АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Провадження № 22-ц/774/8291/13 Головуючий у 1-й інстанції - Шаповал Г.І.
Категорія - 5 Доповідач - Міхеєва В.Ю.
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
03 жовтня 2013 року
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
головуючого Міхеєвої В.Ю.
суддів Гайдук В.І., Макарова М.О.
при секретарі Бондаренко В.В.
розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 17 травня 2013 року по справі
за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,-
ВСТАНОВИЛА:
У травні 2012 року ОСОБА_2 звернулась з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Рішенням Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 17 травня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені в повному обсязі. Визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/2 частку житлового будинку загальною площею 179,6 кв.м, та земельної ділянки, (садиби), розташованих по АДРЕСА_1. З урахуванням ухвали того ж суду від 05 червня 2013 року про внесення виправлень, уточнено розрахунок судових витрат.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить суд відмовити позивачці у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін з наступних підстав.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що сторони з 22 червня 1985 року по 24 грудня 1992 року перебували у шлюбі та у період з 1986 року по 24 вересня 1991 року за спільні кошти побудували в АДРЕСА_1, двоповерховий житловий будинок, який, згідно копії акту прийому в експлуатацію закінченого будівництвом жилого будинку і господарських побудов індивідуального забудовника, затвердженого 24 вересня 1991 року комісією, був прийнятий в експлуатацію (а.с.6,101).
Будинок збудований на земельній ділянці, що була оформлена, згідно типового договору від 15 липня 1986 року та на підставі рішення № 107/3 від 26 червня 1986 року Вільногірської міської ради, на відповідача та передана в безстрокове користування для будівництва житлового будинку в АДРЕСА_1, площею, 600 кв.м. (а.с. 64).
Після розірвання шлюбу 24 грудня 1992 року сторони та їх двоє дітей проживали в збудованому будинку.
Позивачка ОСОБА_2 до теперішнього часу проживає у спірному будинку, у якому згідно відмітки у паспорті зареєстрована з 24 листопада 1995 року (а.с.4).
Комунальним підприємством «бюро технічної інвентаризації м. Вільногірська» 23 листопада 1995 року за реєстровим № 392 за ОСОБА_1 було зареєстровано право особистої власності в цілому на будинок по АДРЕСА_1 (а.с. 64).
При цьому, судом встановлено, що з приводу вчинення дій з реєстрації права власності на будинок, відповідач свою колишню дружину не повідомляв та ці питання з нею не узгоджував, у той час, як вона, згідно ст. ст. 22,23 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КШСУ 1969 року) мала право власності на 1/ 2 частину цього будинку, який був фактично збудований та прийнятий в експлуатацію під час перебування сторін в зареєстрованому шлюбі.
На підставі рішення Вільногірської міської ради № 494-44/XXIII від 19 жовтня 2001 року ОСОБА_1 11 березня 2002 року отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку в АДРЕСА_1, площею 0,0615 га для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (а.с. 98).
Про вчинення дій з реєстрації права власності на земельну ділянку, відповідач свою колишню дружину не повідомляв і не узгоджував ці питання з нею, у той час, як земельна ділянка надавалася в інтересах сім'ї, і позивачка, як і відповідач, будучи належним користувачем земельної ділянки, також мала право, згідно ст.ст. 81,89,116, 120 ч.4 Земельного Кодексу України, на оформлення свого приватного права власності на спірну земельну ділянку
Згідно копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно, ОСОБА_1 16 травня 2012 року оформив на себе у приватну власність в цілому житловий будинок в АДРЕСА_1, про що позивачці стало відомо 24 вересня 2012 року з листа КП БТІ м. Вільногірська (а.с. 99, 39).
