є твердження апелянта стосовно того, що волевиявлення сторін договору найму житла, тобто - його та ОСОБА_9 відповідали положенням ст. 811 ЦК України, а недотримання письмової форми правочину не має наслідком його недійсність, оскільки відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення. Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такої реєстрації. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування квартири, який укладено між ОСОБА_8 та ОСОБА_9, суд першої інстанції, керуючись нормами ст. 235 ЦК України, дійшов вірного висновку про відсутність підстав для визнання правочину удаваним, оскільки під час укладення договору сторонами були дотримані вимоги, передбачені ст. 203 ЦК України.

Визнання договору удаваним законодавець пов'язує з необхідністю вирішення спору, що виник між сторонами у зв'язку з реалізацією прав та обов'язків за договором, який насправді вчинили сторони, та застосування відповідних наслідків.

Як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_7 не був стороною у спірному договорі, тому до цих правовідносин не можуть бути застосовані положення ст. 235 ЦК України, які містять правові наслідки удаваного правочину, який сторони правочину насправді вчинили для приховання іншого правочину, і стосуються тільки сторін договору.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди з відповідачів, суд першої інстанції виходив з того, що вимога про стягнення моральної шкоди є похідною від визнання дій відповідачів протиправними.

З таким висновком погоджується колегія суддів, оскільки він зроблений на підставі дослідження наявних у справі доказів та відповідає роз'ясненням, що містяться в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди" стосовно того, що обов'язковому з'ясуванню при вирішенні справ про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діяннями її заподіювача, та вина останнього в її заподіянні. Зокрема суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або витрат немайнового характеру, за яких обставин, та якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі позивач оцінює заподіяну шкоду та з чого він виходив при цьому.

Наполягаючи на своїх вимогах про стягнення моральної шкоди, позивач не довів тих обставин, які дають підстави для покладання відповідальності на відповідачів по відшкодуванню моральної шкоди.

Одночасно, колегія суддів вважає, що заслуговують на увагу доводи апелянта стосовно того, що місцевим судом необґрунтовано відмовлено у задоволенні його вимог про стягнення з ОСОБА_9 грошових коштів в сумі 14782 грн., які він сплатив у рахунок купівлі квартири. Під час вирішення місцевим судом справи не враховані вимоги ст. 570 ЦК України, відповідно до яких, завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

Правило цієї норми матеріального права застосовується в тих випадках, коли між сторонами було укладено договір, проте він не виконується з вини якоїсь зі сторін. Якщо ж сторони домовились укласти договір, але відповідним чином його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі визнаються авансовими і повертаються в тому розмірі, в якому вони надавалися.

В силу ч. 2 ст. 570 ЦК України. якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Оскільки ОСОБА_7 та ОСОБА_9 домовилися укласти договір купівлі-продажу квартири, але не оформили його відповідно до вимог закону, то передані в рахунок виконання договору ОСОБА_7 грошові кошти в сумі 14782 грн. за розписками від 13.05.2010 року (а.с. 77), 27.08.2008 року, 17.11.2008 року (а.с. 78), визнаються авансом і повертаються в тому розмірі, в якому вони надавалися.

Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_7 в частині стягнення грошових коштів з ОСОБА_9, суд першої інстанції виходив з того, що позивач вважає матеріальну шкоду збитками, відшкодування яких пов'язано з визнанням правочину недійсним, проте у задоволенні цієї вимоги судом раніше було відмовлено.

Однак, сам по собі факт неправильного посилання позивача на норми матеріального права не може бути підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки відповідно до правил ст. 214 ЦПК України обов'язком суду є вирішення питання про характер спірних правовідносин і про те, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Виходячи з практики Європейського суду про те, що суди повинні приймати рішення відповідно до прав людини і мотивація повинна бути виписана у відповідності з принципами верховенства прав людини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції залишив поза увагою порушення прав ОСОБА_7, як власника грошових коштів, переданих як аванс ОСОБА_9 у рахунок купівлі квартири.

