Харківський апеляційний господарський суд
УХВАЛА
Іменем України
4 вересня 2006 року Справа № АС-27/317-06
Колегія суддів у складі: головуючого судді В.В.Афанасьєва,
судді А.І.Бухана,
судді М.В.Гагіна,
при секретарі Кононенка О.М.
за участю представників:
позивача | - | Яценка О.П. |
відповідача | - | Не явився |
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі судового засідання № 9 Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вхідний № 2628Х/3-9) на постанову господарського суду Харківської області від 14 червня 2006 року по справі № АС-27/317-06
за позовом | Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів |
до | Українсько-російської фірми „Ю.К.А.С.” товариства з обмеженою відповідальністю |
про | стягнення 5567,49 гривень |
встановила:
Постановою господарського суду Харківської області від 14 червня 2006 року по справі № АС-27/317-06 (суддя О.О. Мамалуй ) задоволено позовні вимоги, з відповідача на користь позивача стягнуто 5567,49 гривень штрафних санкцій.
Відповідач з постановою господарського суду області не погодився і у своїй апеляційній скарзі просить її скасувати, посилаючись при цьому на порушення судом норм матеріального права та неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи. Разом з тим його представник в судовому засіданні повідомив про те, що яких-небудь інших документів, які можуть мати відповідне відношення до розгляду поданої апеляційної скарги у нього немає, і розгляд справи може здійснюватися на підставі наявних у ній матеріалів.
Позивач у своєму відзиві на апеляційну скаргу просить прийняту по справі постанову залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення. При цьому він зазначає, що господарський суд області належним чином дослідив усі матеріали справи та дав правильну правову оцінку обставинам спору. Разом з тим його представник у судове засідання по невідомим суду причинам не явився, хоча позивач у встановленому законодавством порядку був повідомлений про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.
Дослідивши матеріали справи, викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, заслухавши пояснення їх уповноважених представників, перевіривши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів зазначає наступне.
Приймаючи оскаржувану постанову, господарський суд Харківської області виходив з результатів встановлення та дослідження документально підтверджених обставин спору, за якими встановив, що Фонд України соціального захисту інвалідів діє відповідно затверджених на підставі ст. 10 та ст. 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” Порядку сплати підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використанню цих коштів затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1767 від 28 грудня 2001 р. та Положення Про Фонд України соціальної захищеності інвалідів затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 92 від 18.07.1991 р.
Відповідно до даних звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 р. (середньооблікова чисельність та фонд оплати праці) середньорічна заробітна плата на підприємстві на одного працівника складає у 2005 р. 11018,18 грн.
Статтею 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, встановлено, що для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Згідно зі ст.20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" підприємства (об’єднання ), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою ст.19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньорічної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об’єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Згідно ч.3 ст.20 Закону сплату штрафних санкцій підприємства (об’єднання), установи і організації провадять відповідно до ч.3 ст.20 Закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов’язкових платежів).
З матеріалів справи не вбачається, відповідач мав чи не мав прибуток за 2005 р.
Але наведений закон не містить норми, щодо звільнення від штрафних санкцій в разі відсутності прибутку.
Згідно звіту відповідача за 2005 р. про зайнятість та працевлаштування інвалідів середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу підприємства у 2005 р. становила 11 осіб, відповідно до ст. 19 вищевказаного закону відповідач у 2005 р. повинен був створити 1 робоче місце для працевлаштування інвалідів. Фактично, згідно даних, наданих відповідачем у звіті, середньооблікова чисельність інвалідів –штатних працівників на підприємстві становить 0 інвалід.
Однак суд зазначає, що згідно наведеної норми, суми які просить стягнути позивач є штрафними санкціями. По своїй правовій природі штрафні санкції застосовуються за порушення законодавства діями чи бездіяльністю. Тобто за неналежне виконання обов’язку покладеного законом.
Згідно ст. 18 наведеного закону працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.
Відповідно до Положення „Про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів„ затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. „Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів”, працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Як вбачається з матеріалів справи відповідач не створював вакансій для працевлаштування інвалідів.
Суд зазначає, що відповідач не звертався до компетентних органів з проханням про працевлаштування інвалідів у 2005 р. - в матеріалах справи відсутні (не надані відповідачем) звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках який відповідач би здавав в 2005 р..
Крім того, згідно листа Харківського районного центру зайнятості, ТОВ фірма Українсько-Російська „Ю.К.А.С.”, м. Харків заявку на потребу в інвалідах не заявляли.
Обов’язок інформування компетентних органів про можливість в працевлаштуванні інвалідів випливає з Закону України „Про основи соціального захисту інвалідів в Україні”, ст. 20 Закону України „Про зайнятість”, Постанови Кабінету Міністрів України № 1767 від 28 грудня 2001 р., п. 2.1 Інструкції щодо заповнення державної статистичної звітності за формами N 3-ПН "Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках" і N 4-ПН "Звіт про вивільнення працівників" затвердженої Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.98 р. №244.
Враховуючи наведене, відповідач не виконав обов’язку щодо інформування компетентних органів про наявність можливості працевлаштувати інвалідів.
Факт того, що відповідач у 2005 р. не інформував компетентні органи про можливість працевлаштування інвалідів унеможливлює виконання компетентними органами вимог ст. 18 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.
Таким чином відповідач не виконав встановлений законом норматив створення робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Враховуючи наведене, позов підлягає задоволенню.
