ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ
УХВАЛА
"10" листопада 2008 р. | справа № 5020-4/338 |
За адміністративним позовом
Приватного підприємства “Кримнефтесервіс” (вул. Шостака, 7, місто Севастополь, 99045)
до відповідача: Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради вул. Леніна, 3, місто Севастополь, 99011),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, - Товариство з обмеженою відповідальністю “Фортуна-Крим” (Фіолентовське шосе, 2 а, місто Севастополь, 99053),
про визнання дій відповідача неправомірними, зобов`язання відповідача видати свідоцтво про право власності,
суддя Остапова К.А.,
За участю представників:
Від позивача: Видейко В. Ю., довіреність б/н від 22.09.2008,
Від відповідача: не з`явився,
Від третьої особи: Авдєєв О. І., довіреність б/н від 27.10.2008,
Суть спору: Приватне підприємство “Кримнефтесервіс” з посиланням на статті 14, 331 Цивільного кодексу України, статтю 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», статті 17, 18, 104-106 Кодексу адміністративного судочинства України звернулось до господарського суду міста Севастополя з адміністративним позовом до Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради про зобов`язання відповідача видати свідоцтво про право спільної часткової власності на зупинний комплекс “Студгородок” у складі: магазин (літ. А), навіс (літ. а), розташований за адресою: місто Севастополь, вул. Вакуленчука, 35-б/1, з розподілом часток у спільному майні Приватного підприємства “Кримнафтосервіс” 1/10, Товариства з обмеженою відповідальністю “Фортуна-Крим” 9/10.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідач листом № 2394 від 02.07.2007 відмовив позивачеві та Товариству з обмеженою відповідальністю “Фортуна-Крим” в оформленні свідоцтва про право спільної часткової власності на зупинний комплекс “Студгородок” в складі: магазин (літ. А), навіс (літ. а), розташований за адресою: місто Севастополь, вул. Вакуленчука, 35-б/1, з розподілом часток у спільному майні Приватного підприємства “Кримнафтосервіс” 1/10, Товариства з обмеженою відповідальністю “Фортуна-Крим” 9/10, посилаючись на те, що позивач не виконав перенесення зупинки, зробивши лише її знесення та не передав у комунальну власність зупинку. Такі дії відповідача, на думку позивача, порушують його законні права в реалізації права власності на збудований ним об`єкт.
Відповідач проти позову заперечує, мотивуючи сувою позицію статтею 332 Цивільного кодексу України, згідно з якою особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ. Так, відповідач зазначає на те, що у підтвердження переходу права власності на об’єкт незавершеного будівництва автозаправочної станції та об’єктів автосервісу позивачем був наданий Акт приймання-передачі від 14.01.2000, який не є належним документом, що підтверджує перехід права власності від МПМКП “Фірма Босфор” до ПП “Кримнефтесервіс”, а тільки підтверджує факт передачі майна без переходу права власності на вказаний об’єкт, тобто, на думку відповідача, позивач не надав правовстановлюючий документ на спірний об’єкт до його реконструкції.
Ухвалою від 28.08.2008 відкрите провадження в адміністративній справі №5020-4/338 на підставі зазначеного позову з призначенням попереднього судового засідання на 25.09.2008.
За наслідками підготовчого провадження ухвалою від 25.09.2008 справу №5020-4/338 призначено до судового розгляду на 28.10.2008.
Пунктом 4 резолютивної частини ухвали від 25.09.2008 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, залучено Товариство з обмеженою відповідальністю “Фортуна-Крим”.
Письмовим клопотанням (вхідний номер 13074 від 03.11.2008) позивач змінив позовні вимоги та просить суд:
- скасувати рішення Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради про відмову в видачі свідоцтва про право спільної часткової власності (лист: вих. 2394 від 02.07.2008),
- зобов`язати Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради видати свідоцтво про право спільної часткової власності на об`єкт нерухомого майна –зупинку у складі: магазин (літ. А), навіс (літ. а), розташований за адресою: місто Севастополь, вул. Вакуленчука, 35-б/1, з розподілом часток в спільному майні Приватного підприємства “Кримнефтесервіс” 1/10, Товариства з обмеженою відповідальністю “Фортуна-Крим” 9/10.
Письмовим клопотанням (вхідний номер 15465 від 10.11.2008) позивач змінив позовні вимоги та просить суд:
- визнати неправомірними дії Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради з відмови у видачі свідоцтва про право спільної часткової власності;
- зобов`язати Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради здійснити дії по видачі свідоцтва про право спільної часткової власності на об`єкт нерухомого майна –зупинки у складі: магазин (літ. А), навіс (літ. а), розташований за адресою: місто Севастополь, вул. Вакуленчука, 35-б/1, з розподілом часток в спільному майні Приватного підприємства “Кримнефтесервіс” 1/10, Товариства з обмеженою відповідальністю “Фортуна-Крим” 9/10.