Неправильне визначення судом першої інстанції правовідносин між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 потягло за собою не застосування закону, який підлягав застосуванню і прийняття рішення, яке не можна визнати заснованим на законі.

Оскільки з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_9 отримав від ОСОБА_7 в урахування укладення договору купівлі-продажу квартири завдаток в сумі 1000,00 грн., 3400,00 грн., 10382,00 грн., а всього - 14782,00 грн., то на підставі ч. 2 ст. 570 ЦК України указана сума підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Інші доводи апелянта не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не містять підстав для скасування оскаржуваного рішення в іншій частині.

Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_8, суд першої інстанції, виходив з відсутності підстав для визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування житловим приміщення за позовом ОСОБА_8, заявленим на підставі ст. 405 ЦК України, відповідно до якої член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, оскільки вони відповідають нормам матеріального та процесуального права (ст.ст. 64, 156 ЖК України, ст.ст. 405, 406 ЦК України; ст.ст. 10, 11,57, 58, 60, 212-215 ЦПК України ) і не суперечать фактичним обставинам справи та наявним в ній доказам.

Відповідно до вимог ст. 119 ЦПК України, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає підстави позову.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог.

З довідки - виписки з будинкової книги про склад родини та прописку вбачається, що у АДРЕСА_1 АР Крим зареєстровані ОСОБА_8, ОСОБА_12 та ОСОБА_7 (а.с. 32).

Відповідно до положень ст.ст. 3,4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. При цьому спосіб має бути адекватним та відповідати порушеному праву.

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки ОСОБА_7 не є членом сім'ї наймача, то відсутні підстави для задоволення позову, заявленого на підставі ст. 405 ЦК України та правильно відмовив у задоволенні зустрічного позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Апелянт, посилаючись на рішення Апеляційного суду АР Крим від 25.04.2012 року (а.с. 35) про відмову у задоволення вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зняття з реєстраційного обліку, помилково вважає, що для задоволення вимог про визнання ОСОБА_7 особою, що втратила право користування жилим приміщенням на підставі ст. 405 ЦК України, необхідно застосувати аналогію закону, оскільки питання про право користування особою жилим приміщенням вирішується відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст.ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України, ст. 405 ЦК України), в залежності від статусу особи (член сім'ї власника житла, наймач, піднаймач, тимчасовий мешканець тощо). Оскільки ОСОБА_8 відповідно до ст. 405 ЦК України визначила ОСОБА_7, як члена сім'ї власника житла, то суд першої інстанції, за відсутності відповідних доказів, прийняв вірне рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8

При таких обставинах, відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_8

Доказів, надання яких могло б вплинути на правильність вирішення справи, та які б спростовували правильність висновків суду першої інстанції або свідчили про наявність обставин, що дійсно мають суттєве значення для правильного вирішення справи, апелянтами суду не надано, клопотань про їх витребування не заявлено.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 про стягнення грошових коштів, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про стягнення з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_7 грошової суми в розмірі 14782,00 грн., судового збору, відповідно до ст. 88 ЦПК України, в сумі 147, 82 грн., а всього -14929 грн. 82 коп.

В іншій частині рішення Керченського міського суду АР Крим від 28 травня 2013 року постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України є підставою для залишення його без змін.

На підставі наведеного і керуючись, ст.ст. 303, 307, п.4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 314, 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Керченського міського суду АР Крим від 28 травня 2013 року задовольнити частково.

Апеляційну скаргу представника позивача за зустрічним позовом ОСОБА_8 - ОСОБА_10 на рішення Керченського міського суду АР Крим від 28 травня 2013 року- відхилити.

Рішення Керченського міського суду АР Крим від 28 травня 2013 року в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_9 про стягнення грошових коштів - скасувати.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_9 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_7 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) грошову суму в розмірі 14782,00 грн., судовий збір в сумі 147, 82 грн., а всього -14929 (чотирнадцять тисяч дев'ятсот двадцять дев'ять) грн. 82 коп.

В іншій частині рішення Керченського міського суду АР Крим від 28 травня 2013 року - залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Судді:

О.В. Самойлова Т.С. Авраміді А.П. Приходченко