Проте викладені вище висновки господарського суду на думку колегії суддів в основному відповідають фактичним обставинам спору та матеріалам справи, їм надана правильна та належна правова оцінка, через що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги і скасування прийнятої по справі постанови, оскільки відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Як свідчать матеріали справи, господарський суд Харківської області не забезпечив додержання вимог статті 43 Господарського процесуального Кодексу України щодо всебічного, повного та об’єктивного дослідження фактичних і обставин справи та не оцінив наявні у ній докази в їх сукупності, керуючись при цьому чинним законодавством України.
Відповідач в обґрунтування своїх заперечень проти позову надав усі необхідні письмові документу та з посиланням на норми чинного законодавства їх обґрунтував, а господарський суд області належним чином дослідив матеріали справи у їх сукупності та дав висловлену у постанові правову оцінку.
Колегія суддів не находить підстав визнати, що наведені ж позивачем у обґрунтування своєї апеляційної скарги доводи підтверджені матеріалами справи та відповідають нормам чинного законодавства України. При цьому колегія суддів вважає, що твердження позивача засновані на власному довільному тлумаченні положень лише Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" без врахування особливостей його застосування в окремих галузях економіки та виробництва.
Матеріали справи свідчать, що спірні правовідносини регулюються Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”(зокрема ст.ст. 17, 18, 19, 20 в редакції Законів № 204/94 ВР від 14.10.94р., № 2606-ІІІ від 05.07.01р., № 910-ІУ від 05.06.03р., № 1771-ІУ від 15.06.04р., № 2602-ІУ від 31.05.05р.), Положенням про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою КМУ від 03.05.1995 р. № 314, Порядком сплати підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використанню цих коштів затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1767 від 28.12.2001 р. та Положення про Фонд України соціальної захищеності інвалідів затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 92 від 18.07.1991 р.
Відповідно до ч.1 ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” №875-XII від 21.03.1991 р. із змінами та доповненнями, для підприємств (об‘єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 15 до 25 чоловік –у кількості одного робочого місця.
Згідно ч. 1 ст. 18 вищевказаного Закону, працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. У відповідності до п.1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 року № 1434, Фонд соціального захисту інвалідів діє у складі Мінпраці.
Відповідно до п. 10 “Положенням про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів”, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 р. №314, працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням по бажанню, стану здоров’я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (п.З). Підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів і включають їх до колективного договору (п.5).
Таким чином, створеним робочим місцем є те, яке введено в дію шляхом працевлаштування інваліда. Закон зобов'язує відповідача відповідно до 4-х відсоткового нормативу, створити робочі місця для праці інвалідів, зазначити їх у колективному договорі і інформувати центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів, а органи працевлаштування - підібрати робоче місце і працевлаштувати інваліда.
При цьому відповідно до п. п. 11, 12 Положення місцеві органи соціального захисту населення: виявляють інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації; щомісячно надсилають державній службі зайнятості списки інвалідів, які виявили бажання працювати, із зазначенням професій, спеціальностей; подають державній службі зайнятості заявки на професійне навчання інвалідів; ведуть інформаційний банк даних про інвалідів, які працюють і бажають працювати.
Державна служба зайнятості також веде облік інвалідів, які звернулися за допомогою у працевлаштуванні; веде облік робочих місць підприємств, на які можуть бути працевлаштовані інваліди; сприяє працевлаштуванню інвалідів, які звернулися з проханням, з урахуванням рекомендацій МСЕК; щоквартально подає місцевим органам соціального захисту населення інформацію про працевлаштування інвалідів.
Статтею 20 Закону передбачено, що підприємства (об‘єднання), установи і організації, незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ч. 1 ст. 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об‘єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Аналіз наведених вище положень законодавства про соціальний захист інвалідів свідчить про те, що обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком підбирати, працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов’язок покладено на органи працевлаштування, перелічені в ч.1 ст.18 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.
Крім того, слід зазначити, що неповідомлення органів працевлаштування інвалідів про кількість робочих місць не дає правових підстав для стягнення з відповідача штрафних санкцій.
В свою чергу на підприємство покладається обов'язок щорічно до 1 лютого року, що настає за звітним, подавати відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; ( Абзац третій пункту 14 в редакції Постанови КМ N 19 ( 19-2002-п ) від 10.01.2002 ).
Отже, на думку колегії суддів, чинне законодавство не зобов’язує підприємства самостійно займатися працевлаштуванням інвалідів та з’ясовувати які саме інваліди потребують роботи, якої відповідної нозології. За таких обставин, покладати на підприємство відповідальність у вигляді штрафних санкцій за неналежне виконання своїх обов’язків спеціально уповноваженими органами є неправомірним і суперечить як загальним принципам права, так і ст. 19 Конституції України.
При дослідженні матеріалів справи судом встановлено, що Державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів на підприємство відповідача інваліди для працевлаштування не направлялися, так само як і інваліди безпосередньо не зверталися для працевлаштування до відповідача. Разом з тим, як свідчать матеріали справи, відповідач здійснював заходи щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, повідомляв центр зайнятості про наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що органи, зазначені в ст.18 Закону не займалися скоординованим аналізом наявних інвалідів, яким необхідні робочі місця з урахуванням відповідної нозології, у зв’язку з чим, покладати відповідальність на відповідача за відсутність створеного та належно атестованого робочого місця для працевлаштування інвалідів на думку колегії суддів неможливо, так як вина підприємства позивачем не доведена.
Враховуючи викладене та керуючись ст. 158, 195, 198 3), 202, 205, 207 Кодексу адміністративного судочинства України,
Ухвалила:
Апеляційну скаргу задовольнити.
Постанову господарського суду Харківської області 14 червня 2006 року по справі № АС-27/317-06 скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити.
Головуючий суддя | В.В.Афанасьєв |
суддя | А.І.Бухан |
суддя | М.В.Гагін |