За вищезазначених обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується і судова колегія, що після прийняття в експлуатацію спірного будинку 24 вересня 1991 року, у сторін, відповідно до ст. ст. 22, 23 КШСУ 1969 р. виникло право спільної сумісної власності на це нерухоме майно, та право на спільне користування земельною ділянкою, що була надана для будівництва будинку та господарських будівель; при цьому, законодавством, що діяло в зазначений час, не передбачалося, що право власності виникає з моменту державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Оскільки земельна ділянка була надана в інтересах сім'ї сторін для будівництва та обслуговування будинку в період перебування їх у шлюбі, після реєстрації права власності на будинок відповідачем 23 листопада 1995 року, правовий режим земельної ділянки не змінився і вона перебувала у спільному користуванні сторін.
Отримавши 19 жовтня 2001 року державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, ОСОБА_1 порушив право колишньої дружини ОСОБА_2, яка продовжувала весь час проживати в спірному будинку, належному сторонам на праві спільної сумісної власності, приймала участь у технічному утриманні будинку та підтримувала земельну ділянку в належному стані з моменту закінчення будівництва, прийняти участь у приватизації частини земельної ділянки, відповідно до положень ст.ст. 81, 89, 116, 120 ч.4 Земельного Кодексу України.
Правильно встановивши правовідносини, які виникли між сторонами, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погоджується судова колегія, про визнаня за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя - житлового будинку загальною площею 179,6 кв.м, та земельної ділянки, розташованих по АДРЕСА_1.
Доводи апеляційної скарги щодо пропущення позивачкою строку позовної давності колегія суддів вважає безпідставними та відхиляє, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено, що право спільної сумісної власності на спірний будинок у сторін виникло з моменту прийняття його в експлуатацію, тобто з 24 вересня 1991 року, і позивачка здійснювала це своє право до цього часу, реалізуючи також свої права співвласника майна щодо користування земельною ділянкою, відповідно до вимог ст.ст. 22,23 КШСУ 1969 року та ст.ст. 368-370, 372 ЦК України, що не заперечувалося у судовому засіданні відповідачем.
Згідно положень ст. 76 ЦК України 1963 року, що узгоджується з положеннями ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Судом встановлено, що про порушення свого права співвласника у спільному майні подружжя, позивачка дізналася з листа начальника КП «БТІ м. Вільногірська» від 24 вересня 2012 року, у якому повідомляється про відсутність законних підстав видати їй свідоцтво на право власності на 1/ 2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно на дане домоволодіння видано раніше, в цілому на ім'я іншої особи (а.с. 39).
Доказів, що позивачка дізналася або могла дізнатися раніше про порушення свого права, відповідачем на підтвердження своїх заперечень, не надано.
Посилання апелянта, що суд першої інстанції не має повноважень приймати рішення про передачу у власність земельної ділянки, оскільки законодавством України передбачений особливий порядок набуття права власності на земельні ділянки через реалізацію виключної компетенції місцевої ради приймати на сесії рішення про передачу у власність земельної ділянки, не ґрунтуються на законі та не можуть бути взяті до уваги, оскільки судом вирішувалося питання не про передачу земельної ділянки у власність, а про поділ спільного майна подружжя.
Доводи апелянта щодо неправильного розрахунку судом судових витрат спростовуються ухвалою Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 05 червня 2013 року, якою внесені виправлення в рішення того ж суду від 17 травня 2013 року та наведено правильний розрахунок судових витрат, згідно якого стягнуто з відповідача на користь позивачки 214,6 грн. для відшкодування судових витрат у вигляді судового збору за задоволені майнові вимоги та в дохід держави додатково судовий збір за задоволені майнові вимоги 1516,96 грн., враховуючи, що позивачкою сплачено 214,6 грн., а загальна сума судового збору за майнові вимоги складає 1731,56 грн. (а.с.169).
Суд першої інстанції правильно визначився з характером правовідносин, що склалися між сторонами, відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України, повно і всебічно з'ясував обставини, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, розглянув справу у межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих учасниками процесу доказів, яким дав належну оцінку, та ухвалив законне та обґрунтоване рішення, підстави для скасування якого відсутні.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 17 травня 2013 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і протягом двадцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий
Судді