В процесі розгляду справи та вивчення матеріалів справи судом встановлено, що відповідно до статуту позивача повне найменування підприємства позивача –Приватне підприємство “Кримнефтесервіс”.
В судовому засіданні оголошувалась перерва до 10.11.2008.
Відповідач в судове засідання 10.11.2008 явку уповноваженого представника не забезпечив, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином та своєчасно, про причину неявки суду не повідомив.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши думку представників позивача та третьої особи, суд вважає, що провадження у даній справі підлягає закриттю, виходячи з наступного.
Стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод і інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Із наведених положень вбачається, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.
Стаття 17 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів, щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть пересікатись категорії спорів, визначені в пунктах 1, 3, 4 вказаної статті, а саме:
а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності;
б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;
в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.
У всіх наведених категоріях спорів передбачено, що хоча б однією із сторін такого спору повинен бути суб'єкт владних повноважень.
Відповідно до статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова особа чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Тому слід вважати, що до юрисдикції адміністративних судів віднесені тільки ті публічно-правові спори, які виникають у зв’язку зі здійснення суб’єктами владних повноважень віднесених до їх компетенції владних управлінських функцій, а не взагалі всіх функцій, які виконують суб’єкти владних повноважень.
У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.
Поняття «суб'єкт владних повноважень»визначено у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказаних владних управлінських функцій (щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору), то такий суб'єкт не знаходиться "при здійсненні управлінських функцій", та не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України необхідних ознак суб'єкта владних повноважень.
Виходячи з вищезазначеного критерію можна виокремити певні категорії справ, розгляд яких відповідно до статей 1, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України має здійснюватись у порядку адміністративного судочинства:
а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у яких такий суб'єкт своїми владними рішеннями чи діями зобов'язує цих осіб вчиняти певні дії, утримуватись від вчинення певних дій, нести відповідальність. При цьому особи згідно з нормами чинного законодавства України зобов'язані виконувати такі владні рішення чи вимоги суб'єкта владних повноважень;
б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів.
Аналогічна позиція висловлена у Інформаційному листі Верховного Суду України від 26.12.2005 №3.2.-2005.
Предметом спору у даній справі є визнання неправомірними дій Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради з відмови у видачі свідоцтва про право спільної часткової власності; зобов`язання Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради здійснити дії по видачі свідоцтва про право спільної часткової власності на об`єкт нерухомого майна.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що на земельній ділянці, наданій йому на підставі розпорядження Севастопольської міської державної адміністрації від 12.07.2000 №1233-р для завершення будівництва і обслуговування автозаправочної станції та об`єктів автосервісу, та якою він користувався на підставі договору №577 від 21.12.2000 про право тимчасового користування землею, укладеного Севастопольською міською державною адміністрацією та Приватним підприємством “Кримнефтесервіс”, ним була демонтована діюча зупинка та виконано будування нової зупинки громадського транспорту на відстані 50 м від демонтованої зупинки. Вартість демонтованої зупинки була відшкодована балансоутримувачу –Комунальному підприємству «Дорожньо-експлуатаційне управління»платіжним дорученням №10968 від 25.12.2007. Сама нова зупинка була прийнята до експлуатації згідно з Актом державної приймальної комісії про прийняття до експлуатації закінченого будівництвом об`єкту №492 від 28.12.2007.
У зв`язку з закінченням будівництва та прийняттям його до експлуатації державною комісією позивач та третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю “Фортуна-Крим” звернулись до органу реєстрації прав власності на нерухоме майно для реєстрації зупинки у складі: магазин (літ. А), навіс (літ. А), розташований за адресою: місто Севастополь, вул. Вакуленчука, 35-б/1, з розподілом часток в спільному майні Приватного підприємства “Кримнефтесервіс” 1/10, Товариства з обмеженою відповідальністю “Фортуна-Крим” 9/10.
Відповідач у видачі такого свідоцтва відмовив, виклав відмову в листі від 02.07.2008 за вихідним номером 2394.
Не погодившись з висновками відповідача, позивач звернувся до господарського суду міста Севастополя за захистом порушеного права.
Відповідач проти позову заперечував та пояснив суду наступне.
Спірний об`єкт був збудований на земельній ділянці, якою позивач користується підставі договору №577 від 21.12.2000 на право тимчасового користування землею укладеного між Севастопольською міською державною адміністрацією та Приватним підприємством “Кримнефтесервіс”. На наданій земельній ділянці знаходився очикувальний павільйон, який є комунальною власністю міста Севастополя. При укладенні договору №577 від 21.12.2000 не було врегульовано питання про відшкодування шкоди комунальній власності міста Севастополя за знесення павільйону або збудування аналогічного об`єкту за рахунок коштів землекористувача з наступною передачею його у комунальну власність міста Севастополя.
