ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

В С Т А Н О В И В:

Розпорядженням заступника Голови Вищого господарського суду України Осетинського А.Й. від 04.12.2006р., у зв’язку з перебування  судді Фролової Г.М. на лікарняному, для перегляду в касаційному порядку справи № 8/61, призначеної до розгляду 05.12.2006р., утворено колегію суддів у складі: головуючого –судді Муравйова О.В., суддів –Полянського А.Г., Коробенка Г.П.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 31.07.2006р. у справі № 8/61 (суддя Катрич В.С.) позов задоволено повністю: визнано угоду № 22 про пайову (дольову) участь у будівництві від 28.12.2003р., укладену між Державним підприємством “Управління капітального будівництва та інвестицій” та Товариством з обмеженою відповідальністю “Компанія “Трансенерго”  недійсною; стягнуто з Державного підприємства “Управління капітального будівництва та інвестицій” в доход державного бюджету 42,50 грн. держмита; стягнуто з Державного підприємства “Управління капітального будівництва та інвестицій” на користь Державного підприємства “Судовий інформаційний центр” 59грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “Компанія “Трансенерго”  в доход державного бюджету 42,50 грн. держмита; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “Компанія “Трансенерго”  на користь Державного підприємства “Судовий інформаційний центр” 59грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Рішення мотивовано тим, що позивачем не може бути надана як внесок у спільну діяльність земельна ділянка оскільки, відповідно до ч.1. ст.125 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання користувачем документа, що посвідчує це право, яким є державний акт. Приступати до використання земельної ділянки до одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Крім того, місцевим судом зазначено, що дана земельна ділянка відноситься до земель оборони та взагалі не може бути передана відповідачем-1 як вклад за спірним договором, а може перебувати лише в державній (а у певних випадках –комунальній) власності.

На дамку господарського суду м. Києва, спірний договір суперечить вимогам ч. 1, ст. 14 Закону України “Про збройні сили України”, ст.ст. 1, 4 Закону України “Про використання земель оборони”, ст. 77 Земельного кодексу України та ч. 1 ст. 1130, ст. 1132, абз. 2 ч.1 ст. 1134 ЦК України.

Окрім того,  укладаючи договір сторони фактично змінили призначення земельної ділянки з земель оборони на землі громадської та житлової забудови, що суперечить вимогам ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України, якою встановлено, що зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про надання цих земель у користування.

Також, місцевим судом зазначено, що положення спірного договору суперечать п. 3  “Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України” в частині розподілу загальної площі об’єкту будівництва.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.09.2006р. (судді Зеленін В.О., Рєпіна Л.О., Синиця О.Ф.) вказане рішення місцевого господарського суду скасовано, у позові відмовлено.

Постанова мотивована тим, що частка відповідача-1 за Угодою формується за рахунок як житлових площ, так і площ вбудовано-прибудованих приміщень та соціальної інфраструктури, площ напівпідземних стоянок.

За домовленістю сторін, розподіл часток здійснюється з урахуванням компенсації житлових площ площами вбудовано - прибудованих приміщень та соціальної інфраструктури, площ напівпідземних стоянок.

Виходячи зі статистичних даних щодо розміру ринкових цін на момент укладення Угоди на відповідно житлові, нежитлові приміщення, машиномісця напівпідземних стоянок, сторонами в укладеній угоді ніяким чином не порушується принцип розподілу часток, передбачений Указом Президента України № 240/93 від 01.07.1993 року.

Апеляційний господарський суд зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про невідповідність положень Угоди в частині визначення частки відповідача-2 в об’єкті будівництва.

Судовою колегією Київського апеляційного господарського суду взято до уваги той факт, що постановою Вищого господарського суду України від 17.05.2006 року у справі № 40/543 встановлена відповідність умов угоди № 22 від 28.12.2003 року укладеної відповідачем-1 та відповідачем-2 (що аналогічні умовам угоди № 22 від 28.12.2006 року) вимогам закону та не виявлено підстав для визнання її недійсною.

Також, зазначеною постановою Вищого господарського суду України встановлено факт того, що ДП “Управління капітального будівництва та інвестицій” є самостійним суб’єктом господарювання та наділено повноваженнями для вирішення питань в процесі здійснення його статутної діяльності, а Прокурор не довів того, що невиконання угоди № 22 укладеної між відповідачем-1 та відповідачем-2 зачіпають права та/або охоронювані законом інтереси Міністерства оборони України, а тому з вимогою про визнання недійсної угоди № 22 від 28.12.2003 року може звернутись лише ДП “Управління капітального будівництва та інвестицій”.

Апеляційним господарським судом встановлено, що дія Указу Президента України № 240/93 від 1 липня 1993 року “Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей” не поширюється на Угоду укладену відповідачем-1 та відповідачем-2, оскільки відповідач-1 є самостійним суб’єктом господарювання, а тому наділений повноваженнями для вирішення питань, які виникають в процесі здійснення його статутної діяльності.

Норми Указу Президента регулюють правовідносини Міністерства оборони України, інших органів центральної влади та інвесторів.