Відповідач згідно з Положенням про Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради, затвердженого рішенням №2070 від 12.06.2007, є виконавчим органом Севастопольської міської Ради з управління майном, що відноситься до комунальної власності територіальної громади міста Севастополя. Згідно з пунктом 10.48 Положення Фонд захищає майнові та немайнові права територіальної громади міста Севастополя в особі Ради, у тому числі з питань комунальної власності на майно.
Тобто спірні правовідносини між сторонами виникли у зв'язку з реалізацією ними права власності на майно, де Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради виступає як суб'єкт права комунальної власності, який захищає майнове право територіальної громади міста Севастополя, а позивач захищає своє право власності на збудований об’єкт.
Приватне право в теорії права визначається як основна галузь права, що регулює приватні (майнові й немайнові) взаємовідносини громадян, а також створених ними юридичних осіб, що формуються за ініціативою їхніх учасників та з метою задоволення їхніх власних (приватних) інтересів.
Це сукупність галузей права та інститутів права, що регулюють відносини, які забезпечують інтереси громадян, індивідуальних власників, підприємців, їх об'єднань у їх майновій діяльності та особистих відносинах, на відміну від публічного права, що регулює відносини, які забезпечують загальні (публічні) інтереси. До приватного права належать цивільне право, торговельне право, інститути господарського права і т. ін.
Цим визначаються й основні, принципові розходження приватноправового і публічно-правового методів регулювання відносин. У публічно-правовому методі переважають владно-організаційні, примусові засоби, пов’язані зі здійсненням державних і суспільних (публічних) інтересів. Приватноправовий метод пов’язаний з ініціативою й самостійністю учасників цивільних відносин, що реалізують свої власні (приватні) інтереси.
Правовий аналіз статті 16 Цивільного кодексу України, де наведено невичерпний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, серед яких є зокрема визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, які їх порушують, свідчить про законодавчо визначені можливі способи задоволення приватного, а не публічного інтересу. Судове рішення у цивільних справах має містити висновок про обсяг і належність прав та обов’язків сторін у спорі про право цивільне, які мають не публічний, а приватний характер, а сторони мають на меті здійснення приватного інтересу.
Стаття 162 Кодексу адміністративного судочинства України, яка наводить повноваження адміністративного суду при вирішенні справи у разі задоволення адміністративного позову, визначає способи задоволення інтересів позивача у публічних відносинах, за відсутності спору про право цивільне, тобто захист публічного інтересу у спірних правовідносинах.
У даному випадку відповідач як суб’єкт владних повноважень у результаті управлінських дій виконує регуляторну функцію відносно позивача та третьої особи за відсутності в цих правовідносинах ознак підлеглості чи підпорядкування, які притаманні адміністративним правовідносинам. Під час регуляторних дій суб’єкта владних повноважень виник спір щодо права цивільного, який повинен отримати в суді своє відповідне вирішення з точки зору визнання цивільного права, його виникнення, зміни чи припинення, що неможливо встановити у порядку адміністративного судочинства, основною метою якого є оцінка правомірності дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень під час здійснення владних управлінських функцій у публічно-правових відносинах, та повернення суб’єкта владних повноважень в законодавчо визначені межі діяльності з можливим відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок виходу за ці межі.
Виходячи з наведеного, вбачається за можливе визначити поняття публічно-правового спору, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, як спору, що виник за участю суб’єкта владних повноважень з приводу здійснення ним своєї компетенції для досягнення публічного (державного чи суспільного) інтересу.
Отже, по суті не є публічно-правовим спір за участю суб’єкта владних повноважень, публічного права, з одного боку, та суб’єкта приватного права, фізичної особи а також створеної ним юридичної особи, коли управлінські дії суб’єкта владних повноважень спрямовані на створення, зміну або припинення їх цивільних прав. У такому разі маємо спір про право цивільне, хоча однією зі сторін у ньому виступає особа публічного права, а спірні правовідносини врегульовані нормами як цивільного, так і адміністративного права. У спірних правовідносинах у цьому випадку реалізується не публічний, а приватний інтерес.
Аналіз суб`єктного складу та характеру правовідносин свідчить про те, що дана справа є справою господарської юрисдикції.
Відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Все вищеперелічене дає суду право для висновку, що провадження у справі підлягає закриттю по пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв’язку з тим, що спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
На виконання вимог частини другої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд роз`яснює позивачеві, що вказаній спір відноситься до юрисдикції господарського суду.
Відповідно до частини третьої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України повторне звернення з тією самою позовною заявою не допускається.
Керуючись статтями 157, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
1. Закрити провадження у справі №5020-4/338.
2. Копії ухвали направити сторонам, третій особі.
Відповідно до частини третьої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалу суду про закриття провадження у справі може бути оскаржено.
Суддя | К.А. Остапова |