Угода № 22 укладена безпосередньо відповідачем-1 від власного імені, як самостійним суб’єктом господарювання, а не від імені Міністерства оборони України.

Генеральна прокуратура України звернулася до Вищого господарського суду України з касаційним поданням, в якому просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.09.2006р. у справі № 8/61, а рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2006р. у справі № 8/61 залишити без змін, мотивуючи подання тим, що постанова прийнята внаслідок порушення та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права.

ТОВ “Київський універсальний банк” звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить судові рішення у справі № 8/61 скасувати та направити справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва з урахуванням інтересів вкладників банку,

Відповідач-2 надав відзив на касаційне подання в якому просить касаційне подання залишити без задоволення, а постанову без змін.

Заслухавши присутніх представників сторін, прокуратури та ТОВ “Київський універсальний банк”, перевіривши повноту встановлення обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційне подання не підлягає задоволенню виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанцій 28.12.2003р. між відповідачем-1 та відповідачем-2 було укладено угоду про пайову (дольову) участь у будівництві № 22 (далі - Угода), предметом якої є дольова (пайова) участь “пайовика” у будівництві об’єкту (житлові будинки №1 та №2 на 448 з позамайданчиковими інженерними мережами та благоустроєм) за адресою: пр. Відрадний,42 у Солом’янському районі м. Києва (п.1.1, 2.1 Угоди).

Відповідачі 1, 2 взяли на себе відповідні зобов’язання зазначені в п. 4.1 та п. 4.2 Угоди, частина яких в ході виконання умов Угоди була виконана, зокрема, відповідач-2 перерахував на користь  відповідача-1 грошові кошти у сумі 634000,00грн.

Викладене вище свідчить про те, що сторони за Угодою досягли всіх істотних умов.

В п. 3.2 Угоди сторони передбачили, що частки сторін та порядок розподілу загальної площі об’єкту узгоджується сторонами в наступному розмірі: частка “пайовика” складає 75% загальної житлової площі об’єкту, 75% загальної площі вбудовано-прибудованих приміщень об’єкту, та 75%  загальної площі напівпідземних автостоянок об’єкту , а частка замовника складає решта загальної житлової площі об’єкту, вбудовано-прибудованих приміщень об’єкту, напівпідземних автостоянок манежного типу.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, про невідповідність положень угоди в частині визначення частки відповідача-2 в об’єкті будівництва Указу №240/93 від 01.07.1993р. “Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей”.

Проте, колегія суддів Вищого господарського суду України, як і суд апеляційної інстанції, вважає за необхідне зазначити, що даний висновок суду першої  інстанції суперечить зібраним матеріалам справи, з огляду на наступне.

В ході здійснення судового провадження встановлено та підтверджується матеріалами справи, що частка відповідача-1 за Угодою формується за рахунок як житлових площ, так і площ вбудовано-прибудованих приміщень та соціальної інфраструктури, площ напівпідземних стоянок. За домовленістю сторін, розподіл часток здійснюється з урахуванням компенсації житлових площ, площами вбудовано - прибудованих приміщень та соціальної інфраструктури, площ напівпідземних стоянок. Виходячи зі статистичних даних щодо розміру ринкових цін на момент укладення Угоди на відповідно житлові, нежитлові приміщення, машиномісця напівпідземних стоянок, сторонами в укладеній угоді не порушується принцип розподілу часток, передбачений Указом Президента України № 240/93 від 01.07.1993 року.

Отже, замовник як і інвестор будівництва отримують у власність житлові приміще6ння із розрахунку 50% на 50%.

Крім того, судом апеляційної інстанції вірно зазначено, що ДП “Управління капітального будівництва та інвестицій” є самостійним суб’єктом господарювання та наділене повноваженнями для вирішення питань в процесі здійснення його статутної діяльності.

Дія Указу Президента України № 240/93 від 01.07.1993 року “Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей” не поширюється на Угоду укладену відповідачем-1 та відповідачем-2, оскільки відповідач-1 є самостійним суб’єктом господарювання, а тому наділений повноваженнями для вирішення питань, які виникають в процесі здійснення його статутної діяльності.

Норми Указу Президента регулюють правовідносини Міністерства оборони України, інших органів центральної влади та інвесторів.

Угода № 22 укладена безпосередньо відповідачем-1 від власного імені, як самостійним суб’єктом господарювання, а не від імені Міністерства оборони України.

На думку колегії суддів Вищого господарського суду України апеляційним судом було помилково застосовано до спірних відносин, з посиланням на ч.2 ст.35 ГПК України, факт встановлений  по справі №40/542 (а.с.152-155), оскільки мова у ньому йшлася не про встановлення фактів, а про оцінку обґрунтованості звернення прокурора в інтересах позивача при оспорюванні угоди №22.

Разом тим, висновок Вищого господарського суду України у справі №40/542 про те, що прокурор не довів, що обставини виконання (невиконання) угоди укладеної між Підприємством та Товариством, зачіпають права і/або охоронювані законом інтереси Міністерства оборони України, оскільки Підприємство наділено повноваженнями та правом звернутись, у разі необхідності, до суду з позовом до Товариства з питань виконання угоди.

Проте, помилкове застосування апеляційним судом положень ч.2 ст.35 ГПК України не потягло прийняття неправильного рішення, а тому не є підставою для його скасування.

Що ж стосується наданих до касаційного подання у якості доказів копії постанов судів з аналогічних справ, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що копії даних постанов не можна вважати належними доказами, оскільки, відповідно до ст. 35 ГПК України, факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Так як, копії постанов надані представником Генеральної прокуратури стосуються інших сторін ніж ті, що приймають участь у даній справі, копії цих постанов не можна вважати належними, а тому не можуть бути прийняті до уваги.

Доводи, наведені у касаційному поданні, зводяться до намагань прокурора надати перевагу одних доказів над іншими, що суперечить вимогам ст. 111-7 ГПК України , і тому до уваги не беруться.

ТОВ “Київський універсальний банк” звертаючись з касаційною скаргою, зокрема, зазначає, що оскаржувані рішення стосуються прав та обов’язків Банку, у зв’язку з чим надав  копії кредитного договору № 4/04 від 19.05.2004 року, рішення Господарського суду м. Києва від 18.10.2005р., ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2006р. у справі № 6/742.

Проте, як вбачається з копій доданих до касаційної скарги документів, рішення Господарського суду м. Києва прийняте за позовом Банку до ТОВ “Компанія “Трансенерго” про стягнення заборгованості за кредитними договорами № 4/04 від 19.05.2004р. та № 10/04 від 22.06.2005р. При цьому судом першої інстанції було встановлено, що Банк не виконав свої грошові зобов’язання з надання кредиту у повному розмірі, однак зазначена обставина, на думку суду першої інстанції, не звільняє відповідача-2 від обов’язку повернення Банку наданих коштів.

Також, місцевий суд дійшов висновку що невиконання Банком своїх зобов’язань щодо надання кредиту у повному розмірі, передбаченого договором, є підставою для застосування відповідних правових наслідків до останнього з боку відповідача-2.

Однак, відповідач-2 не застосував зазначені підстави для притягнення Банку до відповідальності за невиконання умові кредитних договорів.

Відповідно до ст. 107 ГПК України, касацій скаргу мають право подати особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав та обов‘язків.

Предметом спору у справі № 8/61 є визнання недійсною Угоди укладену між відповідачем-2 та відповідачем-1, у якій Банк не є стороною, а у справі № 6/742 розглянуто позовні вимоги про стягнення заборгованості  за кредитними договорами № 4/04 від 19.05.2004р. та № 10/04 від 22.06.2005р., а не з приводу реалізації положень договору застави майнових прав.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що права Банку були порушені, оскільки із доданих до касаційної скарги документів не вбачається, що судове рішення у справі № 8/61 стосується прав та обов’язків Банку.

Разом з цим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що апеляційний господарський суд під час перегляду справи в апеляційному провадженні не звернув увагу на те, що в апеляційних скаргах невірно зазначені номери справ, так в матеріалах справи № 8/61 ТОВ “Компанія “Трансенерго” просить скасувати рішення у справі № 8/58, а не № 8/61, однак, дана обставина не є безумовною підставою для скасування постанови Київського апеляційного господарського суду, оскільки носить суто технічну помилку.

Крім того, колегія суддів зазначає, що в контексті ст.1 ГПК України, ні Київська міська державна адміністрація, ні Київська міська рада не є стороною по угоді №22 від 28.12.2003р., внаслідок чого питання, порушені в позовній заяві не зачіпають їх права та обов’язки.

З урахуванням наведеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає що, апеляційний господарський суд, повторно розглядаючи справу, повно з’ясував обставини, які мали значення для правильного розгляду поданої апеляційної скарги. Висновки апеляційного суду, якими спростовано обставини на які посилався прокурор в обґрунтування своїх вимог і заперечень, ґрунтуються на доказах, наведених в постанові суду, та відповідають положенням чинного законодавства.

З огляду на наведене, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що Київським апеляційним господарським судом було повно та всебічно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено постанову з дотриманням норм матеріального і процесуального права, що дає підстави для залишення її без змін.

Враховуючи наведене, касаційне подання Генеральної прокуратури України не  підлягає задоволенню.

Відповідно до ст.ст.85, 1115 ГПК України в судовому засіданні за згодою присутніх представників сторін,  прокурора та ТОВ “Київський універсальний банк” оголошена  вступна та резолютивна частини постанови.

З урахуванням викладеного, керуючись ст. ст.  1115, 1117, 1119-11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне подання Генеральної прокуратури України та касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Київський універсальний банк” залишити  без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.09.2006 року у справі № 8/61 залишити без змін.

Головуючий    суддя                                                                   Муравйов О.В.

Судді                                                                                            Полянський А.Г.

                                                                                           Коробенко Г.П.